Гей, на Івана, гей, на Купала,
Красна дівчина долі шукала.
Квітки збирала, віночок вила,
Долі водою його пустила
Сьогодні в українських містах і селах знову залунає ця давня пісня, знову дівчата плестимуть купальські вінки і ворожитимуть на долю, а на берегах річок і ставків запалають купальські багаття. Над його магічним полум’ям знову стрибатимуть сміливі й не дуже, закохані й самотні, аби очиститися й перевірити свої почуття.
У дохристиянські часи Купайла святкували 21-22 червня, у день літнього сонцестояння, найкоротшої в році ночі.
Не дивно, що такої чарівної доби трапляються різні дива: дерева можуть переходити з місця на місце, а в лісі зацвітає папороть, і хто це побачить, буде знахарем, розумітиме мову тварин і птахів, а також бачитиме, де під землею заховані скарби. Це ще одне свято, коли варять кутю — з ячменю.
І, напевно, єдиний день у році, коли дівчатам дозволяли ходити з розпущеним волоссям — це нібито символізувало смуток та жалобу: природа вмирає, щоб народитись для нового життя. Адже відтепер сонце покотиться до зими — день ставатиме щораз коротшим і коротшим.
«Скільки себе пам’ятаю, Купайла в нас святкували завжди, — каже 78-річна Людмила Можарівська з села Попільня на Житомирщині. — Я ще дівкою не була, а вже бігала дивитися, як дівчата вбирають Купайла. Коли підросла, цей обряд завжди відбувався на нашому подвір’ї. Збиралися дівчата, наряджали молоду вербу — це і був Купайло. Що ми тоді тільки не вигадували, аби він гарний був. І квітами вбирали, і з кольорових палітурок зошитів прикраси йому вирізали — нічого ж іншого тоді не було! І кульчиків йому із вишень начіпляємо: то зараз у цю пору вишень уже всі понаїдалися, а колись вони тільки-но достигати починали, тож ми ходили, шукали, де б червоних ягід узяти. І, звичайно, будяків і кропиви ми нашому Купайлу не шкодували — хлопці ж, як вберемо, все намагалися його поламати. Дівчата стояли на чатах і боронили, як могли. Та парубки однак як наскочать, то руки поколють-пожалять, а Купайла таки потрощать! Сміх, гамір, веселощі, частування! Тоді вже кожна з дівчат брала гілочку тієї верби, скручувала її гарненько у вигляді колечка (вінків не плели, хоча дівчата з сусідніх сіл — так), йшли до ставка. У цю свою гілочку вставляли свічечку, запалювали і пускали на воду. Пильнували: куди попливе та чи не погасне свічка, бо то — на лихо. Гуляння тривали аж до ранку, вже коли сіріло, починали розходитися. А гарно ж як було — все село тієї ночі співало, бо таких гуртів молоді було декілька — п’ять чи шість. Решту потрощеного Купайла потім несли на город і клали на огірки — щоб родили добре»...
Мені після такої розповіді аж закортіло зануритися в дивовижну автентику цього свята.
І якщо сьогодні комусь не вдасться поїхати до села, відсвяткувати Купайла можна і в Києві.
Наприклад, у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові (початок о 17.00) або в козацькому селищі «Мамаєва Слобода» (початок о 12:00, кульмінація свята — після 19:00).
«Коли зайде сонце, на березі романтичного озера Красавиця, рясно заквітчаного білими лілеями й жовтим лататтям, смарагдовим татаринням, папороттю й дівочим виноградом, козаки та дівчата-козачки розпалять велетенське вогнище, полум’я якого при початку сягатиме триповерхового будинку, — інтригує сайт «Мамаєвої Слободи». — Однак варто врахувати, що купальське вогнище запалюють саме тоді, коли сонце сідає за обрій, а до того — гуляння, хороводи, троїсті музики та шпаркі танці з чарівними панянками-козачками. Запрошуємо!».
