Уже майже три роки український режисер Олег Сенцов та громадський активіст Олександр Кольченко, котрі познайомилися в Києві у 2014 році під час Революції гідності на Майдані, відбувають покарання в російських колоніях суворого режиму: Олександр — у Челябінську, а Олег — у Лабитнанзі, що за Північним полярним колом. Про це документальний фільм «Етапом через пів-Землі: Історія ув’язнення Сенцова і Кольченка» виробництва «Громадського телебачення».
На двох етапом вони проїхали майже 20 тисяч кілометрів — це половина шляху довкола світу. Автори фільму побували у ключових містах на шляху етапу політв’язнів, щоб показати, в яких умовах утримують українців та які люди опікуються їхніми долями там, куди так і не допустили українських консулів, куди і нині складно дістатися адвокатам.
На прохання «УМ» журналістка, голова ГО «Громадське телебачення» Наталія Гуменюк, яка зініціювала створення фільму та брала безпосередню участь у зйомках, розповіла про пережиті перипетії в процесі народження картини.
«Це фільм про каторгу, про каторжну Росію!..»
— Наталю, як прийшла ідея зняти цей документальний фільм?
— Та дуже просто: питанням Сенцова тривалий час уже займалася. Але захотілося зробити якусь більшу історію про Сенцова та Кольченка, адже у певний момент навіть складалося враження, що до цієї проблематики втрачався інтерес.
В окупованому Криму бувала неодноразово й постійно висвітлюю події, які там відбуваються. І коли там (та й у Росії) час від часу трапляється якесь безчинство, мені стає страшно. Бо як так може бути, що в наш час мої однолітки, а мені 35 років, у засланні у Сибіру та на Уралі?! Та це вже мало б бути пережитком історії!
У мене виникла ідея цього фільму, і я підійшла до головного редактора Ангеліни Карякіної й сказала: «Давайте щось робити!». Так до створення фільму й долучилися ще головний режисер «Громадського» Ганна Цигима та Наталка Каплан (двоюрідна сестра Олега Сенцова. — Авт.).
Знайомі російські незалежні журналісти, коли подивилися цей фільм, казали мені: «Це ж фільм про каторгу, про каторжну Росію!..» Тож ця стрічка не лише історія конкретно про Сенцова та Кольченка, вона набагато глибша й багатогранніша...
І хоч спілкування з родинами Олега й Сашка триває вже не один рік, але... у хлопців ще ніхто не був з України (лише нещодавно Олега відвідала Каплан. — Авт.), інколи ніхто толком навіть не знав, де вони сидять, що то за місця, де їх утримують і які в них умови, чи можна з ними побачитися... Хотілося показати також, наскільки важкий і далекий шлях для рідних, аби доїхати до бранців, адже один сидить поблизу Челябінська, інший — за Полярним колом.
Складається враження, що чимало людей думає, мовляв, «сидять хлопці — це погано», але вже всі до цього звикли. І мало хто уявляє, що умови ув’язнення дуже жорсткі, й розуміє усі складності та нюнси. Уявіть собі: родини Олександра й Олега у Криму, а хлопці за ґратами за тисячі кілометрів. Або, скажімо, Наталя Каплан повністю вимушена була змінити своє життя й переїхати із Росії до України.
Тож коли в січні цього року виникла ідея щодо зйомок — вирішили: якщо знайдемо навіть мінімальне фінансування фільму, треба поїхати «туди» й знімати, зробивши цілісну історію про двох наших політв’язнів.
На щастя, у нас була змога доволі швидко впоратися з наміченою роботою. Ми одразу ж почали з’ясовувати, чи потрібні дозволи. Нам невдовзі стало ясно, що бюрократична тяганина може тривати місяцями й отримати «добро» від «тієї» сторони неможливо, тож вирішили ризикнути й просто їхати! А вже пустять чи не пустять...
— Як довго тривали зйомки й скільки знімальних груп брали в них участь?
— Фільм відзняли дуже швидко! Наприклад, я поїхала на початку березня в Крим, там знімали розмови з мамами Кольченка та Сенцова. Нас було декілька мобільних знімальних груп, які чергувалися. Наступними були зйомки, де Наталка (сестра Олега Сенцова) поїхала в Москву та за Полярне коло в колонію «Білий ведмідь» у Лабитнанг. Коли повернулася ця друга наша команда — ми поспілкувалися, й ще одна група поїхала наприкінці березня в місто-супутник Челябінська — Копейськ, де утримується Кольченко.
У кожній із трьох знімальних груп у відрядження їздило двоє людей від «Громадського».
Що наразі вам відомо про Олега Сенцова (можливо, сестра Наталя має якусь ексклюзивну інформацію)?
— Як відомо, Олег голодує з 14 травня. Він дуже схуд, і в нього дуже складний фізичний стан. До кінця ми не можемо зрозуміти, чи наразі є примусове годування (не маю на увазі підтримуючу терапію — введення глюкози).
Дуже важко комунікувати, тому що в Олега хоч і є можливість говорити з адвокатом, але лише, коли він приїде. А приїхати юристу з Москви в Лабитнанг, а особливо зараз, коли річка розтанула (ми ж ще їхали льодовою «дорогою»), непросто. Та й все це — гроші, адже відстань колосальну треба долати.
Вони були українцями в Криму
— А чому б не задіяти правозахисника в самому місті Лабитнангі?
— Ми їх там шукали (у тому числі хоч якихось адвокатів чи юристів), але... не знайшли! Це маленьке містечко. А ось у Копейську, на щастя, є подружжя правозахисників — Щурів, які опікуються Кольченком. До речі, в історії з Сашком нам важливо було показати, що то за колонія, в якій його утримують. Адже вона відома на всю Росію: 2012 року в ній був масовий бунт ув’язнених через нестерпні умови, в яких вони там перебували.
Одразу до акцій протесту там підключилися й родичі ув’язнених, яких не пустили на побачення. Усі ці акції непокори були жорстоко придушені, причому як за колючим дротом, так і з протилежного боку...
Мамі Сашка дуже важко з Сімферополя їхати в Копейськ — це і дорого, і є ліміт побачень. Треба питати ще ж дозволу в письмовій формі — ти пишеш цей запит, а тобі на нього не відповідають, і це тягнеться місяцями... Тож довго можна чекати листа, що тобі нарешті дозволено приїхати.
Ми хотіли звернути увагу суспільства на українських політв’язнів у Росії — людей, яких посадили не за якусь кримінальну дію, а за політичні погляди, за те, що вони були українцями в Криму, й відправили у цей страшний світ. І хіба не є знущанням зеківський етап Кольченка і Сенцова по «матушке России» протяжнiстю 20 тисяч кілометрів?!
— Тут же ще проблема з визнанням-невизнанням громадянства політв’язнів...
— Так, наприклад, Станіславу Клиху російська сторона не може відмовити у побаченнях, бо він громадянин України й затриманий по іншій справі. Але з Сенцовим і Кольченком проблема реальна: інформації про них мінімум, бо РФ відмовляється визнати цих в’язнів громадянами України й не пускає до них нашого консула.
— Яким є бюджет фільму й хто виділив на нього кошти?
— Є така організація, як «Європейська журналістська мережа», і завдяки їй, зокрема минулого року, була можливість у всіх незалежних міжрумів пострадянських країн зробити запит на якусь важливу історію. Наприклад, деякі медіа робили розслідування, ми ж обрали саме цю історію, переконавши спонсорів, що вона дійсно важлива!
Зараз є нещасливим збігом, що Олег оголосив голодування... Так, з одного боку, це дуже привертає увагу до його ситуації й усі трохи «заворушилися», але з іншого...
У Олега позиція, ще коли ми знімали фільми, була така: він не готовий бачити родичів — він це пояснював тим, що бачив людей, котрі після побачення з рідними тривалий час не могли оговтатися й навіть ламалися. Я вже не говорю, як би його літня мама чи діти добиралися в таку далечінь.
І треба розуміти ситуацію щодо двоюрідної сестри, яка таки приїхала в Лабитнанг — у Олега був вибір: або побачитися, або подзвонити. Олег дуже раціональний і прагматичний у подібних питаннях (як загалом і всі ув’язнені, які перебувають тривалий час за ґратами): він, наприклад, відмовлявся приймати посилки не тому, що їх зовсім не хотів, а через те, що люди присилали непотрібні йому речі. А якщо ти «там» прийняв якусь передачу, то не приймеш іншу (усе ж лімітовано). Тобто він залишав для себе й береже на майбутнє ту чи іншу невикористану можливість. Тобто адміністрація тримає в’язнів на своєрідному гачку невикористаних можливостей.
Справа Сенцова повністю сфабрикована
— Яке враження на ваших колег справили поїздки-відрядження по Росії? Як там до них ставилися?
— Наші мобільні знімальні групи віддавали належне звичайним росіянам — говорили, що місцеві були досить привітними. Але у пересічного громадянина РФ є певний страх. Наприклад, той же Копейськ, де люди в основному працюють на «оборонку», — місто закрите, в’їзд туди обмежений. Тож місцеві дуже обережно спілкуються з іноземцями. Або ж у Лабитнанзі — більшість його мешканців працюють на «Газпром», який є там основним роботодавцем. І хоч для них це випадковість, що найвідоміший політичний в’язень Росії перебуває в неволі у їхньому маленькому містечку, — вони бояться втратити роботу й не хочуть влазити ні в яку політику, а особливо на камеру. До слова, я також часто бувала в РФ у відрядженнях (востаннє на їхнiх виборах) і не мала проблем iз простими людьми.
— Адвокат Сенцова — Дмитро Дінзе, здається, з Москви?..
— Так, і він самовіддано займається цією справою — регулярно їздить до Олега. До слова, подружжя правозахисників Щурів із Челябінська займається не лише Кольченком, хоч й опосередковано, а й Сенцовим. Є й відома московська правозахисниця Зоя Свєтова (із дисидентської родини), яка тримає історію Сенцова на контролі, адже в неї є суспільна вага в російських медіа та прогресивних діячів. І це важливо, бо коли така людина пише кудись листа-звернення, то менше шансів, що її не почують. І всі вони «на місці» займаються вже декілька років цими справами й роблять дуже багато — для українських правників усе це було б набагато складніше.
— Чи є плани зробити продовження цього фільму?
— Наша знімальна група уважно стежить за справою Олега, й ми страшенно за нього переживаємо. Якщо, не дай Бог, з Олегом щось трапиться, то ми зніматимемо продовження. До слова, наш фільм «Етапом через пів-Землі: Історія ув’язнення Сенцова і Кольченка» є ще й англійською та російською мовами. Адже важливо, щоб люди за кордоном, які раніше й не дуже «в’їжджали» в суть справи наших політв’язнів, подивившись фільм, мали б для розуміння довершену історію.
Адже російська пропаганда має свої жахливі наслідки: люди не все знають і розуміють, думають, а може, Сенцов — справді терорист і щось накоїв. Але ж людина абсолютно безневинно сидить — у нього повністю сфабрикована справа! А «терорист» Кольченко стояв на «шухері», коли інші молоді хлопчаки вночі кидали «коктейль Молотова» в двері офісу однієї з російських організацій. Тобто всі ці деталі важливі й про них треба розповідати!
— До вас уже хтось звертався щодо показу вашого документального фільму за кордоном?
— Так. Після прем’єрного показу до нас звернулися іноземці, зокрема з Посольства Британії, й сказали, що хочуть показати його своїй аудиторії. Ми із задоволенням відгукнулися на їхнє прохання, хоча все це не так швидко організовується. Безумовно, що ми зацікавлені, аби максимальна кількість людей і в Україні, і поза її межами дізналися й поспівпереживали, щоб, можливо, ця історія підштовхнула до усвідомлення, що взагалі відбувається в Росії...
