Київ — Одеса — Київ
Дев’ята Кіноодіссея добігла кінця. Одеський міжнародний кінофестиваль назвав переможців. Гран-прі (найдостойнішого визначили самі глядачі) отримав фільм «Кришталь» білоруського режисера Дар’ї Жук. Професійне журі своїм фаворитом назвало фільм «Жаль», а постановника стрічки, грека Бабіса Макрідіса — ще й кращим режисером. Краща акторська робота — Віктор Полстер iз бельгійської картини «Дівчина» (режисер Лукас Дент).
У конкурсі українських повнометражних фільмів переможцем стала стрічка «Дельта» Олександра Течинського. Серед вітчизняних короткометражок кращою визнали стрічку «В радості і тільки в радості» Марини Рощиної. Ще дві українські режисерки названі серед переможців — Антоніна Ноябрьова отримала приз за кращу режисуру в національному конкурсі, й так само відзначили Анастасію Пустовіт як кращу акторку (фільм «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк). І насамкінець — у конкурсі європейських документальних стрічок перемогла українка Аліса Коваленко з фільмом «Домашні ігри».
Жіночі радощі й печалі
Як бачимо, серед переможців більшість — жінки. І це не якась особливість Одеського фестивалю, нині так скрізь. Зайдіть у студентські аудиторії наших мистецьких вишів, і ви переконаєтесь — завтрашнє обличчя кіно буде ще жіночнішим. Одна з причин — робота в кінематографі нині не є аж такою виснажливою фізично, що насамперед пов’язано з прогресом технологій. Інше — юнаки, молоді чоловіки ідуть в інші сфери, кіно для них менш привабливе, аніж це було 40-50 років тому. У підсумку мистецтво кіно починає змінюватись, воно чутливіше, воно має зірке і пам’ятливе на деталі жіноче око.
А ще — воно хворобливіше реагує на соціальну та політичну несправедливість. Скажімо, «Домашні ігри» Аліси Коваленко. Героїня стрічки — футболістка Аліна, на чиїх руках, після смерті матері, опиняються малолітні брат і сестра. Батько тих дітей із категорії сьогоднішніх чоловіків — ні на що не здатних, всуціль інфантильних. А перед Аліною мета — потрапити в національну футбольну збірну...
Картина робилася впродовж трьох років. Режисерка стала своєю у сім’ї, життя якої вона досліджувала екранними засобами. Вона дивиться на своїх персонажів не звідкись, а зсередини, вона переживає за їхню долю, як за долю близьких. У такому методі є свої переваги (більша емоційність оповідуваного), є й недоліки — забагато екранного часу, виходить трохи тягомотно (автору шкода коротити матеріал, такий близький і рідний). А все ж, у підсумку, картина запам’ятовується — бо тут є герой, який (яка!) долає труднощі, яких неміряно.
Білоруска Дар’я Жук (давно живе на дві країни, Білорусь і США; нетрадиційне сполучення, погодьтесь) звернулась до матеріалу 1990-х. Вєля (Анна Нассібуліна) після інституту нікуди не може приткнутись, бо звична структура життя якось неочікувано рухнула. Вирішує податись в Гамерику. Задля отримання візи вигадала легенду про свою добре оплачувану роботу на фабриці виробів із кришталю. От тільки біда: посольство США зателефонує, аби перевірити правдивість наданої інформації. А телефон аж ніяк не фабричний, а хатній... Доводиться Вєлі їхати з Мінська на ту провінційну фабрику і чатувати побіля того хатнього телефона. Заодно вона входить у життя звичайної білоруської сім’ї, що готується відзначити весілля сина... Простий прийом очуднення життєвого матеріалу дозволяє вмонтувати такий собі «кришталик» в екранне око, побачити людей доволі стереоскопічно — і смішними, і драматичними, і мудрими, й пустопорожніми...
Кома, але ж не крапка
Так само неординарними драматургійними ходами послуговується фільм іншого переможця Одеського кінофестивалю — грецького режисера Бабіса Макрідіса. Картина «Жаль» розповідає про заможного адвоката (живе побіля моря в доволі розкішній оселі, має добре оплачувану роботу), життя якого втрапило у драматичну смугу після аварії, в якій постраждала його дружина. Тепер вона в лікарні, у комі. Кома, як відомо, це не крапка, а все ж переживання за долю близької людини багато в чому переналаштовує особистісне життя героя. Усі його жаліють, роблять послаблення, він поволі звикає жити таким розслаблено-сльозливим життям.
А дружина все ж починає видужувати, повертається до нормального життя. Вона, але не її чоловік. Він відчуває жахливий дискомфорт від повернення до стану, коли навколишні пред’являють йому доволі жорсткі вимоги. Ні-ні, краще назад, у щось інфантильно-лоскітне і приємне. Задля цього герой стрічки Макрідіса готовий на все, аби тільки фантомний стан не змінився... Дуже точно і вишукано зроблена річ!
Так само точно вибудувано оповідь у короткометражному фільмі «В радості, і тільки в радості» Марини Рощиної. Молода жінка має маленького сина і матір, а от чоловіка не має (чому? — про це не йдеться, стилістика стрічки не передбачає прописування геть усіх соціальних та психологічних мотивів). Щодня Катя (Світлана Лібет) прошкує на побачення до свого коханого, який, очевидно, не підозрює про її сина. А вона боїться в тому зізнатись. Небезпричинно — той хлоп не справляє враження соціально відповідальної особистості (як і більшість чоловіків у сьогоднішньому кіно, особливо ж там, де за режисерським пультом — жінка).
Зрештою, знайомство відбувається — у прогнозованому штибі: дитя парубкові не потрібне. Який же фінал? Емоційно — в «яблучко». Ми розуміємо, що найбільшою любов’ю її життя є син і ніхто інший його не замінить. Вона не зрадить, не зрадить у цьому, такому зрадливому світі, де моральні принципи поставлені на службу задоволенню приватних інтересів.
Серед інших сподобався фільм «Батьківський день» Марії Пономарьової (національний конкурс короткометражних стрічок). Літній табір, зустріч батька і сина. Між ними давня відчуженість, хоч батько й намагається бодай трохи зменшити відстань. Тільки ж у кадрі опиняється дівчинка, вочевидь дитина від другого батькового шлюбу. І син (Данило Зубков) — ламається. Увесь накопичений негатив, усі образи зненацька структуруються по-іншому — немов залізні ошурки під дією магніта. Епізод iз розряду «ультра-сі» — просто здорово! За лічені екранні миті показати таку, доволі радикальну, трансформацію людських почуттів, особистісних установок — це вже ознака зрілої режисури.
Одеський кінофестиваль дозволив побачити вітчизняне кіно в контексті світового екранного мистецтва. Побачене налаштовує на оптимістичний лад. Їй-Богу, так!
