Донбас і Луганщина, навіть не «ДНР» та «ЛНР», а контрольовані Україною території, здебільшого перебувають у російському інформаційному полі.
Звідси й основна складність: формування ментального провалля у громадян України, що мешкають на різних територіях.
Про це твердять уже з початку воєнних дій на сході, про слушність зауважень погоджуються всі без винятку державні та громадські експерти, деякі волонтери навіть намагаються діяти, але без чіткої спланованої роботи на рівні держави успіхів ми не бачимо.
Зрештою, на разі не видно не те що спланованої роботи, а відомства, які мають займатися проблемою, банально нехтують своїми обов’язками. Упродовж років. Адже переконані: ніхто не зможе змусити їх виконувати те, що вони мали би робити.
Щоденну газету — раз у 30 днів
Знайти українську періодику на території Донбасу та Луганщини — справа непроста. Причому як вроздріб, так і серед переплатників.
Пояснювати такий стан справ заведено із традиційними аргументаціями: мовляв, регіон — традиційно російськомовний і російськоорієнтований.
А тому, кажуть нам, українська преса тут не особливо популярна. Навіть якщо вона російськомовна, але дотримується проукраїнських позицій.
У тому, що це зовсім не так, свідчить досвід друкованих видань, які мають свого читача у східних регіонах України, але не можуть до нього дійти.
З однієї простої причини: доставка періодики в нашій державі вимирає як клас. І якщо на заході чи у центрі вона ще якось жевріє, то подібна послуга у прифронтових територіях уже перетворилася на фікцію.
Українську пресу частині передплатників у східних областях приносять один раз у місяць!!! Так, ви все почули вірно: щоденну газету пропонують читати у вигляді архівної підшивки: сісти на дивані, розкласти кілька десятків примірників і прочитати, скажімо, в серпні про все, що відбулося у країні у липні.
Подібний сюрреалізм заслуговував би на сюжет анекдоту, але, як кажуть, було би смішно, якби не було так сумно. Адже наше видання, які і всі інші, котрі мають своїх шанувальників на всій території України, просто не можуть до них потрапити.
Доставкою газет, як ми знаємо, займається Укрпошта, яка, окрім комерційних, має виконувати і стратегічне державне завдання: забезпечувати населення нашої держави зв’язком та інформацією. Тобто носити листи і періодичну пресу.
Яка станом на сьогоднішній день все ж існує: попри широкий розвиток електронних ЗМІ, паперова преса, на думку експертів, має свою нішу. І читають газети і журнали не лише мешканці сіл, до яких не провели інтернет.
Це підтверджують, зокрема, листи читачів «України молодої» з неокупованих територій, які ми регулярно друкуємо на сторінці «Я вам пишу...»
Туалетний папір замість преси
Свою дивну поведінку Укрпошта пояснює просто. У Сіверськодонецьку, який сьогодні став адміністративним центром Донеччини, немає сортувального центру. Старий залишився в окупованому Донецьку, а нового — не збудували! А тому періодику для цього регіону доставляють із станції Рубіжне. А це — плюс один день до часу доставки.
Закриті й інші сортувальні центри, які розташовувалися вже на неокупованій території. Причина: економічна недоцільність. Відомство поштового зв’язку вже котрий рік спрощує та «покращує» систему внутрішньої логістики.
І з кожним етапом такого вдосконалення газети надходять до читача все пізніше й пізніше. В ідеалі для Укрпошти, треба думати, кількість передплатників наближатиметься до нуля.
І свій посильний внесок головне поштове відомство країни у цьому напрямку робило і продовжує робити. Адже де-факто паралізувавши доставку періодики, вони суттєво зменшили кількість читачів українських редакцій. Ну кому ж буде цікаво заплатити гроші за місячну передплату, аби отримати стос газет в один день?
Таким чином Укрпошта втрачає своїх клієнтів, а отже, і можливе надходження за доставку преси, редакції — своїх читачів, а держава — інформаційну безпеку.
Причина банальна: пошті значно простіше заробляти на продажу товарів повсякденного вжитку, особливо у віддалених містах і селах. А порошок для прання і туалетний папір приносять значно кращий прибуток, ніж газети і журнали.
І якщо з точки зору касових показників така ситуація, може, і має під собою ґрунт, то з державної — це міна уповільненої дії. Адже держава Україна руками працівників поштового зв’язку просто руйнує свою інформаційну безпеку.
І наше відставання у цій сфері від росіян — ще одне підтвердження, що держава, делегувавши важливі соціальні функції Укрпошті, не отримує результатів, які сьогодні потрібні нашому суспільству.
Як керівник із зарплатою 300 тис. грн. шукає працівників на 3 тис. грн....
Утім самоусунулася Укрпошта не лише від періодики, а й від свого головного завдання — доставки поштових кореспонденцій. Лист із Києва до Києва може йти ... упродовж двох тижнів! Не вірите? Ось, прошу: можна звірити дати на поштових штемпелях.
«Я надіслала службового листа працівникам самої ж Укрпошти. Через десять днів мені зателефонували і сказали, що лист ще не надійшов! Довелося робити копію і везти листа самій, громадським транспортом. Це зайняло в мене близько години робочого часу. А наш лист прийшов до адресата через чотирнадцять днів. За цей час пішки можна було обійти Київ багато десятків разів», — розповідає Любов Н., головний бухгалтер столичного приватного підприємства.
Ще один цікавий випадок трапився, коли компанія ледь не програла суд. Своє клопотання із Києва до Харкова адвокат надіслала поштою.
Яким же було її здивування, коли з суду через 9 (!) днів зателефонували і сказали, що рішення ухвалили без урахування абсолютно обґрунтованого клопотання адвоката, оскільки отримали його на другий день після засідання. Лист долав 400-кілометрову відстань майже 10 днів...
«Пояснення, — каже Любов Н., — одне і те саме. Мовляв, у нас скорочення штатів, працювати нікому, адже зарплата дуже низька. І що насамперед обробляють рекомендовані листи, цінні відправлення. А до інших просто не доходять руки. Страждають від цього в першу чергу клієнти».
І не лише! Адже в більшості країн пошта є надзвичайно відповідальним надавачем послуг. Для того, щоби бути впевненим, що отримувач побачить твоє повідомлення, треба всього лише надіслати листа. Саме так кажуть британці. Українці ж возять свої листи громадським транспортом, так виходить у сотні разів швидше...
Що ж стосується низьких зарплат, то в поштовій галузі ми бачимо ту саму карикатурну ситуацію, що й в інших: керівник отримує понад 300 тис. гривень, а рядові листоноші — 3-5 тис. І цілком логічно, що працювати за ці кошти вони не хочуть.
Щоправда, топ-менеджмент Укрпошти забув про одне просте правило: серед їхніх першочергових посадових обов’язків — пошук працівників та їх мотивація працювати добре.
Як саме вони цього досягнуть, це вже питання до їхньої менеджерської майстерності. Якщо ж керівник із зарплатою понад 12 тис. доларів щомісяця просто розводить руками і каже, що йому важко, ситуація несприятлива, відомство розвалюється, а він нічого не може зробити, тоді виникає запитання: а може, ми платимо йому надто багато?..
