Крізь міліметровий отвір ллється світло, і я бачу пучок променів, подібний до того, який зображений на малюнку в підручнику фізики.
Але цей потік живий, я можу порахувати кожен його промінчик, це настільки заворожує, що геть забуваю, навіщо я тут, і не можу відвести очей.
Сьогодні Всесвітній день пінхолу, ми в Маріуполі, в тролейбусі, який завдяки Володимиру Буслову, Вальдемару Клюзку, Ігорю Бельському, Володимиру Фіногенову, Олені Мозгиній, Вімалі Малюченко, вашій покірній слузі, дирекції Гогольфесту і міській владі перетворився на фотоапарат.
«ТЮ!» і Всесвітній день пінхолу
До нас тролейбусом ніхто у світі не робив фотографій. Це божевільний експеримент.
Ми з Ігорем Бельським закриваємось у фотоапараті. Одна думка про те, що ти можеш потрапити всередину святая святих фотографа і побачити, як заломлюються промені світла, як народжується картинка, проймає до трепету.
Ти ніби у задзеркаллі, про яке писав Льюїс Керролл, тут ходять на головах і «крізь дверцята в чудовий сад» потрапляють на плівку. Все це дійство можна спостерігати завдяки довгій витримці — 34 хвилини.
Спочатку закривається затвор, заклеюється скотчем, щоб не прослизнув промінь світла. Потім ми навпомацки знаходимо рулон із плівкою, розмотуємо і кріпимо її на планшет.
У непроглядній пітьмі час перестає мати значення, його просто немає. Зрозуміти, скільки тривав підготовчий процес, неможливо.
Ми все не наважуємося відкрити затвор, тому що не впевнені, що світло ніде не проникає. Я здіймаю голову і бачу над собою міріади крихітних крапочок-зірочок. Я відкидаю тінь на планшет, але при цьому не бачу власної долоні. Ігор переживає подібні відчуття. Що це? Десь таки світить? А раптом це галюцинація, колективний психоз?
— Чи довго ще? — лунає голос Володимира Івановича Буслова, який допомагає організувати зйомку за бортом фотоапарата.
Ми відкриваємо затвор і бачимо людей із транспарантами. У мегафон лунає:
— Чому тут кольоровий тролейбус? Хто вам заплатив?
Думки рояться в голові. А раптом спалять? Але я розумію, що в прифронтовому місті максимально стежать за порядком, і найстрашніше, що може статися, це розгойдування тролейбуса.
Нарешті лунає сигнал по той бік реальності, який означає, що час експозиції минув.
На площі майже порожньо. Демонстрації начебто не було.
— Що це було? — питаю у Володимира Івановича.
Виявляється, маріупольська галерея «ТЮ!» прийшла увічнити себе в історії! Уже ввечері я побачила на фотографіях в інтернеті їх транспаранти з хитромудрою буквою Х, написом «Оперний теракт» тощо, які викликали нестримний сміх. Треба віддати належне людям, що мужньо витримали 34 хвилини експозиції. Деякі, особливо стійкі, навіть не «розмазалися».
Але в тролейбусі було зовсім не смішно!
Перетворення на годинник і швейна машинка
Напередодні Всесвітнього дня пінхолу в нас не був пошитий світлонепроникний конверт для плівки, не проявлені тестові знімки.
До Маріуполя ми приїхали зі швейною машинкою. Треба було зшити 40 кв. м чорного намету для зйомки. Коли я взялася до роботи, стало зрозуміло, що тут потрібна промислова швейна машинка, а не стара бабусина «Подолка».
У нас залишилася остання ніч, щоб дошити і проявити тести.
Я відчувала себе андерсенівською Елізою, яка мала встигнути до світанку, до своєї страти пошити братам сорочки з кропиви, щоб врятувати їх.
Коли з конвертами було покінчено, ми взялися за проявлення.
Завісили чорною тканиною вікно, щоб крізь нього не сочилося нічне світло.
Я виконую роль годинника. Ігор полоще негатив у кюветі. Час проявлення 10 хвилин.
— Один, два... сто п’ятдесят, триста п’ятдесят вісім ...
Накочує істерика. Після декількох годин надшвидкісного шиття я раптом перетворююся на годинник. Хочеться дико реготати, хочеться лежати, спати. Але не можна — зіб’юся. Я впираюся лобом у стіну, щоб легше було стояти, і продовжую лічити.
Коли було все зшито, проявлено, вже був час вирушати на зйомку. Знесилені, ми ще не знали, що за кілька годин нас чекає перформанс від «ТЮ!».
У дзвінкій тиші
Місто вже давно поснуло. Ми прийшли у тролейбус проявляти негатив.
І ось тут стає справді страшно. Якщо хтось увірветься всередину, почувши в нічній тиші, як лунає будильник у телефоні, відлічуючи час проявлення, жоден воєнізований патруль дістатися не встигне.
Намет закривається. У бочку заливається проявник. Ми починаємо її обертати, щоб проявник омив увесь негатив. Це все дається непросто — вага бочки з рідиною близько 15 кг.
Здається, що обертання бочки не закінчиться ніколи. Час знову зникає. Але тут лунає рятівний голос будильника.
Зливаємо проявник, заливаємо стоп-ванну з оцту, знову крутимо. Знову зливаємо і ллємо фіксаж. Усе. Можна відкрити намет і нарешті вимкнути будильник.
Ми витягуємо бочку під тьмяве світло жовтих ліхтарів, дістаємо негатив і намагаємося розгледіти, чи є зображення.
Вийшло! Окрилені і до безумства щасливі, ми вперше за дві доби можемо дозволити собі поспати.
Байкери і нестерпна задуха
В одну з поїздок ми в поїзді познайомилися з маріупольським байкером Великим Едом і у захваті розповіли про наш проект. І ось ми зустрічаємося з ним на Театральній площі, перед тим як буде зроблений другий кадр на тролейбус. Уражений вірусом пінхол-тролейбуса, Ед організовує байкерів для зйомки, і через кілька годин вони заповнюють площу.
Сьогодні з нами Андрій Бондаренко із Запоріжжя. Ми вже втрьох заходимо у фотоапарат і починаємо шаманити. Усередині задушливо до знемоги. Ллється піт. Уже ніхто навіть не намагається ловити промені, шукати тінь на планшеті, вдивлятися в «зоряне небо». Від задухи ми на межі втрати свідомості.
Вирішуємо проявляти негайно. Заливаємо проявник, обертаємо бочку. Але злити не можемо. Забився кран. Чекати не можна. Потім, коли ми покинемо задушливий намет, з’ясується, що температура проявника 33,3 градуса за норми 20. Ще кілька градусів — і світлочутлива емульсія злізла б з негативу.
Андрій хапає бочку, перевертає і зливає у відро. Тепер треба вимочити залишки проявника, але раптом виявляється, що рушники десь загубилися, шукати їх часу немає — триває бідне проявлення.
— Швидко знімай халат! — кричить Ігор.
Я виконую роль затвора, який майже відклеївся від спеки, тримаю його рукою.
Незрозуміло яким чином розстібаю мокрі від поту ґудзики і віддаю халат. Час раптом починає з’являтися. Далі все відбувається блискавично. Вимочили. Залили стоп-ванну. Вимочили. Залили фіксаж.
Ми вивалюємося з тролейбуса мокрі, змучені й абсолютно щасливі.
У результаті дійства і підготовки до нього тривалістю понад два місяці у нас є дві фотографії: 66,5х117 см, на якій «буянить» «ТЮ!» і гордо височить у центрі Володимир Іванович, і 104х117 см із байкерами.
Другий подих тролейбуса
Ідея зробити арт-об’єкт із міського транспорту народилася у Володимира Івановича, який запропонував її реалізувати Вальдемару. Вальдемар прийшов із пропозицією зробити пінхол із тролейбуса до Бельського, який може зробити фотоапарат із чого завгодно.
У березні наша делегація прибула до Маріуполя на зустріч із місцевою владою, озброївшись валізою з пінхол-фотографіями, кресленнями, як зробити фотоапарат із тролейбуса, і вірою в те, що неможливого немає.
Битва за тролейбус тривала кілька місяців. Біганина інстанціями, всілякі узгодження... У підсумку ми отримали стареньку «Шкоду», останню в Маріуполі. Якби не ми, на неї чекала б неминуча доля — на металобрухт.
Попереду була чудова трансформація. Старий розвалений тролейбус із прогнилою підлогою поступово перетворювався. Були зроблені перегородки, підлога, пофарбовано все у чорний колір.
Багато хто до останнього відмовлявся вірити, що у нас щось вийде. Питання виїзду тролейбуса з депо висіло у повітрі з технічних причин.
Але, незважаючи на всі перипетії, фотоапарат таки дістався Театральної площі, на якій його чекав натовп у передчутті таїнства народження фотографії.
Почути наживо історію тролейбуса-фотоапарата у Києві, побачити величезні фотографії можна до 9 серпня включно у Pavlovka ArtGallery (вул. Костянтинівська, 73).
