Світ англійського класичного детективу: рецензія на перевидану книгу Леоніда Гамбурга

 

Л.Гамбург не є літературознавцем, тож тут годі шукати порівняльних оцінок різновартісних творів та ієрархії стилів. Але історія успіху кожного із ґрандів англійського детективу викладена ретельно.

 

Як і саме виникнення найбільш витребуваних читачем текстів: «Датой рождения нового литературного жанра — детектива — принято считать 1841 год. На страницах апрельского номера филадельфийского журнала «Грэмс Мэгэзин» появился рассказ «Убийство на улице Морг» американца Эдгар Аллана По».

 

Як Едгар По винайшов спосіб гіпнотизувати мільйони? Наш автор припускає, що письменник читав анонімну книжку образків з життя лондонських вивідувачів, що з’явилася 1827 року, а також французькі мемуари Відока (1833). Хай там як, але логіку подальшого розвитку пан Гамбург намацав точно: почасти детектив викорінився з «виробничої прози» — щоправда, уповні це проявилося аж у 1930-ті роки, коли детектив стане переважно «поліцейським».

 

Проте перший поштовх постанню супержанру дав готичний роман — по-сучасному горор. Л.Гамбург згадує літературний гіт кінця XVIII століття — сповнений жахів роман Вільяма Ґодвіна «Калеб Вільямс» (1794). На цій спадковості наголошує й університетський викладач Ростислав Семків: «Детектив з’являється як продовження горору... Це жанр, в якому раціо буквально повстає проти диктату несвідомого: що значить виходу немає?.. Вельми гуманістичний жанр, що вірить у силу людського розуму й протиставляє його всілякій темній чортівні... Сам факт, що розум здатен все зрозуміти, дуже, дууже заспокоює читача... Користь від детективу саме у фінальному торжестві справедливості... Детектив, безперечно, — найкомфортніший жанр» (Як читати класиків. — К.: Pabulum, 2018).

 

Книжка Леоніда Гамбурга вельми інформативна, в поле його зору потрапляє уся літературна інфраструктура старої Британії. Хоч як дивно тепер виглядає, але дві перші повісті Артура Конан Дойла — широковідомі нині «Етюд у багряних тонах» і «Знак чотирьох» — тодішній читач майже не помітив. Тоді наступні шість оповідань майбутній король детективу віддає до журналу «Стренд Меґезин» із 300 тисячами передплатників. Після дебюту Конан Дойла наклад альманаху зростає до 500 тисяч. А коли через два роки з’являється «Остання справа Голмса», бо письменникові набридає власний персонаж, який щомісяця дефілює сторінками «Стренд Меґезин», — 20 тисяч читачів публічно анулювали свою передплату на знак протесту. За кілька років авторських вагань Конан Дойл таки повертає Шерлока на сторінки журналу, і той «живе» тут упродовж наступних двадцяти п’яти років.

 

Остання пригода Голмса опублікована у «Стренд Меґезин» 1927 року. На той час у журналі на постійно прописався його конкурент, Еркюль Пуаро. Агата Крісті — також колишня дебютантка цього часопису, а тепер — уславлена авторка восьми окремих книжок. Отак у переплетенні-зіткненні-конкуренції-відштовхуванні хрестоматійних літпостатей і відбувається поступ у книжці Л.Гамбурга.

 

Коли доходимо до «золотого віку» англійського детективу («пик наступил в 1938 году, когда каждый день на прилавках книжных магазинов появлялось по два детективных романа»), дізнаємося про створення лондонського Детективного клубу, де першим головою став Ґілберт Кіт Честертон (а серед членів була, звісно, й А.Крісті). Честертон вважав, що детективіст має ті самі обов’язки перед Богом і людьми, що й автор епосу чи трагедії, — писати якісно та відповідально; саме він поставив перед Детективним клубом шлагбаум: авторам трилерів та шпигунських історій вхід заборонено.

 

Неофіти Клубу давали клятву: їхні герої сумлінно розслідуватимуть злочини, не покладаючися на Боже одкровення, жіночу інтуїцію, чаклунство, езотерику чи долю; не надто захоплюватися бандами, привидами, гіпнозом, китайцями та божевільними. І головне — дбати про норми англійської мови. Передбачено було й санкції: «Если вы нарушите данное вами обещание, то пусть другие писатели раньше вас используют ваши сюжеты, пусть ваши издатели околпачат вас при заключении договоров, пусть незнакомые люди притянут вас к суду за клевету, пусть страницы ваших книг будут кишеть опечатками и пусть тиражи ваших книг станут неуклонно сокращаться. Аминь». Церемонія збереглася донині — зараз у Детективному клубі сімдесят письменників.

 

Словом, Леонід Гамбург написав книжку-вікіпедію. А тим, кому важливіше знати не хто така, скажімо, Агата Крісті, а що воно таке детектив — помічною буде ще одна книжка згадуваного Ростислава Семківа «Як писали класики» (К.: Pabulum, 2016), де він пише про «детективну терапію» Кристі, котра, з одного боку, «вигадувала багатокутники відносин», творячи «детектив-мелодраму», а з іншого — «перетворила свої тривоги на геніальні тексти... Винаходить прекрасний спосіб не говорити про свої страхи — вона робить їх страхами своїх персонажів». Тут принагідно згадати ремарку на звороті однієї з обкладинок Стівена Кінга: «Кажуть, якось психіатри наполегливо рекомендували йому пройти курс лікування. «Навіщо? Я і так лікуюся. А потім продаю вам свої страхи, — з усмішкою відповів Кінг» (Що впало, те пропало. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015).

 

Дивно, але у книжці Л.Гамбурга — ані слова про Джеймса Гедлі Чейза. Можливо, просто не подобається. Це критик не має права на замовчування, а вільному обсерватору — воля. А може, пан Гамбург вважає Чейза за американського письменника, бо ж більшість його детективів розгортаються саме в заокеанських декораціях? Соромно, але я і сам мав Чейза за американця, аж поки не взявся читати — благо, тернопільське видавництво «Богдан» випустило торік вісім перекладів його творів.

 

Плутанина з громадянською ідентифікацією письменників в англомовному світі не така вже й дивина. Американського детективіста Джона Діксона Карра, скажімо, більше вважали за англійця — дебютував у тому самому лондонському «Стренд Меґезин», використовував у творах британський антураж і першим з іноземних авторів був удостоєний членства в Детективному клубі. А Чейз по написанні низки своїх американо-ґанґстерських історій перебрався до Франції (а тоді до Швейцарії) і на батьківщину вже не повертався.

 

Саме у Франції Чейз найпопулярніший — славетне паризьке видавництво «Ґаллімар» опублікувало переклади усіх його 90 романів, а французькі кінематографісти здійснили 30 екранізацій. Цього року, до речі, на екрани вийшов франко-бельгійський фільм «Єва» із досі блискучою Ісабель Юппер — цілком сучасний психологічний трилер («з цією маленькою пташкою ви гралися, немов зі шматком динаміту», — читаємо, немов «рецензію», у ранішому Чейзовому творі), хоч роман «Єва» написаний далекого 1945-го. 

 

Схоже, лонґселерне довголіття Чейзових творів — продовження його «недоліків». Тобто, він ніколи не описував колізії, свідком яких (чи їхніх прототипів-аналогів) був сам. Ніколи не жив в Америці (лише дві короткі поїздки до Маямі та Нового Орлеана), а більшість сюжетів його американського циклу прив’язані до тодішньої бандитської столиці Штатів — Чикаго (під вигаданою назвою). Чейз дуже схожий на Жуля Верна, чиї всесвітньо відомі травелоги писалися, не виходячи з дому. Вабливий «реалізм» обох письменників — у ретельному документальному вивченні локацій: преса, мапи, дорожні нотатки, словники сленгів. Буває, що таке дистанційне вивчення виявляє закономірності, не видимі аборигенам, й водночас — значимі для цілком інших спільнот.

 

Наприклад, для українців. Візьмімо «Реквієм блондинкам», що вийшов першим у перекладній серії тернополян. Місто Кренвіль, де все відбувається, можна «розшифрувати», як Чикаго часів «Великої депресії», а можна і як Донецьк двадцятирирічної давнини. «Кренвіль вже такий «покращений», що гроші тут уже не можуть вільно обертатися», — все схоплено, ми цю метаморфозу спостерігали навіть у Києві часів Януковича (зрештою, можна зануритися глибше — це те саме «губернське місто N» з Гоголевого «Ревізора»).

 

«Перший же поліцейський, якого я зустрів, був неголений, і на його кітелі бракувало двох ґудзиків», — читаємо у Чейза й не дивуємося, бо спостерігали до зневаги-ненависті. Для британця поліцейський, що не є зовнішнім зразком, — нонсенс, довіри він не матиме. Може, нашу поліційну «реформу» надихнув саме Чейз? Бодай щось...А от фабула «Реквієму блондинкам» (1946 року!), що цілком актуально відлунює у політтехнологічних реаліях українського сьогодення: зникають дівчата на тлі виборчих перегонів. «Всі ці зникнення будуть використані для того, щоб додати голосів одному з кандидатів на посаду мера... Чи це можливо — підплатити дівчатам, аби вони зникли на якийсь час?... Я подумав, що це вельми вірогідно... Викрав дівчат, знаючи, що його суперники втратять від цього голоси». Ну й решта ознак нашого завіконня: «Його банда контролювала виборчі дільниці... Старкі (кримінальний авторитет, що балотується в мери) і Мейсі (корумпований начальник поліції, його промоутер) хочуть викликати в місті справжню паніку». Як тут не подумати про успішне запозичення досвіду вітчизняними «політиками»?

 

Чейз відлунює і в українській детективістиці. Леонід Кононович точно читав британця (авжеж, «ви набралися усіх цих дурниць з книжок») — такий же депресивний загумінок і силовий режим сприяння вигідній владі. Андрій Кокотюха так само моделює ситуації пост-бєспрєдєлу у своїх кримінальних хроніках. «Зловив себе на тому, що розсіяно насвистую «Похоронний марш» Шопена», — ця фраза Джеймса Гедлі Чейза цілком могла би вигулькнути в обох наших літераторів.

 

Замість висновку востаннє процитую пана Семківа: «Детектив діє як вакцинація, коли хворобу впускають в тіло, щоб воно навчилося її поборювати».