Сьогодні Україна проведе в останню путь дисидента та політика Левка Лук’яненка. Його поховають на Байковому цвинтарі в Києві.
Прощання з Левком Григоровичем відбудеться в приміщенні Клубу Кабінету Міністрів (вул. Інститутська) з 10-ї до 12-ї години. О 12.30 розпочнеться панахида за покійним у Володимирському соборі. Потім - поховання на Байковому цвинтарі.
Кажуть, у великі церковні свята Господь забирає найкращих. Левка Лук’яненка не стало якраз на Різдво Івана Хрестителя: 7 липня він потрапив до реанімації клінічної лікарні «Феофанія» з інсультом та запаленням легень. До цього, кажуть його однопартійці, він тривалий час хворів на лейкоз. Левко Григорович не дожив до свого ювілею півтора місяця: 24 серпня, на День незалежності України, йому виповнилося б 90 років.
«Нація осиротіла...» — такі коментарі найчастіше можна бачити під повідомленнями про смерть дисидента. Втрата дійсно величезна і непоправна. Таких людей називають совістю нації. І Левко Григорович, безперечно, до них належав.
Коли на початку 90-х років минулого століття Левко Лук’яненко з’явився в українському політикумі, здавалося, що він зійшов з картин про добу козаччини: високий, ставний, з розкішними вусами і густим чубом, одягнений у вишиванку. Проте він був козаком не тільки зовні, а й мав козацьку душу.
Ототожнював себе з Северином Наливайком, казав: «Ще в 20 років я вирішив, що піду шляхом Наливайка — шляхом боротьби за Україну». За Батьківщину був готовий життя покласти. Вдумайтеся тільки: 27 років таборів — майже третину свого життя — провів у неволі за свої переконання політичний в’язень Лук’яненко. Під час першого арешту в 1961 році за те, що «виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму», був засуджений до розстрілу. Але дивом його уникнув — через 72 доби
Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. То був лише початок важкої дороги до незалежності України. «Той, хто каже, що незалежність впала нам з неба, не знає, що ми діставали по 10 років тюрми і заслання», — казав згодом він.
Пройшовши мордовські табори, Левко Лук’яненко згодом назавжди увійде в історію країни як автор Акта про Незалежність України. У 1991 році саме він написав від руки текст цього документа на сторінках зі звичайного зошита і зачитав привселюдно на Софійській площі в Києві.
Чергове випробування в долі України — російську агресію — він сприйняв мужньо: «Війна із Московією — це необхідна умова, і ми маємо боротися, бо тільки поборовши Москву, Україна стане по-справжньому незалежною». І вірив у нашу перемогу: «Всі імперії рано чи пізно розвалюються. Така доля, тим більше, не може оминути Росію. З давніх-давен ця держава формувалася войовничим народом, на такій собі мисливській ідеї. Вони не думали, як облаштувати свою територію, де зорати й посіяти, а лише про те, що і де вполювати, де захопити нові землі».
«Смерть вирвала у нас того, хто був живим символом незламності українського духу, хто виборов нам Незалежність України у ХХ сторіччі, — Левка Лук’яненка. Його не зламали радянські концтабори, не налякала нинішня російська агресія. Він передав нам головний вогонь свого життя — любов до України. Він iз когорти справжніх Героїв! А вони не вмирають. Вічна пам’ять...» — написав на своїй сторінці у «Фейсбуці» Президент України Петро Порошенко.
«Левко Григорович був неймовірною Людиною, — додає віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко. — Завжди оптимістичний і завжди спокійний, завжди переконаний і завжди глибокий. Завжди з великою, всепереможною Вірою в Україну. Завжди без жодного сумніву у справедливості Української Справи. Україна ніколи Вас не забуде, пане Левку». Вічна пам’ять великому Українцю...
