У бою загинув актор і воїн Яків Ткаченко із Третьої штурмової, фото
Актор театру та кіно Яків Ткаченко загинув на війні – він став на захист України ще в перші дні повномасштабного вторгнення росії. >>
Борис Ґудзяк: «Радянські громадяни жили в тоталітарній системі, яке виправдання маємо ми?»
29.08.2018
(Фото з сайта pravda.com.)
Лауреатом Премії імені Василя Стуса 2018 року став єпископ Української греко-католицької церкви Борис Ґудзяк.
Про це стало відомо 26 серпня під час урочистої церемонії у Національному музеї Тараса Шевченка. «УП. Життя» публікує промову лауреата під час вручення премії.
* * *
The past is never dead. It’s not even past. Цитата з вірша Вільяма Фолкнера може мати безліч інтерпретацій. Чомусь вона приходить на думку в серпні 2018 року при врученні премії імені українського поета-мученика, який загинув у вересні 1985 р.
It’s not even past. Це не Шекспір чи навіть Шевченко, при усій іконічності останнього.
Стус близький, його премія — не декорація, а радше імператив. Стус — жива історія і позиція, його премія — виклик і обов’язок. Це наш час і, на жаль, наші дилеми. It’s the present. Особливо зараз, коли за полярним колом карається Олег Сенцов, перейшовши ще одну нелюдську відмітку болю і страждань — сто днів голодування. Стус помер за досі нез’ясованих обставин, під час сухого голодування, як він тоді сказав, «до кінця».
Для спадкоємиці Радянського Союзу її каральні органи та методи ламання людей зовсім не у минулому. Аналіз злочинів та осуд комуністичної системи ще остаточно не завершений. Нацизм — нікчемний, лукавий; публічно, соціально і політично недопустимий. Натомість марксизм, ленінізм, маоїзм — тобто комунізм — лишається легітимною інтелектуальною опцією і діючою соціальною та політичною системою.
Там, де він ганебно програв, встигнувши заподіяти геноцид за геноцидом, і навіть у демократичних чи ліберальних суспільствах він надалі шириться як рецидивний рак у нових мутаціях: авторитаризми, популiзми, класові війни, identity politics, політичний патерналізм і похідна від нього громадянська безвідповідальність.
Стус знав, що осуд злочинів комунізму необхідний, і вірив, що він відбудеться.
«...Я певний, що рано чи пізно КДБ будуть судити — як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомній справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень».
Зараз наша відповідальність полягає в тому, щоб суд завершився. І щоб вирок остаточно допоміг нам лишити минуле в минулому. Але поки що the past is not even past.
Особливо зараз, коли Стусів Донбас, земля, за яку він так переживав і вболівав, є полем битви і крові. Він на власні очі бачив, до чого призводить русифікація і позбавлення тотожності, адже викладав українську мову саме в багатостраждальній Горлівці.
«Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас — за 40 мільйонів...»
Миритися таки не можна. 27 років тому здавалося, що небезпека минула, імперія впала. Однак імперіалізм потужно відновлюється і як смертоносна ракова метастаза вилився у війну. Війну, що забрала життя і покалічила десятки тисяч. Війну, яка продовжує шматувати країну і травмувати увесь наш народ, як і в минулому.
The past is not even past. Це яскраво показали суперечки навколо фільму про Стуса. І не лише вони. Бажання живих учасників міняти минуле, цензурувати історію, нею маніпулювати, її підмальовувати, вилучити з неї невигідні сюжети. «Маскіровка» — моральна чи мілітарна — не завжди вдається. Правда, навіть покалічена, стає видимою. Свідомість про судилище над Стусом більша, ніж коли-небудь.
Методи Путіна чимраз частіше називаються по імені. Із 47 років життя, символічний вік для українського поета, Стус 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.
«Я боровся за демократію — це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; моя любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікувалися як націоналізм».
Стус настоював на правді, коли панувала диктатура брехні. Він був здатен зробити моральний вибір, оточений аморальною більшістю.
Хоч Радянський Союз у минулому, виклик залишається. Євген Головаха ототожнює феномен аморальної більшості властиво з нашим часом, констатуючи, що «одна людина заради принципів може пожертвувати собою, а інша заради вигоди пожертвує іншими».
Парадокс у тому, що сьогодні у нас більше свободи, ніж було у радянських громадян, а тому відповідальність за вибір більша. Вони жили в тоталітарній системі, де за правду карали. Яке виправдання маємо ми?
Хоч воно і коштувало життя, моральний вибір для Стуса був очевидним.
«Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина насамперед — це добродій...».
Цей свідомий і радикальний вибір добра і правди вражає.
Про це говорив минулорічний лауреат Сергій Жадан та інший правдомовець — Євген Сверстюк: «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям».
Уривки з «Таборового зошита» свідчать про його постійну вперту і запеклу боротьбу за права людини, за право на людяність, передусім власну. У незбагненних, нелюдських обставинах. Вражає його мотивація вступу до Гельсінської групи, щойно вийшовши з тюрми. Відчайдушна і мученицька. Остаточно ціною власного життя.
«Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано — крихтя не потребую». Важко вповні уявити цю жертву.
Не плекаймо ілюзій — таких, як Стус, було 3-4 на мільйон, решта — змирилися, пристосувалися. І складно їх осудити. Протести такі, як Стуса, були дуже самотніми. Ця самотність була важкою для поета і правозахисника, але він, однак, не здавався.
«Як боляче, що в наших умовах неможлива звичайна людська солідарність — загальної голодівки і протесту. Одне — люди виснажені довгою боротьбою, друге — повна неефективність будь-якого опору в цих абсолютно закритих умовах. Але як то калічить душу — коли ти бачиш і мовчиш».
Стуса імператив чіткий. Тоді й тепер: «Будь собою — тобто, виробивши тверді орієнтири, що таке добро і що зло, виростай у їхньому магнітному полі, аби по ньому все в тобі скристалізувалося... Ідеал є один — добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема».
Стусове «будь собою» нагадує слова іншого мученика за правду і людяність — патріарха Йосифа Сліпого, який провів у радянських таборах 18 років. Він теж закликав «Будьмо собою!» [у посланні «Про поєднання в Христі» 3 червня 1976 року], звертаючись до Церкви і народу з проханням бути зрілими, вільними і відповідальними.
Боротьба за людські права і людяність, разом з його глибоким розумінням європейської, зокрема німецької, поезії робила сибірського каторжника Стуса справжнім європейцем — за цінностями, а не за добробутом чи географією. Він вибирав принципи, навіть коли це загрожувало йому втратою життя. Таку ж жертву ми на власні очі досвідчили під час Майдану.
Чому Василь Стус сьогодні такий важливий для кожного з нас? Чому сьогодні настільки важливо пам’ятати про його життя і дізнаватися більше про його часи — такі близькі і так швидко забуті.
Питання. Певність. Правда.
У Стуса, мабуть, були і питання, і сумніви, але водночас була певність у принципах. Це видно як по його життю, так і по віршах. Істина існує.
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди,
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.
У теорії, героєві, мабуть, ніхто не заперечить. Підпишуться на поминаннях усі. Але, повернувшись у так звану «реальність», де такий герой просто непрактичний, ми з правилами часом несправедливої, а то й лукавої гри миримося і стаємо конформістами... «мені треба дітей годувати».
У нашому світі чимраз більшої «диктатури релятивізму», як її назвав папа Венедикт XVI, небезпечнішим за відхід від правди є сумнів чи навіть заперечення, що істина взагалі існує.
Є твоя і моя, handmade, кишенькова, до вибору, до кольору; покажу, коли потрібна чи вигідна, і сховаю, коли ні.
Якщо ми не переконані щодо принципів і самої можливості існування правди, то позиція і смерть Василя Стуса стають незрозумілими, якщо не абсурдними.
І навіть більше, можливість встановлення спільних знаменників у наших стосунках фатально підважується. Без точки відліку, траєкторії мандрівки, паломництва стають безпутніми, без мети. Нам загрожує хаос і анархія, передовсім у думці і душі. Решта бід — уже похідні.
Це чимраз більше появляється у світі пост-правди з його цинізмом, егоїстичною мегаломанією і єхидними маніпуляціями.
Стає моторошно, коли так працюють цілі системи та їх лідери. Corruptio optimi pessima (корупція найкращих — найгірша). Грішать тут не лише президенти Сходу чи Заходу. Шановані інтелектуали стали промоторами, а згодом поліцаями різних ідеологічних політкоректностей в найкращих університетах світу.
Виклики стоять перед нами всіма, ніхто не є поза чи понад. Сьогоднішні сексуальні скандали в Католицькій Церкві закликають мене, католицького єпископа, до смирення знову і знову. Зрештою, не йдеться про смирення щодо чужих гріхів, а є й власна неміч, може, інша, але правдива.
Ми всі потребуємо каяття. Каяття — бо прагнемо примирення. І тут, можливо, основне. Життєдайна правда властиво не принцип, не абстрактний ідеал. Вона або конкретна, або залишається ефемерною. Вона проявляється у відношеннях, у моральних актах, у стосунку до (І)іншого (з великої та малої літери).
Її не зафіксуєш і не ізолюєш, вона не твоя і не моя, не приватна. Якщо правда не між нами, не комунікується, якщо ми нею не можемо поділитися, вона як сіль, що вивітрилася.
Як і в Пресвятій Трійці, істина і любов ототожнені. Взагалі для християн правда не є щось, а Хтось. «Я є дорога, правда і життя» (Ів 14,6).
В цьому сенсі правда не персональна, тобто приватна, а персоніфікована і персоналістична. Це велика різниця, вона змінює принципово все.
Дозвольте наприкінці поділитися власним напівдитячим особистим уроком від Василя Стуса. З ним я, очевидно, не був знайомим, хоча майже 30 років тому в Польщі мав честь запізнатися з його сином.
Але, як дитина української діаспори, разом з батьками слідкував за долями українських дисидентів, портрети яких прикрашали нашу пластову домівкою, ще дитиною дивився на Стуса, Чорновола, Горинів, Калинців.
Ще хлопцем бачився з Катериною Зарицькою у Львові, мав змогу спілкуватися в США з Надією Світличною. Микола Руденко гостив у нашому домі в Сиракузах. Жив і вчився під омофором ісповідника віри Йосифа Сліпого. Вважаю великою благодаттю знайомство і побратимство з Мирославом Мариновичем, від якого вчуся і на якого рівняюся вже властиво сорок років.
Після арештів українських дисидентів січня 1972 року, наступного року В’ячеслав Чорновіл проголосив 13 січня день солідарності з ув’язненими правозахисниками.
Ми, діти діаспори, у цей день голодували-постили. А зекономлені на їжі кошти використовували, щоб купити марки і листівки та писати в табори до політв’язнів, а також листи-протести до Брежнєва, Косигіна, Подгорного. Це все тоді виглядало безнадійно, хтось з боку міг думати, «які вони наївні».
У той час не лише дисиденти, а й їхні родини та ті, хто їх підтримували, наприклад протестували під радянськими посольствами, вважалися щонайменше донкіхотами, фантазерами. Можливо. Господь показав інакше. Тепер, у наш час, ні Стус, ні ті, хто його підтримував, вже не виглядають такими мрійниками.
Маємо беззаперечний доказ сили правди і принципів — система, яка тоді виглядала непорушною, впала, перестала існувати.
Цей досвід нас формував, і вчив, що таке добро і зло, правда і брехня, життя і смерть. Дитяча наївна боротьба додавала певності, що правда є і за неї треба боротися. Що ми покликані не бути ходячими, може, й успішними, але моральними трупами, а віддавати, жертвувати. Жити, працювати, віддавати життя за істину, щоб воскреснути у ній.
Це урок Стуса і Сліпого, Небесної сотні та мучеників XX століття, Олега Сенцова і тих воїнів, що загинули на сході, захищаючи наше право жити в правді... захищаючи Стусову Україну.
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
ДОСЬЄ «УМ»
Премія імені Василя Стуса була заснована 1989 року Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції на чолі з Євгеном Сверстюком (1928—2014). З 2015 року Премією опікується Український ПЕН, а також Києво-Могилянська Бізнес-школа та видавництво «Дух і Літера». Премія присуджується щороку авторам (літераторам, митцям, режисерам) незалежно від місця проживання, прижиттєво, за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції.
Борис ҐУДЗЯК,
єпископ Української греко-католицької церкви, президент Українського католицького університету
(«Українська правда»)
