«А лукавих, нечестивих
І слід пропадає»
Т. Шевченко
Хочу відповісти пані А. Матвієнко на публікацію в «Україні молодій» від 27-29 червня 2018 р. «Хто щиро хоче бути українцем…».
Пані Антоніна в рубриці «Я вам пишу» винайшла український велосипед і стверджує, «що збудувати громадянське суспільство треба, об’єднуючи всіх громадян України, незалежно від їхньої національності та мови, що це само собою зрозуміло, але не всім».
Хочу Вас, пані Антоніно, порадувати, що я в числі тих, хто категорично не погоджується з черговою утопією, шкідливою і небезпечною думкою, що українська мова «поступово» відроджується сама по собі. Це є великою загрозою для зникнення української мови та Української держави.
Чомусь пані Антоніна не бере до уваги Конституцію й ухвалу високого Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р., а закликає до мовної анархії. Чи читала вона Конституцію України, ст.10, у якій чітко написано, що державною мовою в Україні є українська мова? А вона твердить про громадянське суспільство, яке треба будувати, об’єднуючи всіх громадян держави, незалежно від їхньої національності та мови. Рябої кобили сон. Українська мова — державна. Крапка.
Америка будувала громадянське суспільство, до речі, багатонаціональне, саме за мовною ознакою, а не об’єднуючи всіх громадян незалежно від їхньої національності та мови, як Ви стверджуєте. Була обрана одна мова — англійська — з перевагою в один голос над іспанською чи німецькою.
Якби так чинили євреї, як Ви пропонуєте, то не було б держави Ізраїль і їхньої мови. «Великий, славний, та не дуже» М. Грушевський, якого Ви цитуєте, не тільки розпустив мільйонну армію, а ще й закликав українців підтримувати радянську Росію. За це поплатився своєю родиною і своїм життям.
Ви намагаєтесь позиціонувати себе як щира українка, але від Вас віє холодом нещирості та зневаги до порядних, достойних, шанованих, великих знавців слова, відданих національній ідеї, кращих представників української еліти.
Думаю, вони не образяться — всіх академіків, докторів філологічних наук, професорів, поетів, письменників, великих подвижників українського слова перелічувати не буду — їх тисячі. Пані Антоніно, Ви пишете: «Так звані «мовні патріоти», які «розпинаються», що українській мові щось загрожує, продовжують нагнітати морок про тотальну русифікацію.
За останні кілька років нетерплячі борці за українську мову стверджують, що користування двома мовами веде до змішування мов». Ви це заперечуєте і ратуєте, що «звичний суржик був, є і буде в мові малоосвічених людей».
А чому ж Ви, шановна пані, не враховуєте те, що впродовж понад трьохсот років українську мову нищили царі, комуністи та інші «байстрюки катів осатанілих» (за Симоненком).
Чи знаєте Ви, для чого в багатьох селах і містах утворювали «руські слободки» — плацдарми із завезених етнічних росіян у роки Голодомору і червоного терору? Усе це було добре продумано і сплановано.
Асиміляція і повзуча русифікація розмивали, розчиняли українську мову в російській і зробили її суржиком. Запущений суржик-вірус знищував нашу мову, як іржа залізо. Кому потрібна така мова зі «звичним», по-вашому, суржиком?
І далі Ви стверджуєте: «Усупереч істеричним, неправдивим заявам «мовних патріотів» відбувається «поступове», але неухильне об’єднання українців за мовною ознакою». Але не саме собою, як Ви наполягаєте.
Якось дивно Ви тішитесь, що українська мова набирає сили, а чи вистачить у неї цієї сили вижити в такому середовищі?
Ми вже «поступово» відмовились навіть від тактичної ядерної зброї, іншу — продавали направо й наліво, а потім узагалі скасували призов до армії. Наслідки — очевидні. Усе це повторилось через 100 років, як ми втратили УНР.
Ми вже п’ятий рік живемо без мовного закону. У якій країні є таке?
Я поважаю російськомовних українців, але вони чомусь не поважають мене і мою рідну українську мову в незалежній Україні: не хочуть чути мову великого народу, нав’язують російську, відмовляються обслуговувати у закладах громадського харчування і торгівлі державною мовою, затівають бійки (вбили свого часу Ігоря Білозіра).
Навіть у Біблії йдеться: «Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду!» (Посл. до кор. 14.14). Скажіть, будь ласка, пані Антоніно, для чого мені чи Вам «розум без плоду»?
Дуже часто у Вашому мовному лексиконі звучить зневага і зловтіха щодо «мовних патріотів» (пишу, як і у Вас, в лапках), які по-справжньому борються за свою рідну українську мову.
«І мертвим, і живим» (Т. Шевченко) я низько вклоняюся. Для мене вони — святі люди, сильні духом, справжні українці. Пишу так, бо:
«Як в світі жить, людей любить,
За правду стать! За правду згинуть!
Без правди — горе!» (Т. Шевченко).
