Минуло дев’ять днів по смерті Євгенія Івановича Чикаленка — внука (i, до речi, тезки) великого борця за українське національне відродження, мецената і публіциста.
Помер Євгеній Іванович, так і не дочекавшись ні вулиці iменi свого дiда, ні площi, ні пам’ятника своєму знаменитому Євгеновi Чикаленку. А він про це так мріяв і так цим жив.
Саме зараз важливо подумати: а чому ж так сталося, що в часи масових перейменувань на підставі «декомунізаційного» закону в Києві так і знайшлося місця одному з найвидатніших українців.
Нагадаю історію. Наш Просвітницький центр національного відродження імені Євгена Чикаленка вніс свого часу пропозицію про перейменування вулиці Мельникова (організатора перших марксистських гуртків) на вулицю Євгена Чикаленка.
До цього схвально поставилася більшість членів міської комісії з найменувань. Обґрунтування наше таке: на цій вулиці тривалий час жила родина мецената, зокрема сім’я сина Івана (якраз навпроти пам’ятника Котляревському). Але наші молоді активісти (зокрема, пізніше загиблий Олексій Курінний) проявили іншу ініціативу.
Начебто під впливом ситуації, що «свободівці» в Київраді хотіли б надати цій вулиці ім’я «свободівця», геніального кінорежисера Юрія Іллєнка. Мотивація: він проживав на цій вулиці. Я погодився.
Комісія з найменувань теж погодилася і винесла нашу нову пропозицію про перейменування вулиці Льва Толстого на так зване громадське обговорення через сайт КMДА.
Наша мотивація була така: Лев Толстой має в Києві аж шість(!) топонімів: пам’ятну дошку, провулок, три вулиці (одну в самісінькому серці Києва), площу та станцію метро, у зв’язку з чим ім’я російського графа оголошується в підземці на чотирьох станціях метро понад 3 тисячі разів за добу.
Чому ми були впевнені в нашому успіхові? Бо перед нами були наслідки голосування на підтримку проспектів Степана Бандери і Романа Шухевича.
Першого підтримали три тис. 146 киян (проти 2 тис. 548), а другого — 3 тис. 165 (проти 2 тис. 627). Такі топоніми в столиці могли підтримати тільки люди націоналістичної орієнтації, і ми розраховували на голоси бодай двох iз половиною тисяч столичних націоналістів. Проте не так сталося, як гадалося.
Наслідки цього голосування мають викликати глибоке здивування у самих націоналістів (українських, звичайно, бо в Києві є чимало російських націоналістів). Ось результати, згідно з якими Євген Чикаленко «програв» російському письменнику графу Льву Толстому. Є. Чикаленко «отримав» 1 тис. 279 голосів (проти 2 тис. 160).
Тоді ми наважилися на перейменування площі Льва Толстого, розраховуючи на поглиблення нашої просвітницької роботи. Ми виступили на двох українських телеканалах: «Київ і «Центральний». Усі інші нам відмовили. Нас підтримали «Слово Просвіти», «Нація і держава» та деякі інші малотиражні газети.
Ми виступали в багатьох колективах, а Євгеній Іванович стояв біля портрета свого діда на Хрещатику і роздавав листівки. Листівок було роздано на різних зібраннях націоналістів шість тисяч. Ми звернулися по підтримку в усі партії і громадські організації національно-патріотичної орієнтації.
Проти нашої пропозиції мобілізували своїх читачів, глядачів і виборців відомі київські проросійські портали, два центральних російських телеканали, український нардеп В. Рабінович на своєму «Ньюзвані» та депутатка Київради від «Самопомочі» Олеся Пинзеник.
Площу ми також програли: проти Чикаленка проголосувало 1 тис. 813 киян, а за — 1 тис. 279. Тоді робимо просту арифметичну дію: 3 тис. 165 за Шухевича мінус 1 тис. 279 за Чикаленка. Різниця — 1 тис. 886.
Виникає питання: чому 1 тис. 886 київських націоналістів не вважали Чикаленка націоналістом? Чому вони вважають заслуги Льва Толстого перед Україною більшими за заслуги Євгена Чикаленка? Чому вони вважають, що російський письменник заслужено має в столиці України шість топонімів включно з трьома в центрі столиці, а Чикаленко не заслужив жодного?
