Після Революції гідності на екрани вийшло три драматичні кінострічки, присвячені до того табуйованим темам і соціальним групам. Йдеться про «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка з поневіряннями жінок-заробітчанок в Італії, про занурене в мафіозну субкультуру глухонімих інтернатівських дітей «Плем’я» Мирослава Слабошпицького та про спробу наново переосмислити зв’язок між містом та селом у «Припутнях» Аркадія Непиталюка.
Той, хто вже дивився останню з названих картин, можливо, заперечить: «Яке там місто? Депресивний райцентр... І не село, а ще трохи — і хутір. Автошляхи з асфальтованим покриттям відсутні. Мобільний зв’язок не ловить...». Але чимала частина українських населених пунктів, як зі статусом міста, так і зі статусом села, наразі саме так і виглядають. І часом не розібрати, де ж, власне, місто, а де село. Де життя починається, а де воно закінчується.
«Колиска» в бур’янах
Критики й широкий глядацький загал зустріли «Припутні» доволі неоднозначно.
Комусь не сподобалося, що герої фільму, події в якому розгортаються у Ніжині на Чернігівщині й розташованому коло нього вмираючому селі Припутні, спілкуються між собою розбавленою поліським діалектом мішаниною українських і російських слів — суржиком. Не сподобалося, що люди ці надто багато лихословлять, особливо на початку фільму, коли, за законами жанру, відбувається зав’язка сюжету (а в «Припутнях» вона кількарівнева, не з одною групою дійових осіб).
Водночас, на нашу думку, «Припутні» — це не «примітив», не «несмак» і не спроба опоганити наше село, яке дехто досі вимагає від митців показувати винятково у вигляді «колиски української духовності». Безумовно, село є колискою й 90% громадян України так чи інакше походять iз села, оскільки ще на початку ХХ ст. розташовані на наших землях міста не були українськими за складом свого населення.
І щодо «колиски», то знімальна група картини в цьому також не сумнівається. Інакше не порушували б вони болючих для усіх нас тем, не поверталися б знову до наших витоків. Хай навіть у такий хірургічний спосіб.
Не подолано на початку нового тисячоліття креолізацію українців? Не подолано. Зубожіння мільйонів тих, хто виїхав до міста, але так і не став «міським», триває? Триває. Варто подивитися у соцопитуваннях на частку готових «виїхати з країни». А хіба інституція традиційної родини з багатовіковими цінностями досі не під загрозою? Хіба зникла проблема розлучень, абортів і покинутих напризволяще новонароджених діток чи осіб похилого віку? Радше навпаки. Нація припинила вимирати? Величезні обшири у тій самій Чернігівській області перестали знелюднюватися? Ні і ще раз ні.
Усе це ніде не ділося, а зараз його ще й помножено на лихоліття російського збройного вторгнення. Не помічати подібне, свідомого ігнорувати — ще більший гріх, ніж бути прототипами головних героїв не надто приємної для когось кінокартини. Хоча який гріх у тому, аби продовжувати жити попри все те, що постає проти тебе? А саме таким людям і присвячені «Припутні».
Про кого фільм
Дійовими особами чи то мелодрами, чи то трагікомедії Аркадій Непиталюк iз Романом Горбиком зі Швеції (саме за його п’єсою «Центр» і знято фільм) зробили три спершу не пов’язані між собою групи людей:
1) ніжинська вчителька Христя і її приятель, таксист Юрко, з яким вони ніяк не можуть налагодити стосунки: панночка не поспішає казати йому «так» i натомість намагається підвищити культурний рівень молодика, дає йому слухати у «Тойоті» класику, забезпечує недоступними для його розуміння енциклопедіями, книжками, обклеює салон авта пам’ятками з новими англійськими словами;
2) пов’язане кревними узами жіноцтво Зіна—Людмила—Світлана Стельмахи, взаємини між якими подано за схемою баба—донька—онука; при цьому кожна з них наразі не має поряд коханого чоловіка;
3) загублені в порослих чагарями Припутнях батько й син, Станіславович і Славко, котрі вже давно не переносять одне одного; Станіславович при цьому важко працює, а його немолодий син (уже за 50, якщо не під 60) страждає від психічного розладу й тиняється селом, попиваючи оковиту й згадуючи вродливу жінку, яка то тут, то там ввижається йому серед білого дня.
Події у фільмі тривають лише дві доби. Але всього відбулося стільки, що вистачить на тиждень, а то й на місяць.
Тієї літньої суботи, а події розгортаються на Спаса, почалося все з того, що Людмила з донькою проспали рейсовий автобус до Припутнів і змушені брати таксі.
Їдуть вони на загальнообов’язкові відвідини бабиного обійстя у селі. Кожна з них по-своєму розуміє мету поїздки — мати їхати мусить, бо «баба нас прокляне», але не хоче, бо село й своє минуле життя у ньому ненавидить, воно пов’язане для неї з неприємними дитячими спогадами.
Щось на зразок ритуалу ці гості є й для самої Ніни, яка замість приязного спілкування й частування доньки з онукою чомусь насамперед тягне їх прибирати дідову могилу на цвинтарі.
Єдине спільне, навколо чого досі обертаюся інтереси Зіни та її доньки, є Світланка. «Доця», «дитина», «дитя», «наша щебетуха». При тому, що «дитині» близько 20, вона навчається у коледжі. І потайки від матері, а тим більше від баби, палить. А ще, не кажучи нікому, носить під серцем незрозуміло від кого зачату власну малечу.
Випадковим таксистом, котрий погодився за 220 грн. (майже в 10 разів більше, ніж вартість поїздки до баби на автобусі) везти Людмилу й Світлану до не знайомих йому Припутнів, виявився саме Юрко. Пасажири прибули на місце і, здавалося б, після невдалої спроби зловити телефонний сигнал та зателефонувати до Христі, переможець сільських ґрунтових трас може спокійно вертатися до Ніжина.
Аж ні, на авансцену виходить шкутильгаючий Славко.
Він вкотре «побачив» вбрану у блакитну сукню чарівну даму у синьому капелюсі, яка сидить на зупинці.
Колись ця пані була цілком реальною, але забралася геть, лишивши кремезного й водночас хворого бороданя наодинці з пляшкою та з ковінькою. Окрім Славка, узріти її ніхто не може. Тільки він.
Ось і знову вона тут. А коло неї примостився з цигаркою якийсь невідомий нахабного вигляду таксист, на плечі в якого зараз її рука...
Про що фільм
Звичайно ж, про страждання. І їхні причини. А головною причиною неприємностей у житті зображуваних припутянців і ніжинців, як, вочевидь, намагаються нам донести кінематографісти, є невлаштованість в особистому житті та в побуті.
Причому ці дві лінії виявляються настільки сильно переплетеними, що інколи важко зрозуміти, а що ж було (та є) первинним: злидні чи відсутність власної повноцінної родини у звичному розумінні цього слова.
І ось тут, шановні критики й ті, хто досі не зрозумів призначення цієї стрічки, робиться наголос на важливій істині: основою чийогось добробуту є порозуміння в сімейному колі, насамперед зі шлюбним партнером, і водночас повний контакт iз дитиною. Особливо, якщо ця дитина єдина.
Коли на цвинтарі настає кульмінація у з’ясуванні стосунків між Ніною й Людмилою, донька перераховує, чого вона досі не може простити матері.
«Усе те гівно, яке було в мене в житті, усе через тебе... І знаєш, шо я тобі скажу? Шо я байстря ось це в світ привела і шо воно росте без батька — це ти в усьому винна», — захлинаючись слізьми виголошує вона.
Напівсело-напівмісто, яким у картині показано умовний «Ніжин», допомогло Люді, за її власними словами, вивчитися. Але вивчилася вона так, що працевлаштована на ринку, де працювати треба й по вихідних, і може собі дозволити тільки кімнатку в занедбаному гуртожитку. У помешканні глядач побачить комп’ютер і музичний центр, мабуть, придбані для «доці». Гостинці до баби в село вони тягнуть у руках та «кравчучкою». Авта не мають. Нема їм куди й забрати Зіну. У цю ж кімнату? Їм там самим тісно.
В одному з епізодів Зіна у розмові зі Славком висловлюється про те, як непогано було б, якби він свого часу побрався з її Людою.
Колись вона була про Славка іншої думки. Нині ж він для неї суто покупець продукованого нею домашнього самогону й не більше: «Славік, ти ж мав бути моїм зятем. Ти мені так нравився».
— «Не міг би. Я діда вашого боявся», — відповідає на це Славко. Про деспотичність покійного Івана Стельмаха, що найбільше проявлялася під час зловживання спиртним, ми дізнаємося й з інших діалогів. Режисер подає його, як наше комуністичне минуле — дурне, немилосердне й неврівноважене.
Коли Припутні стануть заможними...
Зображувана ситуація для України більш ніж типова. Навмисно стимульоване радянським окупаційним режимом повальне пияцтво серед чоловічої половини післявоєнного покоління і прагнення народжених ними у колгоспному рабстві за будь-яку ціну перебратися до міста десятками років вбивало село зсередини. Розривало зв’язок між поколіннями, змушувало соромитися свого походження, формувало згубні внутрішні комплекси. У тому числі й національні.
Але повернімося до наших жінок. Порозуміння зі своєю матір’ю не мала Людмила, не має його й її донька. Гідного чоловіка у місті жодна з них не знайшла, необхідного матеріального рівня теж. Обидві прагнуть кудись утекти, тоді як треба лише сісти й нарешті, як слід, поговорити з мамою. Висповідатися, вилити душу. Й отримати розраду від того, що тебе зрозуміли...
Особисте у «Припутних» міцно пов’язане із суспільним. Люди, витурені з рідних земель радянською і пострадянською дійсністю, животіють у «клітках» десь по гуртожитках, тоді як величезні за розмірами садиби їхніх батьків заростають травою. Камера навмисно фіксує з півгектара коло Ніниної хати, не кажучи вже про неодмінний пай на полі. І, звісно ж, показує, як «файно» на спільній кухні у Ніжині.
Однак саме туди, у занедбані Припутні, режисер приводить своїх героїв разом із глядачами. Там усе почалося, тут має і все закінчитися. Усе зле й непотрібне.
Знайшлося у картині місце й для такої непростої теми, як війна.
На наш погляд, не здатний опанувати себе (аби не сказати «хворий») Славко, який невмотивовано кидається на більш «просунутого» в деяких питаннях (має авто, роботу, «мобілку», слухає класику, охайно підстрижений) Юрка, уособлює тих одурманених ворожою пропагандою сепаратистів, що пішли найманцями до російських військ.
У фільмі свого сина пострілами дробом у сідниці вгамовує місцевий «миротворець» Станіславович. Але Донбас лише так не вгамуєш. Для повної деокупації окремих районів Донеччини й Луганщини слід буде попрацювати і з психологією тамтешнього люду, і з їхніми страхами та мареннями.
Пострадянські країни Центральної Європи вже пройшли цей шлях. І не шкодують. Дав би Бог, аби українське село теж відродилося. І не тільки економічно, а й духовно, психологічно. Аби в нас розквітнули тисячі доглянутих, заможних Припутнів. Не з поодинокими озлобленими пенсіонерами, п’яницями та хворими дітками, а з великими здоровими родинами, де усі почуватимуться забезпеченими, захищеними і водночас потрібними і почутими...
