Одна з найприкметніших ознак Одеського міжнародного — він дедалі більше виступає в ролі презентанта українського кіно. Місія ця абсолютно природна — як для українських глядачів, так і для гостей фестивалю.
Пригадується, один з іноземців ще 2010-го говорив мені, що в Одесі тих, хто постійно пише і постійно цікавиться станом світового кіно (їздячи тими ж таки фестивалями), важко здивувати якимись європейськими чи американськими кінострічками. Шанс зацікавити і навіть подивувати можна тільки власним національним продуктом...
Тоді, у 2010-му, у відповідь на подібні пояснення-побажання можна було тільки гірко посміхнутися: наших фільмів продукувалося ледь-ледь. Ситуація, як відомо, в останні роки змінилася — і радикально. Тепер у фестивальній програмі вітчизняних картин напхом напхано. Понад те, вони викликають щиру і непідробну зацікавленість публіки.
До прикладу, минулої неділі я так і не зміг потрапити на перегляд фільму «Герой мого часу» Антоніни Ноябрьової (національний конкурс повнометражних фільмів). Хоча намагався замовити квитка, ще перебуваючи в Києві.
Відповідь інтернет-оператора була незворушною: всі квитки продано. Відтак можу тільки проанонсувати стрічку, яка має вийти у прокат у жовтні чи листопаді і є повнометражним дебютом режисера.
Судячи з інформації у фест-каталозі, фільм є поверненням до класичних історій завоювання столиці провінційним персонажем.
Подібні фабули дозволяють досягти певної стереоскопічності — з одного боку подається очуднений образ столичного способу життя, з усіма його «дивами», а з другого — сам провінціал і його цінності піддаються випробуванню вимогливими столичними реаліями.
У недільній програмі я подивився, без найменших протидій, фільм Mes Provinciales (українською подали як «Паризька освіта») 54-літнього французького режисера Жана-Поля Сівейрака. Етьєн (Андранік Мане) приїздить до Парижа з Ліона.
І хоча ми вважаємо, що у Франції відсутній поділ на столицю й провінцію, він, виявляється, усе ж існує. Принаймні у душах героїв стрічки. І поділ цей доводиться долати-стирати у непростий спосіб.
Етьєн навчається професії кінематографіста.
А тим самим учиться аналізувати реальність, пропускати її через свої душевні фільтри. Чим далі — тим більше фільм нагадував мені знамениту картину далеких 1960-х «Застава Ілліча» Марлена Хуциєва. Молоді герої, що ніяк не набудуть повноцінного контакту з новою для них реальністю, яка ніяк не вписується в народжуваний ними досвід.
І раптом у картині з’являються кадри з тієї самої «Застави Ілліча» (колись, на початку 1960-х, забороненої Микитою Хрущовим). З’ясовується, що для Етьєна і його друзів досвід радянського кіно 1960-х років (Хуциєв, Тарковський та інших) є напрочуд важливим, саме в площині стосунків з життєвою реальністю.
Один із висновків самого героя стрічки Сівейрака: треба передусім боротися за збереження своєї особистості. Хоча би тому, що тоді особистість отримує шанс лишитися для навколишніх непізнаваною. Та що там — утаємниченою для самої себе.
Хід подій у фільмі свідчить на користь простої тези: не треба слідувати стандартам (моральним передусім), які передбачають контроль колективу за поведінкою окремо взятого індивідума. У яке б середовище ти не потрапив — лишайся собою. І тоді по барабану, як то кажуть, куди тебе запишуть — у провінціали чи столичні мешканці...
«Зі снами треба говорити...»
Та ще кілька слів про очікування вітчизняних фільмів. «Вулкан» Романа Бондарчука (він у міжнародній конкурсній програмі) напередодні переміг у престижному фестивалі в Єревані, отримавши головний приз «Золотий абрикос». А до того отримав високі оцінки, вимогливих критиків передусім, на іншому фестивалі — у Карлових Варах. Деякі критики вже відзначили повернення до традицій Українського Поетичного кіно. Що ж, виверження «Вулкана» очікується в Одесі вже у середу.
Картина Бондарчука — ще й копродукція з іншими країнами. Нині це не дивина. Скажімо, фільм, показаний у день (чи вечір) відкриття, «Жінка на війні» ісландського режисера Бенедікта Ерлінгссона, зроблений за участі України.
Про ісландку, що бореться з виробниками алюмінію (екологія!), і посеред того рушає в Україну, аби вдочерити маленьку українку з Донбасу. Картина вже побувала в Каннах і навіть отримала там приз (у «Тижні критики»).
Серед найочікуваніших — і фільм «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк (Національний конкурс повнометражних стрічок). Так само копродукція. Історія української сім’ї, де немає чоловіків і де жінки прагнуть вибратися із замало не містичних жахіть, буттєвих і просто побутових... Фільм був учасником Берлінського міжнародного кінофестивалю (там я його й бачив).
У конкурсі європейських документальних фільмів українсько-польсько-французькі «Домашні ігри» Аліси Коваленко та «Михайло і Даниїл» Андрія Загданського — режисера, який давно живе у США, а працює здебільшого з українськими продюсерами. А ще — ретроспектива українського мюзиклу, покликаного довести, що в нас є і традиції цього кінематографічного жанру.
Серед спеціальних подій (є й такий фестивальний сектор) фільми «Короткі зустрічі» і «Лялька» Кіри Муратової (як відомо, відійшла у засвіти в червні), фільми Інгмара Бергмана (з нагоди 100-річного ювілею класика). Тут же показали, минулої неділі, фільм «Інто_Нація великої Одеси» Олександра Бруньковського.
Лірична оповідь про одеситів, що порозліталися по всьому світові, одначе трепетно плекають в собі образ Одеси. Одне незрозуміло — чому ж вони поїхали бозна-куди, якщо так люблять рідне місто?
А от герої фільму «Перелітні птахи» колумбійських режисерів Крістіни Гайєго та Сіро Герри попри титульну назву стрічки нікуди не рушать. Їх тримають традиції народного життя, засновані на вірі у потойбічні сили. А ще — у переконанні в невичерпності ресурсів людської душі, яка з особливою виразністю прозирає у снах.
«Сни доводять, що душа є»,— говорить героїня стрічки, яка є своєрідним медіумом між «тут і там». Картина зроблена в стилістиці, наближеній до знайомих українцям установок поетичного кіно.
Однак не тільки. Оповідь ще й про зародження наркобізнесу, що став раковою пухлиною колумбійського життя ще від початків 1970-х. Він, той бізнес, одкрив можливості легкого збагачення кланів, дивовижного перетворення життя. А з другого — занурив країну у криваву вакханалію міжусобних війн... Чесна, громадянськи смілива і доволі вигадлива у своїх стильових пошуках стрічка.
«Номери» Олега Сенцова
У вівторок починає свою роботу ще один фестивальний майданчик — вже 7-й Film Industry Office. Основне завдання роботи цього сектору — презентувати можливості України й українців щодо копродукції, співпраці з іноземними продюсерами та спонсорами.
Найбільше зацікавлення викликають так звані пітчинги, конкурс фільмових проектів. Десять таких проектів і на додачу один, який поза змаганням, — «Номери» режисера Олега Сенцова. Ну не може він змагатися, сидячи в російській в’язниці. А задум цікавий — про можливість звільнення людини від диктату системи.
Мимоволі звертаєш увагу на те, що вже визначено дату релізу проекту — травень 2019-го. Дай-то Боже! Звісна річ, що кожен показ в Одесі починається із нагадування про Олега Сенцова, який голодує вже 65 днів.
Серед проектів — «Довбуш» Олеся Саніна, «Дорога» Вікторії Трофименко (її дебют був напрочуд успішний — «Брати. Остання сповідь»), «Серафима» Марисі Нікітюк, Hostel LeDance Сергія Рахманіна... До речі, чимала кількість вітчизняних картин із нинішньої програми Одеського міжнародного починалася саме тут, в рамках Film Industry Office.
Ну а у вівторок усе почнеться тут із теми про другу мережу кінокомісій. Тема означена так: «Кіно для туризму, туризм для кіно». Що таке кінокомісії? Це доволі нова форма облаштування громадських організацій, метою яких є залучення бізнес-ресурсів до виробництва екранної продукції на регіональному рівні.
До прикладу, успішно працює така комісія у Тернополі, обертаючи і сам бізнес, і кінематографістів до місцевого, такого багатого, матеріалу, який цілком надається для творення фільмів.
Що ж, уперед, кіно-Україно, вперед, кінематографічна Одесо!
Сергій ТРИМБАЧ
(спеціально для «УМ»)
Одеса
