Україна — перша країна в дипломатичній кар’єрі Марюса Януконіса, до якої він був призначений у ранзі Надзвичайного і Повноважного Посла.
Однак перед тим він устиг отримати вагомий професійний досвід. З 1995 року, коли прийшов працювати у МЗС Литви, займався країнами колишньої Югославії, потім працював радником в адміністрації президента та в литовській амбасаді у Мінську.
В Києві Марюс Януконіс працює довше від інших зарубіжних амбасадорів: з 2010-го по 2014-й був тут заступником посла, а в 2015-му (після восьмимісячної перерви) повернувся на береги Дніпра вже керівником дипломатичної місії. Сьогодні він відповідає на запитання кореспондента «УМ».
«Інтерес до України з боку литовського бізнесу великий»
— Пане посол, у 2018-му ви відзначаєте сторіччя вашої незалежності — щоправда, з перервою на радянську та німецьку окупацію. Мені хотілось би згадати, що після відновлення державної самостійності Україна однією з перших визнала незалежність Литви. Це трапилось уже 26 серпня 1991 року, і відтоді між нашими країнами — тільки дуже дружні стосунки. Ювілей — це завжди привід підбити підсумки. Які головні досягнення дипломатичної місії за цей час? А також — що зробити поки що не вдалось, але ви сподіваєтесь, що вдасться?
— Литва теж була однією з перших країн, яка визнала незалежність України! Ми відкрили наше посольство в Києві досить швидко, в 1992 році. І весь подальший період у нас були справді дуже активні відносини. Слід відзначити: незалежно від того, хто був при владі і в Литві, і в Україні, наш діалог завжди був інтенсивним і дружнім. У нас ніколи не виникало фундаментальних питань, які б створювали напруження в стосунках чи породжували серйозні проблеми в спілкуванні. Отаку сітку взаємних зв’язків між литовськими та українськими державними установами і, що вкрай важливо, між людьми, між громадянським суспільством, я назвав би одним із найбільших досягнень. Зараз між Литвою та Україною проходить дуже динамічний обмін, і посольство не спроможне за всіма подіями встежити, тому що відбувається величезна кількість офіційних, культурних і ділових заходів, які зближували і зближують наші народи.
Зрозуміло, що хотілось би зробити більше — потенціал, який ще далеко не вичерпаний, існує у сфері бізнесу. Наприклад, у сфері транспорту ми близько десяти років тому почали проект під назвою «Вікінг». Він передбачає вантажне залізничне сполучення між Чорним і Балтійським морями, конкретно від порту Чорноморськ до порту Клайпеда. Він надзвичайно вигідний нашим країнам у плані транзиту, логістики, може допомогти залучити більше вантажів, і не тільки з чорноморського регіону, а й з Близького Сходу. І, звісно, далі на північ. Ці можливості ми ще не до кінця використали і хочемо, щоб результати були кращими. Взагалі інтерес до України з боку литовського бізнесу великий, це видно за торговельним оборотом, і інвестиції мають тенденцію до зростання.
— А які галузі економіки найперспективніші?
— Це випливає зі структури економіки Литви та структури економіки України. Якщо говорити про торгівлю, то Литва купує сільськогосподарську продукцію, метал, це ті галузі, де Україна справді сильна. Ми, зі свого боку, продаємо міндобрива, нафтопродукти, причому останні залишаються головною позицією нашого експорту в Україну. Також і багато інших товарів — наприклад, меблі, текстиль тощо.
«У литовсько-українських взаєминах ніколи історично не було великих суперечностей»
— Особисто я не пригадую, щоб між нашими країнами виникали колізії з будь-яких питань. Особливо це помітно зараз, коли наша країна перебуває в стані війни, а Литва разом зі ще двома країнами Східної Балтії — наш вірний партнер і помічник…
— Це справді унікально: в литовсько-українських взаєминах ніколи історично не було великих суперечностей! Ми можемо брати період не тільки після 1991 року, і не тільки після 1918-го, а й усю нашу історію, яка два століття — з XIV до XVI — була історією однієї держави. Тодішня наша держава відзначалась великою толерантністю. Наприклад, євреї, переслідувані в Західній Європі, переїжджали на наші терени, де вони відчували до себе більше поваги і користувались більшими правами. Така далека історія дуже важлива, тому що вона створювала наше європейське співробітництво, нашу європейську спільність і, я думаю, європейську ідентичність самих українців. Про цей період не так багато відомо і в самій Україні, і почасти в Литві, хоча у нас історична тема дуже популярна. Історики відкривають усе більше й більше нових сторінок, і вони показують, наскільки ми були близькими, які видатні особистості об’єднували Литву й Україну. Є величезна кількість пам’яток, спадщина нашої спільної історії — і в Литві, і особливо на території України.
— Думаю, що в радянські часи Москві було дуже не вигідно, щоб ці документи спливали на поверхню і щоб про них говорили…
— Так насправді було. І ми як посольство немало працюємо в плані нашої спільної спадщини, залучаємо істориків, намагаємось популяризувати той період, який поклав початок взаєминам, що існують у нас зараз. Якщо продовжувати цю лінію, то історія XX століття теж тісно пов’язана в історії литовського й українського народів. Ми пережили ту ж саму радянську окупацію, особливо доля Західної України багато в чому схожа з долею Литви. Нас так само висилали до Сибіру, де, до речі, литовці й українці дуже тісно спілкувались і навіть організували спільний спротив — знамените Норильське повстання. Історія всіх трьох балтійських країн у XX столітті дуже близька, практично однакова, тому ми одні з найпослідовніших союзників України, намагаємось підтримувати й захищати інтереси України в міжнародних організаціях.
— І підтримуєте наше бажання вступити в НАТО і в Євросоюз?
— Звичайно! Ми підтримуємо і європейську інтеграцію України, і прагнення наблизитись до стандартів НАТО, надаємо багато практичної допомоги щодо цього. Коли йде війна, то країні дуже важко одночасно робити реформи, але деякі підходи треба міняти, і ми раді допомогти. Зараз литовські військові інструктори разом із колегами з інших країн працюють в Україні. Литовських спеціалістів у вас зараз близько сорока, вони навчають ваших військовиків різних родів військ у різних регіонах. Ми дуже тісно взаємодіємо і з американцями, і з латишами, і з естонцями. У нас є практичний досвід операцій в Афганістані, і ми раді ним поділитися.
«Українську філологію викладають у Вільнюському університеті»
— Останнім часом увага міжнародної спільноти прикута до нового українського Закону про освіту, до тієї його частини, яка регулює використання мов національних меншин. Як це питання вирішується в Литві, адже у вас теж є досить великі національні меншини? І як ви ставитесь до нашого освітнього закону?
— У сфері освіти національних меншин у нас вихідні позиції були вельми схожими з Україною, адже ми вийшли з освітньої системи Радянського Союзу — дуже уніфікованої. У Литві традиційно існують школи, де навчання ведеться мовами національних меншин, всього таких шкіл близько 130. Основні національні меншини — російська і польська. Польських шкіл навіть більше, ніж російських. Але тут найголовніше, щоб національні меншини мали право на навчання рідною мовою. Є також змішані школи — і литовсько-російські, і литовсько-польські з різні класами. І нам треба оптимізувати мережу шкіл, бо ми, зі зрозумілих демографічних причин, стикаємось зі зменшенням кількості учнів.
Це зачіпає як литовські школи, так і школи національних меншин. Що стосується закону, який ухвалила Україна в сфері освіти, то це важливий крок уперед. Сам закон справді відповідає основним європейським принципам, які прийняті в сфері освіти нацменшин. Тільки важливо весь час усвідомлювати, що в усіх країнах це дуже чутлива тема. І тому будь-який уряд повинен підходити до цього питання дуже обережно, проводити консультації в першу чергу з представниками національних меншин, якщо певні законодавчі зміни зачіпають їхні інтереси.
Ми це проходили в Литві, тому що були зацікавлені в тому ж самому — посилити знання державної мови. Ми не хочемо, щоб учні, які навчаються мовами національних меншин, погано знали державну мову, бо в них тоді виникають проблеми інтегрування в суспільство. Отже, якими б хорошими не були європейські закони, ця тема завжди викликає певні емоції і дискусії, тому уряди завжди повинні вести такий активний і глибокий діалог із представниками нацменшин. Тут дуже важливий також психологічний бік. Сподіваюсь, що Україна успішно продовжуватиме діалог з Угорщиною, Румунією, почасти з Польщею. А ми, зі свого боку, завжди готові поділитись нашим досвідом.
Української школи — на відміну від Латвії — у Литві немає. Наскільки я знаю, є тільки недільна та суботня українські школи. Але українська діаспора в Литві зростає великими темпами, тому, гадаю, це стає актуальним. В Литві збільшується кількість українських студентів: в наших вишах їх навчається більше 400. Українці їдуть працювати на наші підприємства, і з кожним роком дедалі більше.
— У Радянському Союзі існувала практика обміну студентами для вивчення мов між університетами союзних республік. Так на перспективу готувались кадри перекладачів художньої літератури, і ці люди досі активно працюють. У 90-ті роки такий обмін припинився, і ми вже починаємо відчувати брак перекладацьких кадрів. Чи планується відновлення таких обмінів на міждержавному рівні?
— Зараз змінився механізм таких обмінів. У СРСР була створена ніби система державного регулювання в цій сфері, тепер її не існує. Такі обміни залежать у першу чергу від університетів, від наукових установ, які вільно спілкуються з партнерами за кордоном і самі вирішують, скільки і яких спеціалістів направляти, якщо є можливість. Вважаю трохи парадоксальним, що досі в Україні нема жодного вишу, де б вивчали литовську мову, у той же час українську філологію вивчають у Вільнюському університеті.
Тому ми досить активно працюємо, щоб в українських університетах почали вивчати литовську мову, і досить близькі до угоди з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка щодо введення там литовської філогії як спеціальності. Поки що литовську мову в Україні можна вивчити в недільних школах, які організовує литовська діаспора в кількох містах, і передусім у Києві. Крім того, в Чернівеьцому університеті курс литовської мови існує як факультатив, і ми дуже сподіваємось, що він буде включений в офіційну навчальну програму. Ми також маємо практику відкриття центрів балтистики в інших країнах і сподіваємось, що в Україні теж це зробимо.
