Діаспорянин Михайло Казаренко: «Головна біда українців — це самі українці»

01.08.2018

Двадцять років тому донеччанин Михайло Казаренко поїхав шукати кращої долі до далекої Америки.

Починати життя з нуля в 37 років у чужій країні було непросто: маючи дві вищі освіти, ким тільки не працював — і охоронцем, і вантажником, і на будівництві, і навіть у ресторані.

Сьогодні «американська мрія» Михайла Казаренка здійснилася: він має хорошу роботу і цілком комфортне життя в США.

Проте не забуває і свою далеку Батьківщину: заснував та очолює громадську організацію, яка вже багато років допомагає Україні різними проектами.

Бо хоче бачити країну, де залишилися мама, сестра, друзі, успішною і щасливою. Зустрітися і поговорити з паном Михайлом вдалося під час його останнього приїзду в Україну.

«У США доброчинці мають пільги в оподаткуванні»

— Пане Михайле, як часто буваєте в Україні і чи бачите якісь зміни на краще?

— Щороку в свою відпустку я приїжджаю в Україну, аби втілювати в життя започатковані мною проекти. А щодо змін, то хотілося б, аби вони були відчутніші. От сьогодні в кафе, де ми сидимо, довелося вимагати, аби мене обслуговували українською. Майже 27 років незалежності України, чотири роки війни на сході, а я досі в Києві скрізь чую російську! Не поважаємо ні себе, ні державу, ні ті жертви, які й сьогодні продовжуємо класти на вівтар української незалежності. Не кажу про старше покоління — воно покалічене «совком». Але ось ця дівчинка-офіціантка — вона ж народилася вже в незалежній Україні, чому ж розмовляє російською?

Я — з Донецька, виріс у російськомовному середовищі, свою першу книжку українською прочитав у 35 років! І сьогодні щасливий спілкуватися з вами рідною мовою, яку вчив уже в зрілому віці. Коли приїхав у США, то майже й слова не знав англійською — десятирічний син мені був за перекладача. Проте одразу зрозумів: якщо хочу досягти чогось у цій країні, маю вивчити її мову. І вчив, а через п’ять років зміг здати екзамен з мови, що дозволяло претендувати на серйозніші посади. Я переконаний: хоч який би мовний закон ухвалили в Україні, але якщо він не передбачатиме каральних заходів, це буде лише декларація. Закон має бути в першу чергу батогом, а не пряником.

— Ви створили в США й очолюєте громадську організацію «Інститут суспільного розвитку». Могли б жити собі спокійно, але вирішили звалити на плечі тягар громадської роботи. Чому?

— Я активна людина, і мене не влаштовує сценарій «сім’я-робота», за яким живе більшість. Я викладав у Нью-Йорку в суботній школі українознавства для діаспорян. Якось мені потрапила на очі стаття, що в Києво-Могилянській академії діти-іноземці під час літніх канікул вивчали мову й культуру українців. Захотів створити аналогічну програму, зібрав спонсорські кошти, і наші діти зі США поїхали до Києва на навчання. Ця програма існувала років вісім винятково на пожертви. В Америці якщо ти даєш кошти на благодійність, то звільняєшся від оподаткування на цю суму. І, щоб видавати відповідні довідки жертводавцям, я створив громадську організацію (сайт http://sdinstitute.weebly.com).

Згодом на базі цієї організації було організовано низку інших програм. Наприклад, діти з Донбасу з україномовних шкіл їздили в Америку практикуватися у вивченні англійської. Вони жили тут якийсь час у родинах, навіть відвідували американські школи, знайомилися з цією країною та її культурою й історією. Це разюче змінювало їхній світогляд. Ті діти вже повиростали. І доля багатьох iз них чудово склалася, вони позакінчували престижні виші, працюють на хороших роботах, як в Україні, так і за кордоном. Мені приємно, що наша програма стала певним стимулом для цих дітей у бажанні досягти успіху.

Потім ми видавали книжку, яка б допомогла українським дітям вивчати неправильні англійські дієслова. Згодом організували спільно з Національним університетом біоресурсів і природокористування школу робототехніки — Центр технічної творчості, де школярі можуть навчитися моделювання техніки, а університет — відшукати справжні таланти, майбутніх технічних геніїв. Навчання в школі безплатне. І йдеться, наголошу, не про технічний гурток, а про цілком серйозну роботу, до якої залучаємо здібних дітей. Вважаю своїм обов’язком підтримати талановиту молодь, яка, сподіваюся, виведе Україну на нові горизонти. Ось і цього разу привіз у подарунок для Центру комплекти для моделювання робототехніки.

Чому мовчить «Голос фронту»

— З вашої ініціативи в Україні з 2016 року діє програма психологічної реабілітації дітей, батьки яких загинули на фронті («УМ» про це писала в номері від 23.01.2018). Чому з’явилася ця ідея?

— Головна причина, чому така програма з’явилася, бо, як показує досвід Сполучених Штатів, починаючи з в’єтнамської війни, в цьому є потреба. Буду банальним, але діти — наше майбутнє. І яке дитинство буде в цього «майбутнього», те дитина понесе в доросле життя. Наша програма так і називається: «Покоління майбутнього».

В Україні досить неоднозначне розуміння подій на сході. Хтось усвідомлює, що в його дім прийшов ворог, і йде воювати, а хтось свідомо уникає служби. Діти дуже добре схоплюють ці настрої й можуть в очі сказати однолітку, який втратив рідну людину: твій батько дурень, бо пішов на війну і загинув, а мій розумний, бо відкупився. Це ще важче, ніж якби тато загинув у автокатастрофі, бо суспільство не цінує жертви їхніх батьків. Через це слабкі діти ламаються, сильні озлобляються, стають жорстокими, мстивими. І як обернеться для суспільства дитяча травма цієї вже дорослої людини — ніхто не знає. Тому наше завдання — допомогти дитині правильно сприйняти цю важку втрату. Ми не можемо вилікувати цей біль, але можемо навчити жити з цим.

— Такі програми відбулися вже тричі. Є багато бажаючих знову потрапити на реабілітацію. Чи буде ще одна?

— Ми зараз саме збираємо гроші. Ось днями мені передав 13 тисяч гривень і 1200 доларів волонтер із Рівного Віктор Суходольський, він має свій YouTube-канал Didusik.TV, через який збирає кошти. Як тільки зберемо ще 12-15 тисяч доларів, зробимо чергову програму на 40-50 дітей. З 2016 року жодної копійки на це уряд не дав, усе відбувається за кошти жертводавців. Не тільки американців, приміром, третю програму профінансували українські підприємці, які побажали залишитися невідомими.

Ми неодноразово зверталися до уряду, писали Прем’єру Гройсману, давали посилання на сторінки на сайтах американського уряду, аби в Україні зрозуміли, як це працює в США. Там це побудовано на принципах держзакупівель. Тобто держава оголошує тендер, що нам потрібна ось така програма, і громадські організації подають свої пропозиції: яких фахівців можуть запропонувати, бази, методики, скільки це коштуватиме. Уряд на конкурсних засадах обирає найкращі пропозиції з найменшим бюджетом, виділяє гроші, а потім контролює, як їх використали.

Громадські організації, як правило, залучають волонтерів, які працюють безоплатно. І за рахунок цього проводиться велика робота меншим коштом. При цьому конкуренція між громадськими організаціями величезна! А в Україні все навпаки — без досвіду, без наукових методик, без контролю виділяють гроші, які незрозуміло як витрачаються і в чиїх кишенях осідають. Я чув про випадки, коли ветеранам давали по 500 гривень, аби ті підписали папірець, що з ними була проведена реабілітація на 5 тисяч гривень!

— Знаю, що ви хотіли створити YouTube-канал «Голос фронту». Чи вдалося реалізувати цей проект?

— Ідея була така: на цьому YouTube-каналі мали збирати україномовні пісні від бійців, які зараз воюють. А глядачі своїм голосуванням обирали б кращі композиції. Хотілося бодай символічними преміями заохочувати цю фронтову творчість. Це популяризувало б українську мову та дозволило б непрофесіоналам оприлюднити свої пісні, які, може, й не є високохудожніми творами, але є оголеним нервом війни... Став шукати людей серед фрілансерів на сайтах вакансій. Знайшов хлопців зі Львова, наобіцяли мені золоті гори, взяли 800 доларів і... зникли. Ми хоч і підписали угоду, але що вартий папірець в Україні, де право не працює?

Мені дуже неприємно про це говорити, але це не перший негативний досвід співпраці з українськими «партнерами». Наприклад, передавав ліки на великі суми, а вони псувалися, передавав гроші на купівлю зброї чи обладнання, а їх банально прогуляли в ресторані! Відтоді я зарікся допомагати дорослим. І зосередився на дітях. Вони принаймні не зраджують.

«Не можна продавати майбутнє за 500 гривень»

— У США волонтерський рух дуже поширений. На жаль, в Україні поняття «волонтер» дещо викривлене. Ви кажете, що доброчинці мають пільги в оподаткуванні, може, й волонтери мають якісь преференції?

— Жодних! Хіба що для дітей-волонтерів це може бути певним бонусом при вступі до університету. Бо цілеспрямовані люди з активною життєвою позицією — завжди в ціні. А для дорослих немає ніяких плюсів, окрім морального задоволення. Це, швидше, питання іміджу, престижу, активної життєвої позиції. Додам, що Америка — переважно протестантська країна, і християнські цінності стимулюють людей робити хороші справи. Погляньте, багато голлівудських знаменитостей мають власні доброчинні фонди. Та й соціальна відповідальність бізнесу дуже висока. Практично кожна компанія, яка себе поважає, займається доброчинством.

— Ви бачили життя і в Америці, і в Україні. Що, на вашу думку, має змінитися тут, аби українцям жилося краще?

— Має змінитися головна біда українців — це самі українці. Бо народ заслуговує тієї влади, яку сам обрав. Не можна жити одним днем, не можна продавати майбутнє своїх дітей і онуків за 500 гривень. Не можна мовчати, якщо влада бреше і краде. Для мене показовим є випадок з американської історії: коли в 60-х роках чорношкірим заборонили їздити в автобусах спереду салону, а лише позаду, ті згуртувалися і рік не їздили в автобусах узагалі, навіть якщо доводилося не один кілометр іти пішки. Транспортні компанії були змушені капітулювати — заборону скасували.

Сподіваюся, наступне покоління українців буде мудріше й розумніше, ніж попереднє. Саме для цього я й намагаюся робити все можливе.

ОСОБИСТЕ

— Пане Михайле, як ви опинилися в США?

— Виграв грін-карту. Ми з дружиною довго вагалися — їхати-не їхати. Я викладав у Донецькому інституті внутрішніх справ кримінальне право, захистив дисертацію і мене запрошували в Маріупольський університет, де давали кафедру, обіцяли квартиру. Я розумів, що в Штатах таких перспектив не буде, там усе доведеться починати з нуля. З іншого боку, в 90-х, попри те що мав дві вищі освіти, а дружина закінчила консерваторію і працювала на дві ставки в школі мистецтв, ми ледве зводили кінці з кінцями. Купували раз на тиждень кіло м’яса, і то лише для сина, а самі їли макарони. Красти я не вмів, хабарі брати теж... При цьому розумів, що коли син підросте, в мене не вистачить коштів, щоб вивчити його навіть у виші, де викладаю, бо навчання там коштувало 800 доларів на рік. І ми поїхали з надією на світле майбутнє.

— А ким зараз працюєте?

— Пожежним інспектором у пожежному департаменті Нью-Йорка.

— У нас про пожежних інспекторів анекдоти розказують... А як у США з корупцією в цій сфері?

— Я був в Україні пожежним інспектором, тому добре знаю ту кухню. А в США все дуже просто. Там при пожежному департаменті є спеціальний підрозділ поліції, який постійно перевіряє пожежних інспекторів: не тільки контролює, як вони свій час робочий витрачають, чи не використовують не за призначенням робоче авто, а ще й регулярно влаштовує провокації, тобто пропонує хабарі. Тому брати їх — дуже ризиковано! Бо час від часу когось таки арештовують і відправляють за ґрати.

Є чіткі інструкції, як діяти у випадку, коли тобі пропонують хабар. При цьому щороку ми проходимо заняття з протидії корупції. Вчать навіть таких дрібниць: ось ти приходиш в офіс якоїсь компанії, там стоїть кулер iз водою, звісно, ти можеш випити води, але маєш пам’ятати: це не для тебе, а для клієнтів компанії. Тобто якщо ти напився, то маєш дістати з кишені долар і покласти на кулер — ти заплатив і нікому нічого не винен! Тільки так інспектор може бути незалежним і об’єктивним.

Друкована версія