Матері українських політв’язнів давно втомилися від запитань про своїх дітей. Ковтаючи сльози, вони продовжують говорити.
Бо розуміють: мовчатимуть вони — люди тим більше не заговорять.
Їхніх синів посадили за різними статтями, але з однієї причини — щоб показово залякати залишки активістів, які досі готові протистояти Кремлю.
«Українська правда» поговорила з матерями трьох українських політв’язнів. Лариса Кольченко, Наталія Балух і Тамар Клих розповіли, з чим щодня живуть їхні сім’ї, і звернулися до людей, які «втомилися» від цієї теми.
Збережено стиль мовлення співрозмовників.
Наталія Балух
Крим, Роздольненський район, с. Серебрянка
У січні 2018 року Володимира Балуха засудили до 3 років і 5 місяців. Офіційно — за зберігання боєприпасів, неофіційно — за те, що він відмовився прибрати прапор України з подвір’я власного будинку. Нещодавно термін продовжили до 5 років через нібито побиття начальника ізолятора.
— Я бачила сина тіко один раз. Моє здоров’я не дозволяє. Мені вже 76-й рік. А то так — хіба по телевізору показують, як суд іде. Син знає, що у мене здоров’я немає і я їздити не можу. Мені як їхати — треба наймати машину, бо ноги хворі. Тільки біля дому ледве повзаю.
Йому вже краще, бо був довго в одиночці, а зараз потрапив у загальну камеру. Йому дають на тренажерах займатися, щоб він потрохи розробляв мускули. І є людина, яка робить йому масаж. Бо сину було дуже плохо — під лопаткою боліло, спина сильно... Після масажа трохи краще стало.
Він голодує, кисельки п’є, трави якісь і сухарі ржані. Сказав, не зупиниться. Ми його в тому не підтримуємо, просимо, щоб не голодував. Але він сказав: «Я не перестану».
Коли прийшли з обшуком, бо флаг був на хаті український, Вова (Володимир Балух. — «УП») не підчинився тому поліцейському, чи хто він там — чорт їх знає. І йому дали 10 суток. А син такий, що не змовчить — скаже все в очі. Які вони... А кому ото подобається? І вони стали шукати причину, щоб його посадить. Підкинули патрони. А він ніколи не стріляв. Зброї в нього ніколи не було. В армії був водієм.
Червоний з чорним прапор у нас на тракторі висів, а блакитно-жовтий — на хаті. Так вони їх зірвали! І табличку з назвою (на стіні Володимир Балух повісив табличку «Вулиця Героїв Небесної сотні». — «УП») вирвали! Всьо забрали!
Коли Вова був у СІЗО, начальник колонії обзивав його всяко і мене обзивав. Вибачте за вираженіє... «Яка блядь тебе родила, такого ублюдка». Син не витримав і вдарив його. А той не видержав і здачі дав. То йому за це ще два года дали.
Не можу сказати, що нам не допомагають. Україна адвокатів наймає. Чи сусіди підтримують (нервово сміється)? Усі українці стали рускими!
Тут зараз знаєте як... Якщо людину не знаєш — не можна йому душу одкривати. Всі один одного бояться. Таке життя у нас склалося, що ми живемо в окупації.
Є, що підтримують, — чужі люди приїжджають до мене, з Сімферополя, з Євпаторії, з Алушти.
Друзі сина повиїжджали, тільки кримські татари осталися. Вони от допомагають! Якщо треба щось підвезти, занести чи ще щось...
Раніше я ще корову Зорьку держала, а зараз продала її — сил немає з нею. Колись ми й свиней тримали, і бугай був... Син був єдиним годувальником — він мені всьо допомагав. Постоянно! Був каждий день у мене! Всю роботу він робив!
Я б попросила людей, щоб підтримали мого сина. Що я можу ще людям сказати, як вони не інтересуються?
Путіну передавати щось — Боже упаси! Ні-ні! Перед ним я і слова не хочу... Доброго слова він не стоїть. Вся надія на нашу владу, на людей.
За Сенцова от акції всякі проводять, він видна фігура, а мій син... Хто мій син, а хто Сенцов?
Я вже ні в шо не вірю. Усі багато говорять, але нічого не робиться. Якщо він там буде 5 років — я вже його не побачу.
Лариса Кольченко
Крим, м. Сімферополь
Українського режисера Олега Сенцова і активіста Олександра Кольченка затримали в Криму 10 травня 2014 року. Їх звинуватили в підготовці терактів, засудивши Кольченка до 10, а Сенцова — до 20 років позбавлення волі. Вислухавши вирок, вони заспівали Гімн України.
— У нас буде побачення з сином в кінці липня. Через Сашине голодуванням нам його довелося на місяць перенести. Це побачення довгоочікуване — я сина не бачила майже вісім місяців. Минуле було в жовтні 2017 року.
Збираюся повним ходом, купую те, що Саша просив, і готуюся до поїздки. Хочеться йому якихось кримських продуктів відвезти, фруктів. Усе це, звичайно, неможливо довезти до Челябінська. Але щось смачне повезу — хочеться його чимось побалувати.
З грошима на переїзд допомагають волонтери, вже зібрана потрібна сума. Я всім, звичайно, дуже вдячна. Одна б не впоралася. У Челябінськ я лечу вже четвертий раз. Останній раз ми бачилися ще до голодовки.
Саша перервав її через дефіцит ваги. Він з цим діагнозом уже два рази потрапляв до лікарні, тому що при зрості 190 см важив 64 кг, а зараз втратив ще 10 кг. Узагалі, він виглядав таким виснаженим.
Після голодування його почали поїти бульйонами, рідкою їжею, ще якийсь час він перебував у санчастині. Відразу його не перевели на тверду їжу, поступово виводили з цього стану. Він почав набирати вагу, пішов на поправку, вже відчуває себе нормально.
Наскільки я знаю, йому зараз не дають ніяких препаратів. Коли він погано себе почував — йому вливали вітаміни, глюкозу. Під час голодування він був ізольований, знаходився в санчастині. Потім його вже перевели в загальну палату, з’явилося якесь спілкування. Останнім часом, наскільки я знаю, йому дозволили виходити з санчастини у загін, на прогулянки.
Періодично до нього приходять співробітники ФСБ, викликають його на бесіду, розповідають, як погано в Україні і як добре в Росії. Шантажують тим, що у нього батьки, родичі в Криму залишилися. Після цього йому пропонують підписати російський паспорт. Мабуть, у нього він уже виготовлений. Напевно, так легше утримати його в Росії вже на законних підставах.
Я думаю про переїзд. Але поки з Сашком питання не вирішене, поки він знаходиться в Росії — не збираюся. Тому що так легше з ним спілкуватися, посилати передачі і їздити до нього. Раніше в Ростов я добиралася на поїзді, а зараз — літаком.
Я розумію, що в Крим Саша вже не повернеться, тому з часом доведеться нам перебиратися на материкову Україну. Я до цього вже готова. Думаю, в такий ватний Крим він уже не захоче повертатися. Та й це небезпечно. Хоча він дуже любить Крим, дуже цікавиться, що тут відбувається. Але в Криму у нього немає майбутнього. Всі ми це прекрасно розуміємо.
Він сказав, що не хоче втрачати часу дарма, займається самоосвітою. Почав вивчати англійську мову, дуже багато читає. Захопився психологією і педагогікою, прочитав Макаренка, Сухомлинського.
Дуже шкодує, що не можна читати україномовну літературу — там це все заборонено. Ми намагалися передати йому книжки українською мовою — нам не дозволили. Чи не пропустила цензура.
Ще в Сімферополі йому хлопці передали тритомник Франка. Ось до цих пір він його всюди з собою возить. Але зараз книга зберігається на складі і її не видають, тому що україномовна література під забороною.
Саша — звичайний хлопець, студент, був цивільним активістом. Він навчався в Таврійському національному університеті. Брав активну участь в екологічних і різних студентських акціях. Він у житті такий шукач правди.
Юний максималіст. Але в політиці не був такий активний до анексії Криму. А після анексії почав активно брати участь у всіх заходах, зборах, мітингах. Ось, мабуть, тому потрапив в поле зору ФСБ.
Після затримання, звичайно, хлопці не припускали, що вони отримають такі терміни. Думали, що все це скоро закінчиться. Спочатку Саші ставили масові заворушення, потім це все наростало як снігова куля і вилилося в статтю «тероризм». Для нас усіх це було несподіванкою (зітхає).
Саша неохоче розповідав про тортури. Але він сказав, що били всіх. І що Олегу Сенцову більше всіх дісталося. Тому Саша не вважав за потрібне заявляти про себе.
Коли я дізналася, що Олег оголосив голодування, я про себе відразу подумала, що Саша його обов’язково підтримає, хоч і не схвалював таких радикальних методів.
Так і сталося. Тим самим вони проявили свою позицію і на них звернули увагу, заговорили. Їм це вдалося. Тому що весь цей час було таке затишшя...
Зараз синові багато листів пишуть. Навіть мені, коли я була в Києві, передали листи. Писали діти — учні з львівських шкіл. Це дуже зворушливо. Я це все відіслала Саші. Сподіваюся, він отримає.
На жаль, тих, хто нас підтримує тут, в Криму, трохи. В основному Сашкові друзі. Вони часто приходять, мені є з ким поговорити, з ким поділитися.
Я, звичайно, дуже сподіваюся на обмін. Сподіваюся і вірю. Саша теж не втрачає надію. Він дуже сподівається на Україну. Що хлопців не кинуть.
У мене один стимул в житті. Це син. Це дає сили для подальшої боротьби.
До Путіна я б не зверталася. І Саша б мого звернення не схвалив. Він сказав, що ніколи не буде просити про помилування.
А до нашої влади я вже не один раз зверталася, але хотілося б повторити. Щоб наш уряд, наш Президент зробили все для звільнення політв’язнів. Щоб наші хлопці не розчарувалися — ні в своїй країні, ні в своєму Президентові.
Тамара Клих
м. Київ
У 2016 році українців Миколу Карпюка і Станіслава Клиха засудили до 22,5 і 20 років ув’язнення, відповідно. За версією російського слідства, вони були членами організації УНА-УНСО і у 1994-1995 роках воювали у складі бандформувань у Чечні. Втім, Клих заявив, що ніколи не був у Чечні. Пізніше стало відомо, що він збожеволів через тортури у в’язниці.
— Син зараз знаходиться в лікарні (Обласній психіатричній тюремній лікарні в Магнітогорську. — «УП»). Я мала поїхати до нього, але його саме туди забрали. Якби мені було годів 50 чи 60, я б сіла і поїхала. Може, пустили б, добилася б. А мені 75 років.
Зараз із сином взагалі не спілкуємося. Тільки через адвоката. Каже, начебто нічого так — його накололи сильно ліками, то він був спокійний.
Я два раза бачила сина у Грозному і один — у Верхньоуральську. Три раза. За чотири роки. Ми ж перший рік взагалі не знали, де він знаходиться. Шукали. Він до цього тільки встиг одне смс написати «Мамо, мене доправляють до Чечні». Знаєте, це вже зараз батьки і консули більш опитні. А тоді дуже тяжко було. З однієї інстанції в другу турляли всіх.
Від нового року син не пише листів. Заболів, не може... Весь час згадує дитинство, може говорити незв’язно... Коли адвокат була у нього, запитала, як йому ставлять діагноз, які препарати колять. Вони сказали, шо лише при виписці скажуть. А у виписці що їм вигодно, то і напишуть.
Це все ще з Грозного триває — вони ж навіть діагноз (психічнохворий. — «УП») не встановлюють. Лише якісь «легкі порушення», щоб його тримати. Психолог до нього з адвокатом їздили, кажуть: видно, що людина хвора.
Та й я сама бачила... Він не давав згоду на переведення в психлікарню. Коли Стасу було погано, йому дали які-то бумажки підписать. А це була підписка, що він дає згоду. Він не знав, що підписує.
Я питала у адвоката, чи він зараз голодує, вона сказала — по-різному. З виду наче нічого. У жовтні 2017-го він гораздо худіший був. Ми з ним 7 червня розмовляли, він наче нормально говорив. До того двічі був нехороший стан.
Він і обурювався, і кричав, і розказував не те, шо треба. А 7-го він попросив батька до телефону. Зазвичай я коло телефону. Батько хворів дуже і так... менше по телефону розмовляє. Я інтерв’ю багато даю, а він менше в цьому участвує. Звичайно, в житті участвує, а в цих справах менше...
Це дуже складно. Раніше я крепша була, а цей рік дуже хворію. Все пересказуєш, а змін немає, розумієте? Одне й те саме. Воно, може, постороннього бере за душу, але тебе тим більше.
Тоді, у розмові 7 червня, Стас сказав, що Кольченко і Сенцов голодують, то він теж в підтримку хлопців буде голодувати із завтрашнього дня. І зразу перервали разговор. Він тільки сказав це слово і більше вже нічого не було.
Він взагалі часто голодав. Його ж у 2017 році забрали в лікарню, бо він три неділі не їв. А в нього вже і почки болять, і серце болить. У Верхньоуральську він находиться один в камері. Раньше більша була камера, а зараз маленька і воздуха немає. Мало виводять на вулицю. Від того болять очі.
Зимою дуже великі морози, а одежа яка? Каже, там 10 мінут не можна побути на вулиці в тому одязі, бо примерзає до тіла. Одежа штучна. Даже майки не дають. Коли я приїхала, на ньому була синтетична страшна рубашка і все.
Може, тому у нього рани на тілі не гоїлися. Але хіба вони будуть зв’язувати з цим? Там такі самі лікарі, як і вартові. Всі такі, як Путін. Всі однакові. Хто ж там скаже, що то таке від одягу? Катування сильні рани позалишали на тілі. І на психіці відобразилися...
Мама з хвилину плаче і не може говорити.
— Сказать, шо нам особливо допомагають — ні. Минулого року хворів чоловік, то Ірина Геращенко допомогла положити в лікарню і безплатно пролікувати. Потім через два місяці мене туди поклала.
Якийсь бізнесмен помагає п’ятьом чи шістьом політв’язням матеріально, нам теж. Якби не він, то не знаєм, як би вижили. Каждий місяць які-то дві жінки перечисляють по 100 гривень — вони для мене просто Оля і Аня, всьо.
Від государства нічого не получаєм, нічого. Тільки адвоката МЗС оплачує. Все. А раньше ми оплачували. Вже б, певно, і хату продали. Дуже прошу, напишіть про консула Данила Запівало. Консули дуже багато роблять. Тільки поїхать, добитися, щоби пустили, — це дуже проблемно. У Стаса з нервами не дуже, а вони знаходять спільну мову. Тяжко домовлятися, коли людина психічно нездорова.
Ізначально друзі Стаса телефонували. А так, знаєте, время ж людину лічить, так само і їх. Не можуть вони весь час дзвонити. Зараз рідко хто телефонує. Питають, чим допомогти. А чим нам допомогти? Я знаю...
Це ж історія не Карпюка і Клиха, це історія Яценюка. Сина коли катували, хотіли, щоб він папірець підписав, що бачив Яценюка й Тягнибока в Чечні.
Мені дали телефон секретаріату Яценюка. Я думала, шо він допоможе. Но вони даже перестали дзвонити. Не то шо допомогти, а перестали дзвонити! Він їздить за кордон, кругом, міг десь слово сказати...
Зараз ми щомісяця висилаємо Стасу 2-3 тисячі гривень. Пенсія у нас 5 тисяч. Моя сестра в Москві більше не зв’язується з нами. Вона спочатку ходила на суди, була у сина, так до неї прийшло ФСБ. А в неї сім’я, діти.
Оце зараз дуже багато говорять про звільнення. Конкретних прогнозів ніхто взагалі не дає. Як сказав Стас, тільки на Бога надіяться і більш ні на кого.
Я була в Порошенка. Наче він гарно розмовляє, на каждому саміті говорить. Але як мама, я незадоволена, що так довго мій син там находиться. Уже треба піти на якісь уступки і забрати тих дітей, щоб вони не голодали, щоб вони не мучились.
Це ж вони мучаться не тільки за себе. За всіх. Бо ними торгуються — «Північний поток» треба одкрити, санкції зняти. Хоча розмовляють усі гарно. Утішають, заспокоюють, «будемо робити все, що можемо». Але все вони матері не розкажуть.
Зараз люди своїм зайняті. Багаті думають, як на Мальдіви поїхати. Бідні — що поїсти, таке все дороге. Але як не буду я говорити — то люди тим більше.
Стас у мене був домашнім, мав колекцію метеликів. Пам’ятаю, на першому курсі університету голодував на граніті. А я ходила, носила їм їсти на Майдан. Принесла їм банку меду, трьохлітрову, бо у нас тоді тато цим займався. Вони такі вдячні були, називали мене «Пані Тамаро». Мені так було приємно. А тепер ні... Яка я нещасна зараз «пані».
Наталія СУДАКОВА
(«Українська правда»)
