«Справа не в тому, що людина смертна, а в тому, що вона смертна раптово», — казав герой Михайла Булгакова.
Зигмунд Фройд вважав, що в людині борються два рівносильні основні інстинкти: лібідо — прагнення до життя і мортідо — інстинкт смерті.
Коли смерть перебуває за 20 км навпрошки, життя сприймається по-іншому. Вічні питання без остаточних відповідей: що можна їй протиставити, чим можна життя наповнити, і де проходить та лінія розмежування між тим, що робить нас людьми, і тим, де ми втрачаємо людську подобу?
Масштабна постановка опери В. А. Моцарта «Дон Жуан», яка наприкінці серпня — на початку вересня в рамках міжнародного (дехто навіть називає його «соціально-політичним») проекту «Музику чути крізь стіни» пройшла в Сіверськодонецьку, довела, що лише за півтора місяця інтенсивної та напруженої роботи можна звести «до спільного знаменника» понад сто учасників з України, Німеччини, Польщі, Білорусі, Литви та Вірменії. «Музику чути крізь стіни» — проект VladOpera e.V. (керівник Петер Шварц), який було реалізовано завдяки співпраці музикантів академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії та з інших регіонів України, солістів, постановників та запрошених музикантів з інших країн.
Чому саме «Дон Жуан» — у місті, мешканці якого багато чого побачили та відчули з того, що іншим навіть уявити важко?... Після прем’єри ми з колегами побували в Сіверськодонецькому коледжі культури і мистецтв імені Сергія Прокоф’єва, і директор Марина Владиславівна Яворська розповідала про те, якими були перші місяці після звільнення Сіверськодонецька, Лисичанська, Рубіжного. Їй було важко говорити, а нам — слухати...
Постановники опери вважають, що хоч вона й написана у 1787 році, але питання, які в ній розкриваються, актуальні в сучасній Україні (наприклад, становище жінок у сучасному суспільстві, за яке, як вважає режисер-постановник Торстен Кьоллє, можна не переживати); що головна ідея — це свобода для кожного, адже її зіткнення із суспільними вимогами та обмеженнями вносить свої суттєві корективи у процес побудови життя.
«Дон Жуан» на оновленій сцені театру в Сіверськодонецьку перевертає усі уявлення про класичну оперу — власне, від класичного в ній залишилась тільки музика геніального Моцарта, і то розбавлена a parte різних персонажів (на кшталт «мы только вчера приехали с шашлыков; убили Командора — сами разберемся, по-тихому»). Логічно, що глядач не готовий до сприйняття такого роду мистецького продукту. Багато в кого в уяві поняття «опера» асоціюється з красивою музикою, красивими костюмами, манірною манерою триматися на сцені. Тобто, перефразовуючи керівника одного театру, який сказав, що від нього очікують, аби він «прийшов, сів у крісло і сидю», в опері оркестр повинен сидіти у відповідній ямі, а солісти та хор — «вийшов, став на сцені та стою». Ніде правди діти, столичні глядачі вже не один рік споглядають такі ідилічні картини.
А ця вистава — жива. Виникає враження, що актори співають, бо такі вже вимоги жанру, але якби це був драматичний театр, то в них вистачило би хисту грати як драматичним акторам. «Брехливі вуста» та «оманливі очі», за характеристикою Донни Ельвіри (Ясмін Етезадзаде), належать, як і має бути, головному героєві, роль якого втілив латвійський актор Яніс Апєйніс.
Цей Дон Жуан у першій дії ще й показав такий собі майстер-клас зі зваблення жінок (можливо, актор так ужився в роль завдяки тому, що він уже втретє грає Дон Жуана — такий собі серцеїд «зі стажем»). Проте його образ, як і простір навколо нього, змінюється: якщо спочатку це чарівливий спокусник, то в другій дії — хитрий, жорстокий та цинічний чоловік, який мало чим відрізняється від свого оточення. (До слова, він чимось нагадує героя п’єси Е. фон Горвата «Дон Жуан повертається з війни», який, за визначенням автора, «не без деякого суму стає жертвою власного цинізму»).
І можна говорити красиво, що смерті вільно протиставити тільки любов, але смерть тут дуже близько, а от любові герої цього «Дон Жуана» ніколи не дістануться: мандрівним сюжетом про вічного спокусника загалом керує не любов, а залежність, а це два зовсім різних поняття.
Трансформацію переживає і образний ряд вистави. У першій дії — це сірі «глухі» бетонні блоки, в другій — станки на подобу відкритих кліток без стін (за словами сценографа вистави Міхаеля Бірна, глядач повинен був це розуміти як щось знайоме, до чого він звик).
Костюми персонажів обирали теж виходячи із загальної концепції вистави: все відбувається тут і зараз, максимально реалістично і впізнавано (художники по костюмах — Христина Лисак та Жанна Малецька). Поява Командора у спортивних штанях одразу спричиняє у глядача когнітивний дисонанс, проте більше питань виникає саме до «тут і зараз». Промовистим є вбрання галасливих гостей весілля Церліни та Мазетто і самих молодят: весільне вбрання Церліни (Ксенія Ярова) — біла сукня з атласу та фата з рожевими квіточками, Мазетто (Євген Рахманін) — блискучий костюм-«трійка»; свідки позначені стрічками кольору отруйної фуксії, в руках у матері нареченої — вишиваний рушник із хлібом, у батька — пляшка горілки.
Може, звичайно, і такі весілля зараз десь відбуваються в Україні, але це, швидше, атрибутика 90-х, як і образ охоронців дона Оттавіо (Сергій Леденьов): такі собі «братки», один у шкіряних штанях, інший з тату на всю руку, а ледве щось не по-їхньому — вони вихоплюють пістолети та грізно блимають очима. Картаті базарні сумки, звідки Лепорелло виймає та роздає учасникам «свята свободи та любові» маски, атласна фіолетова сукня однієї із представниць 2065 зваблених Дон Жуаном жінок — ці знаки теж не надто презентують сучасність. Можливо, саме такою вона видається нашим іноземним колегам (Петер Шварц зазначив, що вся Європа обговорює війну, а мало хто тут був і мало в кого є шанс побачити це на свої очі).
...Творчість генія важко втілити, для цього самому потрібно володіти відповідним ступенем обдарованості. Не будемо вдаватися до градації та називати одних митців геніями, а інших — талантами (Станіслав Єжі Лєц колись єхидно висловився, що сума багатьох талантиків дає в результаті один велетенський талантик). Тут якраз — якісно інша ситуація: коли в одному просторі співтворчості збирається така кількість обдарованих митців, кожний з яких представляє не лише певний театр чи місто, а й країну (відповідно, не без впливу менталітету своєї нації), народжується якісний та потужний мистецький твір.
Одним із учасників прес-конференції, присвяченій початку оперного проекту, був Генеральний консул Федеративної Республіки Німеччина в Донецьку/офіс Дніпро Вольфґанґ Мьоссінґер, який підкреслив, що уряд Німеччини бачить у ньому політичну складову — встановлення миру в Україні. І хоч скільки говорилося про інтернаціональність музики, головними поняттями все одно залишаються мир та війна: «Саме тут, поблизу лінії розмежування, нашим завданням є підтримати людей, укріпити їхню надію на краще майбутнє та надати сили».
А співрежисер вистави Ігор Білиць десь за тиждень до прем’єри купив збірник поезії Василя Симоненка і в соцмережі наводив його рядки як відповідь на запити користувачів (так ворожать на Біблії: відкривають навмання книгу і читають перший рядок, який впаде у вічі). Я теж написала йому перші цифри, що спали на думку. Результат — «Любов і ласка, ненависть і гнів».
«Дон Жуан»... «Совпадєніє»? Не думаю.
