Оля завжди боялась мотоциклів. Якщо в світі існує щось на кшталт мотофобії — це було про Олю.
Коли друзі пропонували покатати — відмовлялась, навіть просто посидіти на байку — категорично ні. Саме тому одного дня вона твердо вирішила — треба купити мотоцикл.
Стомилася від життя і купила мотоцикл
— Я тоді наче зайшла у глухий кут. Напевно, у кожного бувають такі моменти. Все стає нецікавим, перестаєш будь-чому радіти, відчувати смаки, всі жарти здаються несмішними. Стаєш, як овоч, — згадує дівчина.
Ми зустрічаємось на Оболонській набережній. На неї — блондинку у яскраво-червоному екіпіруванні під колір мотоцикла — звертають увагу всі.
Дивляться — і точно впевнені: у такої людини життя вдалось на всі сто.
У цей час Оля розповідає, як їй не хотілось жити:
— Це якесь емоційне вигорання. Не бачила сенсу ні в чому. Думала: якби можна було поміняти чиєсь життя на моє, я б погодилась. Якби прийшов чорт і сказав: «Віддай своє життя, щоб вижив хтось інший — той, кому справді хочеться жити», я б віддала.
З цього стану треба було вибиратися. Страх — єдине відчуття, яке ще лишалось.
Тому вона вирішила зробити те, чого завжди боялась, — купити мотоцикл.
— Думаєш: ну, камон, якщо тобі все нецікаве, спробуй хоча б це. Знайомий якось показав свої документальні фільми про байкерів. У них в очах завжди таке задоволення від життя, така цікавість. Думаєш : «Блін, так хочеться це спробувати і зрозуміти, чому в них так, що це дає».
«Краще б дитину народила»
Тож Оля почала вчитись. Посеред зими їздила в мотошколу в інший кінець міста.
— Вчилась багато — брала вдвічі більше уроків, ніж усі інші, закінчила дві мотошколи.
Одночасно почала збирати гроші на мотоцикл. Обмежувала себе в усьому, копієчку складала до копієчки. Купити його самостійно було принциповим питанням.
— Мені було важливо, щоб я це зробила сама, щоб це було особисте досягнення.
Мені всі казали: ти дурна, попроси, щоб якийсь чоловік зробив тобі подарунок, це ж нормально. Можливо, я дурна, але так не хотіла.
Момент, коли вперше сіла за мотоцикл, Оля запам’ятала на все життя.
— Це було перше тренування. Ми ще толком не почали займатись. Інструктор посадив мене на мотоцикл і каже: «Заводь!». Кажу «Як?».
Врешті заводжу, а байк почав так гарчати... Не так, як зараз мій, — мій мотоцикл як котик мурчить. Це було страшно і захопливо. Не знаю, як пояснити, було якесь фізичне збудження, на рівні сексуального. Я ще так зашарілась і думаю: «Господи, хоч би інструктор не помітив».
Олю відмовляли всі, хто тільки міг.
«Та навіщо воно тобі треба?».
«Краще б дитину народила».
«Ми таких хрустиками називаємо».
«Не жіноча це справа».
«Це не для тебе, ти з ним не впораєшся».
Чого тільки не наслухалась від найближчих. На роботі під’юджували: «Ну що, Комарова, вже на мотоциклі приїхала?».
Друзі посміювалися: «Коли ти вже байкершою станеш?». Олю це тільки підбурювало ще активніше йти до мети.
Продавці подумали, що помилилася адресою
На те, щоб зібрати гроші, пішло півтора року. Навіть залізла в кредит — щоб купити не тільки мотоцикл, а й усе необхідне екіпірування. Байк обійшовся в $2300, ще близько $1000 — шолом, спеціальне взуття, костюм та рукавиці.
— Коли підійшов момент купувати, приїжджаю на Позняки в мотосалон. А це була зима, я така в пальті, в чоботах на підборах. Хлопці-продавці подумали, що помилилась адресою. Кажу: «Добрий день, прийшла купити у вас мотоцикл, і точно знаю, який хочу». Вони були вражені. Це було дуже смішно.
Потім виникло важливе питання: де його поставити?
Оля живе в орендованій квартирі звичайної багатоповерхівки. Тільки мотоцикла там не вистачало.
— Коли є мрія — головне, не думати наперед про проблеми. Якщо будеш на них заганятись, усе завалиш. Діяти треба по ситуації. Коли купувала мотоцикл, ще не знала, де буду його ставити. Але була впевнена, що знайду рішення. Ну що, це найскладніше питання в житті? Ну ні ж!
Хіба для маленького мотоцикла не знайдеться місця в Києві?
Оля заглядала в кожне подвір’я довкола дому. Роздивлялась гаражі та приватні будинки. А потім побачила, що у сусідів є невеликий підземний паркінг.
І домовилась, що лишатиме мотоцикл у них — багато місця він не займає, притулиш до стіни — і все.
В останній момент, коли Оля пройшла весь шлях і купила мотоцикл, її раптом охопив страх.
— Усе було на фінішній прямій, бери і їдь. Півтора року до цього йшла. І тут у мене виникає шалений страх. Мовляв, Оля, навіщо тобі це? Подивись на цю махіну, вона ж утричі важча за тебе, що ти з нею робитимеш? Поки не пізно, може, повернеш його і будеш жити нормально?».
Ходила довкола мотоцикла колами, не знала, що робити. Враз повернулись усі комплекси та страхи: «Може, всі були праві? Може, я не зможу?».
А потім думка: «Стоп, Оля, ти що, слабачка?».
«Мій мотоцикл — дівчинка»
Коли Оля вперше приїхала на роботу на мотоциклі, її не впізнали.
— Я подолала тоді всього 6 кілометрів — з Соломянки на Хрещатик. Але почувалась такою щасливою, що просто сиділа і посміхалась.
Колеги подивились зовсім по-іншому. Мовляв, раз я можу управляти такою великою штукою, значить, сильна і щось можу. А я завжди така була — ви просто не бачили.
Ім’я мотоциклу вибирали у «Фейсбуці».
Дорж Бату — автор нашумілої книги про працівників НАСА — запропонував назвати його Франческою. Інші підказували імена богинь. Врешті Оля назвала байк Miss Fox.
— Впевнена, що мій мотоцикл — дівчинка. В житті я розуміти чоловіків не навчилась, з ними постійно відбувається якась боротьба. А з цим мотоциклом ми якось відразу порозумілись. З нею можна домовитись. Ми з нею на одній хвилі. Мені здається, ми одна одній пасуємо».
Оля завела своєму мотоциклу телеграм-канал. Розповідає, як із дня у день долає свої страхи.
— Мені кажуть: «Ти така сильна, крута». Та ні, у мене купа своїх страхів і комплексів. Таких людей багато, всі ми відчуваємо приблизно одне і те ж. Важливо зрозуміти, що ти такий у світі не один.
Коли життя втрачає сенс, роби те, що ніколи не робив. Якщо ніколи не танцював — піди на танці. Боявся плавати — йди в басейн. І нікого не слухай, бо тільки ти сам знаєш, що тобі треба.
Думаю, якщо люди будуть робити те, що вони хочуть, то зла в світі стане менше.
Я вже не уявляю себе без мотоцикла. Це найкраще, що я зробила в житті, — каже Оля і світиться від щастя, погладжуючи свою Miss Fox.
Тетяна ГОНЧЕНКО
(«Українська правда. Життя»)
