Ігоря Шипiцина вважають одним із найталановитіших фотографів і авторів кліпів в Україні. Він тривалий час працював з міжнародними журналами «Вог» та «Естрим», зняв перші портфоліо для Віктора Цоя, Гаріка Сукачова, груп «Танок на майдані Конго», «Грін Грей» та інших. Однак найбільшим досягненням свого життя Шипіцин вважає інше — він став «аксакалом неформалів» у «трубі» на Майдані Незалежності (підземному переході) та активним борцем з наркоторгівлею в центрі Києва, підняв столичну молодь, серед якої став беззаперечним авторитетом, на Майдан 2013-го...
«Чиновники зі шприцами»
Через активну боротьбу з наркоторговцями, для яких «труба» — «золоте дно», на нього було скоєно кілька замахів. Його шукали і вдома, і в друзів, тож був змушений переховуватися.
Офіційна робота приносила чималий прибуток (усе-таки він працював зі знаменитостями), тому мав кошти, аби на якийсь час подалі «зникнути». Але він усе одно примудрявся повертатися до Києва, до «центрової» молоді, й вести з нею активну роботу проти вживання наркотиків. Завдяки його авторитету серед молоді в українській столиці давно триває масштабний рух проти наркозалежності.
Він бачив у своєму житті тих, кого від «наркоти» не вдалося врятувати, тому затявся на війну з її поширювачами. Через це він фактично перебуває під постійним прицілом наркобаронів Києва, більшість з яких і нині на державній службі або носять у кишенях піджаків депутатські мандати.
«Чи не половина всіх теперішніх депутатів, і провладних, і опозиційних, свої статки заробили саме на наркотиках, — каже Ігор Шипiцин, з яким ми зустрілися в тій-таки «трубі» під Майданом.
— Кого ці, як ми їх називаємо, чиновники зі шприцами наймають проти мене та моїх соратників? Або продажну міліцію, яка раптом стала поліцією, або скінхедів, угруповання яких є вірними служаками наркобаронів при владі».
Нині в Києві існує Школа художньої фотографії Ігоря Шипiцина, в якій гуртуються діти, котрі хочуть навчитися професійній фотозйомці та операторському мистецтву. У школі — надзвичайно приємна творча атмосфера. Там я чекав на нього кілька місяців, намагаючись упіймати «метра», коли він вийде з підпілля, в яке його вчергове загнали недоброзичливці.
«Нехай ці діти краще тут тусуються, ніж коляться по підвалах чи в «трубі», — каже його дружина Світлана, вірний помічник свого чоловіка, яка в школі навчає підлітків акторській майстерності. — Ми розуміємо, що сама творчість не може звільнити від наркозалежності, тому, так би мовити, робимо для потребуючих серйозний ухил у духовність.
Тільки духовне переконання і християнські цінності можуть замінити їм згубну пристрасть. Зміна світогляду з цинічного вуличного на високодуховний біблійний може у критичний момент життя змусити колишнього наркомана не вколотися, а помолитися, і встояти перед спокусою здатися».
На Хрещатику Шипiцина не раз називали, і я це особисто чув, «батюшкою неформальної молоді», а дехто з бувалих колишніх наркоманів казав мені у його фотошколі, поки я там роздивлявся роботи майстра: «Він — наш старший брат. Але найчастіше ми його звемо МС Пастор».
«На нас ідуть скінхеди»
Почалися гоніння на Ігоря Шипiцина та його родину майже двадцять років тому, 2000-го, коли про його неформальну діяльність почала писати преса.
Авторитетний серед молоді чоловік одразу ж зацікавив владу, і на подружжя нацькували СБУ.
«У березні того ж року на Майдані, — розказує Ігор Шипiцин, — до мене тут ось підвалило п’ятеро бугаїв у формі і парочка в цівільному. Не церемонячись, вони схопили мене і потягли до відділення міліції. Мене, борця з наркоторгівлею, спробували звинуватити в продажу наркотиків!.. Але допит проводила жінка. І коли я розповів про те, як служу цим дітям, як помагаю їм покинути згубну звичку, що з ними провожу спеціальні заняття і не кидаю на півдорозі, вона розплакалась. І мене — на перший раз — відпустили».
Утім після цього інциденту, який лише додав авторитету Ігорю Шипiцину серед молоді, він відчув, що за ним регулярно стежать. Далі сталося ще кілька нападів і побиттів. А потім міліціонери стали приходити додому і навіть на роботу. Вигадували, нібито когось убили в районі, і вони шукають між тими, хто у них «на олівці». Власне, зазвичай саме так і «обробляють» невгодних: спершу ходять на роботу, додому, «продзвонюють» родичів і друзів, нагнітаючи ситуацію. Хтось під цим пресингом справді здається. А для стійкіших існують інші методи: нацьковують звичайних «гопників» або якесь войовниче молодіжне угруповання на кшталт «тітушок» чи скінхедів. Подібне сталося і з Шипiциним.
«Якось мене попередили, що на нас ідуть скінхеди — будуть бити «підземну молодь» на Майдані. І справді, близько 9-ї години вечора майже 30 бритоголових напали на нас із битками і ланцюгами. Мені тоді зламали два ребра і розбили голову. Міліція взагалі не втручалася, бо і видно її не було, що означає — вони були попереджені про напад скінхедів, — згадує Ігор. — Через чотири дні мій стан дуже погіршився — з легенів стала виділятись рідина, і мене забрала «швидка». Наша молодь провідувала мене і дуже переживала. Я тоді справді ледве не вмер. Але Бог милував, і я нині знову тут!»
Постраждала і його дружина, й не раз. Якось її на Прорізній, у самому центрі столиці, схопили кілька міліціонерів, які відібрали в неї особисті речі і без будь-яких офіційних пояснень допитували майже дві доби, аж до втрати свідомості.
Вони вимагали від Світлани письмової відмови від громадської діяльності — «проповідей» на Майдані.
«Вона відмовлялась, — розказує Ігор, — а я не знав, де її шукати весь цей час. І це в нашому місті! У демократичній вільній Україні!»
«Ми ще хочемо жити»
Щоби не наражатися на постійні звинувачення у неформальності, яка, до речі, не є чимось протизаконним в Україні, подружжя Шипiциних усе-таки вирішило зареєструвати офіційну організацію.
Та й молоді кияни, яких гуртувалося довкола Шипіциних дедалі більше, потребували свого, так би мовити, даху над головою — клубу, де могли б збиратися. Тим більше, що нині їхню «тусню» — «трубу» — влада майже розігнала, заборонивши там збиратись у вечірній час, що дуже дивно, як для європейської столиці.
Організацію Шипiцини назвали арт-центр «Шелтер» («Shelter»), орендували приміщення на Прорізній. У статуті цього вільного клубу молоді Києва записано — «...мета організації — захищати духовні, соціальні, творчі та інші інтереси молоді».
«Відтоді ми почали проводити акції протесту просто на центральній вулиці, викриваючи на них конкретні персони — ділків наркоіндустрії, які є високопоставленими чиновниками, відомими всій Україні, — розказує Ігор. — І це тривалий час відбувалося щосуботи та щонеділі, починаючи з літа 2009-го. Звісно, нам вдалося наступити на мозолі тим, хто заробляє на здоров’ї дітей, та згодом зрозуміли, що є реальна загроза нашим життям, відтоді вирішили по-серйозному переховуватися».
Хоча корупція починається з голови, та закінчується вона кишенею. Чому їх переслідують, якщо вони роблять добро? Тому що забирають клієнтів у наркомафії! З великими труднощами отримуючи офіційні дозволи від адміністрації міста, як громадська організація, вони стали проводити зустрічі з молоддю у вихідні дні там-таки, на майдані Незалежності та на Хрещатику, куди почали приходити не тільки молодь, а й дорослі.
Уже не так часто, але раз на два-три місяці такі публічні молодіжні акції відбуваються й дотепер. Часто вже навіть без участі своїх наставників — подружжя Шипіциних, які змушені більшість часу мешкати за кордоном. Проте вони повсякчас перебувають на зв’язку зі своїми підопічними — сучасні засоби зв’язку це, на щастя, дозволяють.
«Але коли патрульні поліцейські чують, як підлітки публічно моляться проти корупції у владі, проти беззаконня в поліції, проти наркоторгівлі, то відразу змушують їх розійтися, відключають апаратуру і вимагають припинити «це зборище», — каже Ігор.
Хоча ж насправді вони нічого поганого не роблять. Тут правоохоронні органи діють миттєво. А от на боротьбу з наркоторгівлею — своєю безпосередньою функцією — скеровують свої сили якось мляво. Зверніть увагу: весь Київ «прикрашено» «рекламою» і номерами телефонів, за якими продають бошки, шишки, спейси, марки... Більшість людей, напевно, навіть не здогадуються, про що йдеться. А йдеться про дурман, на якому хтось непогано заробляє! Що заважає поліції блокувати ті телефони або сайти, які поширюють зілля?
І ця невидима війна триває. Триває вже роками...
«Тебе важко було знайти», — дорікнув я Ігорю Шипіцину наприкінці розмови.
«Знаєш, а ми ще хочемо жити. У нас достатньо сил, досвіду, знань, щоб служити Богу і людям, і бути корисними суспільству. Тому слід бути не тільки невинними, як голуби, але й мудрими, як змії, — треба вміти ховатися. І це слова Ісуса Христа»...
