Томос спотикання: як патріарх Кіріл намагається зірвати надання незалежності УПЦ

Одна з найважливіших відмінностей православної церкви від католицької полягає в тому, що православні не мають жорстко централізованої організації у всесвітньому масштабі.

 

Якщо кожний католик у будь-якій країні визнає, мусить визнавати найвищим духовним авторитетом Папу Римського, а все католицьке духовенство в цілому світі об’єднане в жорстку ієрархічну структуру під проводом того самого Римського понтифіка, то світове православ’я являє собою конгломерат iз 14 загальновизнаних помісних церков, які перебувають між собою в євхаристичній (тобто богословській) єдності, проте організаційно є незалежними одна від одної.

 

Відтак Константинопольський патріарх хоч і має титул Вселенського, є тільки «першим серед рівних» і не має права втручатися у внутрішнє життя інших православних церков. Зрозуміло, що ще менше підстав — практично ніяких — для цього в очільників інших православних церков, зокрема в Московського патріарха.

 

На всесвітніх соборах на основі 34-го правила Святих апостолів: «Єпископам усякого народу слід знати першого в них» уже близько півтори тисячі років тому було встановлено канонічні правила щодо створення нових помісних православних церков — 17-те правило ІV Халкидонського собору 451 року та 38-ме правило VІ Константинопольського собору 680 року.

 

Згідно з цими правилами, в кожній незалежній країні, де православні християни складають більшість населення, ПОВИННА бути створена незалежна помісна православна церква.

 

Після утвердження незалежності єпископи «цього народу» мають звернутися до церкви-«матері», яка досі керувала православними парафіями на цих теренах, натомість та «матір» ЗОБОВ’ЯЗАНА надати новій церкві повну незалежність. Не може, не має право, якщо захоче, а саме зобов’язана.

 

Виконання цих правил завжди було болючим для церков-«матерів». Адже для кого з ієрархів може бути приємним скорочення сфери впливу церковної структури, на чолі якої стоїш? І тим не менше, світове православ’я завжди дотримувалося цих канонічних правил. 

 

1833 року після здобуття Грецією незалежності було проголошено вихід iз підпорядкування Константинопольського патріарха Елладської православної церкви, 1865 року створено помісну Румунську церкву, 1872 року, за 6 років до проголошення незалежності Болгарії, було відновлено автокефалію тамтешньої церкви, вперше проголошену ще 919 року, 1879 року самостійну церкву було створено в Сербії, а 1922 року — в Албанії.

 

І Константинопольський патріархат визнав вихід усіх цих церков з-під своєї юрисдикції. Так само 1917 року було відновлено автокефалію однієї з найстаріших православних церков світу — Грузинської.

 

Російська православна церква, якій грузини підпорядковувалися в імперії Романових, зрештою визнала їх право на самостійну церкву 1943 року. Навіть на крихітному Кіпрі існує самостійна помісна церква, яка не підпорядковується ані Константинополю, ані Афінам. Із тієї простої причини, що Кіпр — незалежна держава, яка не входить до складу ані Греції, ані Туреччини. 

На початку дев’яностих років минулого століття під час і після розпаду Радянського Союзу та Югославії виконання згаданих соборних правил зіштовхнулося зі злісним саботажем із боку двох помісних церков — Російської та Сербської.

 

Шовіністи в рясах із Москви та Белграда вже десятиліттями навідріз відмовляються виконувати свій канонічний обов’язок — надати повну незалежність вірним новостворених (чи відроджених) держав, де православні складають більшість населення — України, Білорусі, Македонії, Чорногорії... Ні, росіяни та серби в принципі не відмовляються виконувати канонічні вимоги.

 

Зокрема, повну незалежність Українській православній церкві, мовляв, буде надано. Але не зараз, колись згодом, коли для «цього виникнуть відповідні умови». Коли ж ті умови можуть виникнути і навіть в чому конкретно вони полягають, не конкретизується. І так триває майже три десятиліття поспіль! 

 

Справжня причина «зволікання» полягає зовсім не в технічних труднощах. Разом із реваншистським керівництвом Росії (нагадаємо, що тамтешній лідер Владімір Путін узагалі відмовляє українцям у праві на існування як окремій нації, облудно проголошуючи їх «єдиним народом» iз росіянами, вважає розпад Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» і не приховує своїх мрій про відновлення Російської імперії в тій чи іншій формі) Московський патріархат вірно служить імперським амбіціям світської влади.

 

Саме Московський патріарх Кіріл є одним з основних розробників і палких прибічників антихристиянської концепції «руского міра».

 

Служіння не Христу, а світській владі, імперії, гріх цареслав’я взагалі є давньою «традицією» Російської православної церкви чи не від самого початку її утвердження як окремої помісної церкви.

 

Згадаємо лише, що з 1700 до 1917 року на чолі цієї церкви стояла не духовна особа, а світський державний чиновник — обер-прокурор Священного синоду.

 

Так, такий «порядок» управління церквою було запроваджено не за ініціативою духовенства, а волею царя Петра І, який узагалі всіляко знущався з християнства, зокрема проводив у Москві «Всеп’янійші собори», тримаючи в руках «хреста», зробленого з двох дерев’яних чоловічих членів.

 

Але ж ієрархи цієї «церкви» не виступили проти рішення царя-антихриста, не пішли на мучеництво заради віри, а слухняно виконували його блюзнірську волю. І то понад два століття! Та й досі за цей гріх Російська церква не покаялася.

 

Так само як за те, що за часів Сталіна ВСІ єпископи, архієпископи та митрополити РПЦ були агентами КҐБ. Без формальної згоди працювати на криваву антихристиянську спецслужбу російський священик просто не міг бути висвячений в отці церкви.

 

Ще в 1991 році, відразу після проголошення незалежності України, українські священнослужителі в повній відповідності до канонічного права звернулися до церкви-«матері» з проханням надати автокефалію. Але Московський патріархат під абсолютно надуманими приводами відмовився виконати свій канонічний обов’язок, натомість «відлучив» від церкви і навіть піддав анафемі тих, хто виступив із такою ініціативою, зокрема митрополита, а згодом патріарха Філарета. 

 

Відтак в Україні виникло цілих три православні церкви — відроджена 1990 року нечисленна Українська автокефальна православна церква, проголошена під час визвольних змагань початку ХХ століття і знищена більшовиками у 30-ті роки; Українська православна церква Київського патріархату, створена колишніми ієрархами РПЦ, та так звана «Українська» православна церква у складі Московського патріархату. 

 

Визначитися, скільки вірян належать до тієї чи іншої церковної адміністрації в Україні вкрай складно через те, що значна частина українців є, так би мовити, умовно віруючими, які регулярно не відвідують жодної церкви, не сповідаються і не причащаються, проте усвідомлюють свою приналежність до православної традиції.

 

При цьому вони часто не розуміють чи навіть не хочуть розуміти відмінностей між Київським та Московським патріархатами і вважають себе «просто православними», за потреби заходять у найближчий православний храм, навіть не цікавлячись його юрисдикцією.

 

За даними Центру ім. Разумкова, 64,7 відсотка українців (по всій країні, крім окупованих росіянами Криму та ОРДЛО) вважають себе православними. З числа православних 39,5 відсотка вважають себе вірянами Київського патріархату, 23,3 — «Української» православної церкви (Московського патріархату), 4,8 — УАПЦ, 1,3 — безпосередньо РПЦ і аж 25,4 — «просто» православними. 

 

Чому ми беремо в лапки слово «українська» в назві дочір­ньої структури Московського патріархату в Україні? Адже московські ієрархи та їхні українські послідовники стверджують, нібито саме ця структура є єдиною «справжньою» православною церквою в Україні, і має «достатньо» самостійності.

 

Якщо в перші роки незалежності вона офіційно звалася УПЦ Московського патріархату, то вже чимало років тому приставочку МП з назви прибрали. Завдяки цьому не надто обізнаних вірян вводять в оману, намагаючись видати російське за українське.

 

Проте в офіційному диптиху Московського патріархату згадуються лише дві автономні православні церкви у складі Російської — Японська та Китайська.

 

Про «самоврядну» Українську православну церкви там і згадки немає. Мовою богослужіння в «Українській» православній церкві є російська з елементами церковнослов’янської, яку тамтешні священики «сором’язливо» називають «слов’янською». Вірні УПЦ МП казали авторові, нібито якісь священики в якихось храмах їхньої конфесії служать і українською, проте кожного разу, заходячи до храму цієї церкви я чув службу винятково російською мовою.

Кільканадцять років тому, ще в середині 90-х, авторові довелося показувати іноземному гостю найбільшу святиню українського православ’я — Києво-Печерську лавру, яку український уряд чомусь передав у «користування» українській філії РПЦ.

 

Зайве казати, що служба в усіх храмах правилася російською мовою, нею ж спілкувалися з людьми ченці та послушники, нею ж були всі написи в усіх печерах.

 

Нічого українського в Лавру не допускалося принципово. І зрештою, коло входу до Дальніх печер молоденький ченчик зібрав навколо себе купу українських сільських бабів і віщав їм з «чудовою» московською вимовою: «Патаму, што нікакой Украіни на самом дєлє нєт, ето Расія».

 

З того часу Лавра для мене тимчасово закрита як православна святиня. Ну не можу я молитися Богу там, де порядкують вороги моєї нації і моєї держави, які служать не Христу, а потворній кривавій імперії.

 

Кілька місяців тому, коли до Верховної Ради були запрошені очільники всіх основних конфесій України, Президент Петро Порошенко запропонував ушанувати вставанням пам’ять героїв, які загинули на Донбасі захищаючи свободу та незалежність України.

 

Встали всі — православні та католики, баптисти та юдеї, мусульмани та лютерани. Залишився сидіти тільки митрополит Онуфрій, глава «Української» православної церкви Московського патріархату. 

 

Ніхто не зобов’язаний любити Україну. І такий собі Онуфрій має повне право у боротьбі українського народу з облудним і жорстоким агресором виступати на боці ворогів України. Не має він тільки права в цьому разі називати очолювану ним структуру «Українською церквою».

 

Кіріл, Онуфрій та їхня команда десятиріччями наголошують на неканонічності створення Київського патріархату. Проте ані словом не згадують про те, що їхня власна відмова одному з найчисленніших православних народів світу у створенні власної помісної церкви є ще серйознішим порушенням канонів.

 

Вселенський патріарх Варфоломій нещодавно визнав незаконною та такою, що суперечить православним канонам, передачу Київської митрополії в підпорядкування Московському патріарху в 1686 році.

 

І нині він має всі можливості для того, щоб виправити цю несправедливість, яку можна назвати історичною — триває ж бо вже 27 років після проголошення незалежності України.

 

Всі ці роки Москва шантажувала всесвітнє православ’я загрозою загального розколу і домоглася, що інші православні церкви справді не визнавали Київського патріархату.

 

Проте все кардинально змінилося 2016 року, коли патріарх Кіріл спробував зірвати Всеправославний собор на грецькому острові Крит. Він виставляв дедалі нові умови Вселенському патріарху, претендуючи, по суті, на керівну роль у все­світньому православ’ї, і, зрештою, РПЦ таки проігнорувала Собор, підбивши до цього ж ще три з 14 помісних церков — Болгарську, Грузинську та Антіохійську. Загроза загального православного розколу стала реальністю.

 

І в Константинополі, здається, зрозуміли, що Московський патріархат треба поставити на місце, доки ще не пізно. Патріарх Варфоломій публічно заявив, що концепція «Москви — третього Риму», тобто як третього історичного центру всесвітнього християнства, є «богословськи неспроможною». Відтак склалися всі умови для того, щоб, з одного боку, задовольнити справедливі та законні вимоги українських православних, а з іншого — покласти край духовній експансії Москви.

 

Прибічники Московського патріархату в Україні та за її межами як мантру повторюють, що у випадку надання Константинополем томосу Українській православній церкві «проллється кров».

 

Але ж нічого такого не буде, якщо структури Кіріла, Онуфрія та «православного олігарха» Вадима Новинського не організують кривавих сутичок.

 

А якщо прибічники імперської ідеї, що намагаються прикритися іменем Христа, все ж підуть на силовий спротив законним вимогам українських православних, то можлива кров буде цілком на їхній совісті.