Зі щирою, завжди привітною найкращою українською спринтеркою Христиною Стуй ми зустрілися на Арт-заводі «Платформа», де відбувся благодійний захід «Кураж Базар Flower Power».
Разом із бронзовим призером чемпіонату Європи з бігу на 200 метрів Сергієм Смеликом та самим автором ескізу медалей, багаторазовим призером чемпіонатів України, професійним скульптором Сергієм Бородіним вона допомагала дітям виготовляти медалі з гіпсу.
Трофеї Христини — бронза чемпіонату світу 2011 та Олімпійських ігор 2012, два срібла чемпіонату Європи (2012, 2014). Про що ще мріє спортсменка?
Прийшла у легку атлетику випадково
— Христино, ви тепер киянка. З чим пов’язаний переїзд із рідного Івано-Франківська до Києва.
— Тут доречна фраза «випадковості не випадкові». У 2018 році я не потрапила до складу естафетної команди, що вирушила на чемпіонат Європи до Барселони. І вирішила, що мені треба щось змінити, щоб покращувати результати, бо відчувала, що можу бігати швидше. Так я переїхала до Києва й почала тренуватися у групі Сергія Валерійовича Басенка.
— Як ви прийшли в легку атлетику?
— Це сталося випадково. Я не вибирала вид спорту. Ще зі школи я показувала гарні результати на уроках фізкультури. Проходили районні змагання і вчитель вирішив мене на них відправити. Так вийшло, що я пробігла 100 метрів доволі швидко. Тоді мене примітили тренери, запросили в секцію легкої атлетики; почала тренуватися, показувати результати.
Коли прийшла перший раз на стадіон, почала ставити запитання. Я ніколи не бачила стадіону з гуми. Потім я ще бачила, як тренуються старші в спеціальних шипівках. Також коли я потрапила на стадіон, мені було цікаво стати на ту тумбу, яку зараз називають п’єдесталом. Крім того, хотілося поповнити свою колекцію нагород. Я займалася бальними танцями. Маю дуже багато різних грамот, теж чемпіонка України із бальних танців у категорії «початківці» (4 танці) у 6-7-му класах.
— Бронза чемпіонату світу 2011 та Олімпійських ігор 2012, два срібла чемпіонату Європи (2012, 2014). Про що ще мріє Христина Стуй?
— Немає основної медалі — золотої олімпійської. Це і є моя мрія. Це те, що допомагає мені рухатися вперед. Це те, що змушує мене прокидатися зранку і йти на стадіон, тренуватися до фізичного виснаження.
— Усі мрії пов’язані зі спортом?
— Ні, звичайно. Я ж розумію, що кар’єра спортсмена закінчується рано, і спорт тільки короткий період нашого життя. Треба зараз брати з нього по максимуму. А потім хочу бути щасливою, мати сім’ю, я розумію нашу основну місію жінок — це продовження роду, хочеться дітей. Я думаю, це все після Олімпіади. Але в планах є.
Сподівання на сходинки Олімпіади-2020
— У Токіо, на літніх Олійпійських іграх у 2020-му, ми сподіваємося побачити вас на найвищій сходинці.
— І я сподіваюся.
— В особистому заліку чи в естафеті?
— Що це за солдат, який не мріє стати генералом? Не важливо, це буде естафета або особистий вид. Олімпійська медаль — мета кожного спортсмена.
— Сьогодні кажуть, що спринт — це дисципліна темношкірих спортсменів. Ви довели, що це не так. Як прокоментуєте?
— Ми самі ставимо собі в голові ліміт. Якщо ми виходимо на спортивну арену і думаємо про те, що я слабша, а біля мене стоїть афроамериканка, і вона сильніша, то тоді навіщо взагалі виходити на бігову доріжку і змагатися. Для того й існує спорт, щоб позбуватися будь-яких лімітів і стереотипів.
— Спринт вважають дисципліною для молодих, і найкращих результатів тут можна досягти в юному віці. Ви доводите протилежне. Що вас змушує виходити на бігову доріжку знову і знову?
— Ці слова й змушують. Існує така думка, що в спорті пік форми у віці 25-27 років. Але у нас є такі спортсмени, як Кім Коллінз (40 років), Івет Лалова (35 років), які показують високі результати.
Жан Беленюк благає про реванш
— Дуель із Жаном Беленюком, заслуженим майстром спорту з греко-римської боротьби, — забіг на 60 м. Хто був ініціатором, як усе відбувалося?
— Спонтанно виникла ця ідея. Із Жаном ми познайомилися в Ріо в 2016-му, так почали спілкуватися. Нас запрошували на різні заходи в Києві. Ось зустрілися в манежі. «Що робиш? — Тренуюся». І вирішили позмагатися в бігу на 60 метрів.
Борці теж мають вибухову силу: 20-30 метрів біжать швидко, потім уже не знають, як контролювати швидкість. Так і Жан перші 20-30 метрів біг, а потім не справився зі швидкістю. Я не сумнівалася в тому, що переможу. Звичайно, Жан не міг прийняти такий удар. Уже не перший раз викликає на матч-реванш, сказав, щоб другий раз я бігла без шипівок.
— На змаганнях у Цюріху, Ріо, Лондоні ви привертали увагу патріотичним манікюром. Що готуєте на Берлін, чемпіонат Європи з легкої атлетики?
— Є нові ідеі. Буду створювати щось нове на нігтях, адже це моя фішка.
— Які маєте жіночі слабкості?
— Звичайно, як і кожна жінка, слідкую за собою. Я часто ходжу до косметолога, тому що мені подобається виглядати гарно. Люблю шопінг, але не шалений. Раніше витрачала багато грошей на речі, зараз спокійніше до цього ставлюся. Краще куплю якусь річ дорожчу і якіснішу, але не так часто. На перукаря та косметолога завжди знаходжу час.
— Як пройшов збір у Португалії?
— Двадцять днів відпрацювали. Класно. У Португалії є всі умови: океан, пісок, стадіон чудовий, естакади, манеж, тренажерний зал, зал штанги. Тренуватися там — саме задоволення. Приємно вразило те, що, коли ми приїхали, на стадіоні було дуже багато дітей. Як потім ми дізналися, у Європі під час канікул відбуваються подібні спортивні збори для дітей. Так прищеплюється любов до спорту і легкої атлетики зокрема.
ДОСЬЄ «УМ»
Христина Стуй
Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики (спеціалізація — біг на 100 і 200 м).
Народилася 3 лютого 1988 р. у селі Угринів під Івано-Франківськом.
Переможниця командного чемпіонату Європи 2011 р., бронзова призерка світової першості 2011 р. в естафеті 4х100 м, чемпіонка України.
Учасниця Олімпійських ігор 2008 р.
Завоювала «бронзу» чемпіонату світу 2011 р. та Олімпійських ігор 2012 р., два «срібла» чемпіонату Європи (2012, 2014).
Перший тренер — Марія Василюк. Тренери — Сергій Басенко, Дмитро Яремчук.
ПРО ЖІНОЧЕ І НЕ ЛИШЕ
Спортсмен несе свої емоції, як склянку з водою
— Як проходить звичайний день Христини Стуй?
— Останні два роки я полюбляю робити ранкову зарядку, йогу, наприклад, якісь вправи, які мене зранку пробуджують. Отже, прокидаюся, випиваю склянку води з лимоном і медом, умиваюся, роблю усі звичні процедури, снідаю. Після сніданку у мене тренування — три години. Потім приходжу додому, обідаю, відновлюю сили, практикую денний сон.
Узагалі, це залежить від того, де ми перебуваємо. Якщо на тренувальному зборі, ми працюємо по два тренування на день, на це витрачається вже шість годин. Якщо я в Києві, тоді виходить тільки одне тренування.
— Яка остання покупка гріє жіночу душу?
— Кеди Lacoste. Купила в Португалії, давно про них мріяла.
— До речі, ще вітаємо з перемогою в Греції! Мали, здається, дорожні пригоди?
— Delayed рейс п’ять разів полоскотав нерви — і Греція уже здавалась на якийсь момент недосяжною. Після ще одного зміненого рейсу з 9:30 на 11:20, а потім на 14:30 я з Жулян «погнала» на стадіон «Піонер» на розминку, розуміючи, що в Каламаті буду в кращому випадку вночі — розминка там мені уже не світила.
Чому розповідаю про розминку, бо це «жесть» ганяти з великою валізою по Києву в «маршрутках». Коли після тренування стояла на касі в магазині, була просто обурена через перенос ще одного рейсу з 14:30 на 16:30 (думала, що обурююсь мовчки). Але ні — чоловік на касі побачив жіночу злість і запропонував підвезти на машині до метро з 20 кілограмами вантажу надодачу. Сподіваюся, мама, яка вчила не сідати до чужих дядьків у машину, пробачить мене, а тому дядькові на «Тойоті» — плюс до карми.
Так я знову знову опинилася в аеропорту Жуляни з надією на рейс о 16:30. Дивлюсь на екран — і, звичайно, знову рейс перенесли, на 17:30. Все ж о 18:00 ми вилетіли з Києва в Афіни. Переліт — 2 години 40 хвилин і зламана спинка сидіння — здавалося, нерви уже на волосині, але в мене є такий великий плюс, що заснути можу в будь-якій позі. З Афін у Каламату машиною ще 2,5 години — і нарешті я на місці!
Нещодавно на зустрічі #nrctalks говорила про мотивацію та фейли. Хочу, щоб ви знали, що є ще такі ситуації, які ні від кого не залежать. Просто не знаєш, кого зробити винним і на кого образитися, щоб стало простіше прийняти фіаско. Спортсмен несе свої емоції, як склянку з водою, наповнену до самого краю і старається не розлити їх по дорозі до старту. Ти повинен бути, як кремінь, аж до команди «на старт!».
