Зображення оголеного людського тіла завжди хвилювало людські уми, вабило і живописців, і глядачів. Оспівувалася краса тіла ще з часів античності.
Однак історія знає періоди, коли еротизм видавався суспільству часто дозовано, порціями. Один із таких часових відрізків — епоха соцреалізму.
Із полотен художників-соцреалістів на нас дивляться жінки, що миються в лазні, трактористки, що купаються після важкої роботи в озері, діти, що перетягують канат.
Писали і натурниць в інтер’єрі. То було дозволено, не суперечило канонам радянського мистецтва. Та були художники, які обходили їх.
«Ні» трактористкам і купальницям з лазні
До тематики оголеної натури звертався і Євген Ткаченко (1923—2002). Утім, серед картин цього випускника Одеського художнього училища імені Грекова ми не зустрінемо трактористок і купальниць з лазні. Його картини романтичні, світлі, деякою мірою наївні.
Ось дівчинка, яка очікує на заході сонця корабель з червоними вітрилами. Художник втілив один із найромантичніших сюжетів.
Євген Ткаченко не забув звернутися до сонця — однієї з найважливіших для нього композиційних складових у багатьох роботах. Любов до сонця він проносить через усю свою творчість.
Сонце практично сіло за обрій, нам видно лише відблиски на воді. Його промені пестять оголене тіло, поступово перетворюючись на морську піну, укутуючи ноги.
Над жовтим містом
А ось інша картина — «Фантазії бучного міста». Унизу — місто: стоять багатоповерхівки, їде автобус, люди поспішають у своїх справах. Їм абсолютно невтямки, що вони самі, їхнє жовте місто, з жовтими будинками і заводами, осяяні згори сонячним світлом спочиваючої оголеної жінки. Адже та, що лежить із закладеними за голову руками, і є сонце.
Її звабливе тіло — на сонячних кольорів небосхилі, а її жовтаве волосся випромінює світло. Вона — сонячна круговерть, що дарує життя. Вона — безтурботність і спокій. Але треба хоч на мить зупинитися у буденній суєті, щоб осягнути це.
Євген Ткаченко, зображуючи оголене тіло, навмисно майже відмовляється від будь-яких сторонніх предметів інтер’єру. Лише чистий колір, плавність ліній. Нічого зайвого, що може перешкодити сприйняттю кольору, наготи, настрою.
Ось оголена на тривожно червоному тлі, вона явно напружена, щось її турбує. А ось задумливі рудоволосі жінки: одна — на яскраво-жовтому сонячному тлі, зображена до лінії стегон; вигини лежачого тіла другої, яка ніжить засмагле тіло вже без купальника, — розбурхують політ фантазії і бажання. У тих лініях усе — і пристрасть, і безтурботність, і таємниці...
Хто вони, ці жінки? Це не важливо. Не важливо, чим вони займаються. Їхні образи закарбував майстер, і вони «зреклися» усіх своїх занять. Помахом пензля Євген Ткаченко дав їм друге життя, дав шанс стати прекрасними і скинути кайданки буденності, в яких вони животіють. Бо важливі лише їх зовнішня і внутрішня краса, настрій, емоції, важливі колір, лінія, форма.
Оголена на рудому волоссі
У 1972 році художник пише картину «Оголена на рудому волоссі». Молода соковита жінка розкинулася на копиці волосся, воно ллється, струменіє полотном. Вона пашить життям; волосся заполонило собою все навколо.
Руде волосся — символ сонця, його промені, вони задають ритм і настрій всієї роботи. Тут знову, як і в більшості його картин, ми бачимо образ сонця, поклоніння перед ним.
Ця жінка — рудоволоса Венера, богиня любові, втілення жіночого ідеалу, символ життя і весни.
Узагалі, кожна ткаченківська жінка — втілення ідеалу краси. Зокрема, і «Оголена на траві». Вона чимось нагадує картини ван Гога. Жінка на синіх простирадлах на тлі червоного драпірування причаїла навіювання на згадку про Модільяні.
Євген Ткаченко майстерно передає жіночність і чуттєвість своїх моделей, їхній настрій, емоції. Його жінки велично прекрасні, вони — єдність духу і плоті, гармонія форми і змісту.
Видіння минулої епохи
В епоху соцреалізму подібний живопис практично неможливо було подивитися в СРСР на виставках. Сьогоднішній глядач багато бачив, його мало чим можна здивувати. Але оголені видіння Євгена Ткаченка порадують навіть найвибагливіших. Порадують своєю безпосередністю, чистотою, романтичністю, сонячністю.
Український художник Євген Ткаченко, подібно до француза Анрі Матісса, намагався досягти «чистого мистецтва, яке не турбує і не бентежить».
Художник, який писав в епоху соцреалізму в Одесі і Києві, хотів, щоб ті, хто споглядатиме його картини, насолодилися прекрасною і привабливою жіночою наготою, відпочили від сірої буденності.
Подивитися на оголену натуру пензля Євгена Ткаченка можна на виставці з 7 по 17 вересня у Києві в Музеї видатних діячів української культури.
