Плаття і порти

Музей Івана Гончара у Києві продовжує лекторій про традиційне народне вбрання. Перша лекція нового осіннього сезону «Про спідню білизну» уже 15 вересня. Демонстрація процесу одягання традиційного вбрання супроводжуватиметься цікавими фактами з джерел та «з поля». Лектор — Олександра Сторчай, старший науковий співробітник НЦНК Музей Івана Гончара. Концентруватимуться на білому ко­льорі з рослинним та геометричним орнаментом, поетизуватимуть традиційний побут і переконуватимуть, що цінність вища за ціну.

Факт: сучасній людині властива турбота про тіло, яка щодня проявляється в сотнях дрібниць, а ретельність у догляді за собою часто переростає в пристрасть. Чи не найбільше уваги приділяється тим дрібничкам, які людство одягає, застібає, зашнуровує, стягує і драпірує, ховає чи приховує щоранку протягом тисяч років. Окремі елементи гардеробу часом визначали характер цілої епохи. Так, корсет став фундаментом жіночого кокетства ще в ХV столітті й, зміцнившись китовим вусом, не здавав своїх позицій чотири сотні років.

На початок ХХ століття тіло стало об’єктом  особливо пильної уваги і впливу. В особливому культурному контексті,  коли заради створення нової особистості основною мішенню соціального моделювання стає людське тіло, м’який, але й найвагоміший вплив досягався через найближчі до нього речі — мереживо, рюші, стрічки та атлас.

Усі, хто доєднається до лекції у НЦНК Музей Івана Гончара, згадає такі слова, як жлукто — бочка без дна, призначена для зоління білизни; підтичка — частина жіночої сорочки від пояса до поділок, що відігравала роль спідньої білизни і обов’язково прикривалась поясним вбранням; платтє — білизна, пошита з фабричної бавовняної тканини; порти — чоловічий спідній одяг.