Знецінення як діагноз: як дисбаланс закупівельних цін на фрукти, молоко й мед добивають село

Чоловік, який звернувся, орендує за кілька десятків кілометрів від Хмельницького землю. Там не так давно посадив чималий яблуневий садок зі щепами різних сортів.

 

«Днями приїхав на роботу, дивлюся, — немає одного із моїх робітників, яких найняв у сусідньому селі для робіт по садку,— розповідає фермер. — Питаю в інших працівників, — де ж прогульник. Кажуть: «Пасе череду!» Мене це здивувало, бо минув лише тиждень, як він її відпас. А мені пояснюють: тепер доводиться дуже часто пасти, бо корів у селі стало мало. «Хто ж їх зараз триматиме, — кажуть. — Купи корову (чи вирости з теляти), паси її, на зиму запасись сіном. Жому не знайдеш, бо цукрових заводів практично немає... А роботи біля неї...». 

 

Молоко нині приймають по 3,5-4 гривні за літр. У села приїздять посередники і машинами чи й підводами збирають його у великі ємності й відвозять до переробника. У магазині, нагадаю, молоко та кефір вартують 25-27 гривень літр. Тобто господар корови, щоб отримати молоко, може літр максимум за 4 гривні продати, а магазини й молокозаводи мають на цьому у п’ять разів більше. То де справедливість? Тож люди масово спродують корівок, чекаючи лише слушної нагоди, щоб фактично за безцінь віддати скотину охочим...

 

Чому нікого не цікавить це питання й немає підтримки бідолаги-трудівника? І така плачевна ситуація в кожному селі по всій Україні! В селах роботи немає, люди вимушені тримати годувальниць, і в разі втрати корівки просто будуть поставлені на межу виживання.

 

«Ми імпортуємо в Україну пальмову олію, яку наша промисловість використовує у низці продуктів харчування, — веде далі хмельничанин, — бо не вистачає своїх жирів. То невже не можна приймати в людей молоко по адекватній ціні, тоді, без сумнівів, корів у кожному селі додасться. Тож буде й натуральне масло, а не шкідливі сурогати, і ми закриємо це питання також!».

Ще одна кричуща ситуація, — продовжує фермер. — Днями заїхав до знайомого садівника й бачу таку картину: під деревами на десятках гектарів лежать концентричними смугами яблука. Ці фруктові шлейфи мене вразили, питаю, — чого ж ви їх не зібрали?

 

А господар каже: «Більші яблука залишили на деревах, аби краще достигли й підросли, а менші обірвали й покидали під дерева. Нікуди здавати їх не буду, лишаться тут, як добриво... Бо на сік мені немає сенсу їх везти на завод, бо там яблука приймають від 80 копійок до гривні двадцять за кіло...» У минулому році приймали по 4-6 гривні. Ось люди й бунтують: нехай урожай ліпше згниє, але за безцінь здавати відмовляються. Хоча тільки цей мій приятель міг би легко завезти на сік більше ста тонн яблучок».

 

Сьогодні вирощені яблука для фермера — «золоті», адже треба заплатити людям за поточні роботи в садку й збір урожаю, транспортування (машина-бензин) обходиться в чималу копійочку, не згадуючи вже про боротьбу зі шкідниками. Наприклад, наш співрозмовник вимушений за сезон обприскувати яблуні від парші недешевими хімікатами до 12-15 разів, і кожна така обробка садка обходиться у 8-12 тисяч гривень.

 

«Оригінальним є й прийом продукції, — розповідає небайдужий хмельничанин. — Якщо ви хочете, наприклад, здати яблука на сік на переробний завод, що у містечку Городок на Поділлі, то напряму їх у вас ніхто не прийме, відправляють до посередника! Привозиш перекупникам — скидаєш яблука купою на землю, а вони вже потім везутьїх на завод. Це нормально? Швидше за все, і я цьогоріч фугону під дерева свої другосортні яблука, на сік їх не повезу, бо сенсу в цьому не бачу!» — резюмував фермер.

Варто нагадати про ще одну проблему, бджолярську. Цьогоріч пасічники жаліються, що через дощі менше зібрано меду. Але минулого року при набагато більшому зборі меду власники пасік могли його здати по 50-55 гривень за кіло, а у цьому році в них при­ймають за 35 максимум! Хоч за кордон оптовики-перекупники продають мед удвічі-втричі дорожче! І такий дисбаланс теж нікого в державі не цікавить. От вам і «підтримка» виробника, й «стимулювання». 

 

Варто ще нагадати, яких фінансових втрат (не говорячи вже про моральні) цим літом зазнали вітчизняні пасічники через масову загибель бджіл. Як згодом з’ясувалося, основною причиною цієї біди стали хімікати, якими аграрії обприскували свої поля. Щоправда, після того, як люди підняли бунти, бджолярів хоч почали попереджати за 1-2 дні про обробку полів отрутохімікатами. Але ж втрачених бджіл вже не повернеш.

 

Чому влада не впливає на загрозливі тенденції, що можуть добити селян та дрібних фермерів? Чому не стимулюються й не підтримуються ті, на кому фактично й тримається наша держава? Хтось може сказати, — так у нас же ринок! Але це вже не ринок, а безвідповідальність тих, хто посадами покликаний забезпечувати рівновагу в державній економіці й суспільстві.