Проєкт системи оповіщення Полтавської тергромади розроблять за 1 копійку: чому така ціна?
Проєкт системи оповіщення Полтавської територіальної громади обійдеться місцевому бюджету в 1 копійку. >>
Полтавський лікар-стоматолог та волонтер Ірина Каптур: «На радощах народили шосту дитину»
03.07.2018
Ірину Каптур із подарунками діти колишнього учасника бойових дій на Донбасі Євгенія Токара та його дружини Ніни чекали із самого ранку. (Фото автора)
Полтавський лікар-стоматолог Ірина Каптур із самого початку воєнних дій на Донбасі збирає та возить у зону конфлікту гуманітарну допомогу нашим бійцям. У перші роки їздила туди майже щодва тижні, потім — щомісяця, нині — раз на три місяці. Частіше не в змозі, бо кожна така поїздка тягне за собою значні витрати. Люди ж уже стомилися жертвувати. Якщо хтось і дає кошти, то на них потрібно відновити убитий у зоні бойових дій транспорт. От і зараз біля гаража Ірини й Володимира Каптурів стоїть автопарк із десяти пошкоджених автомобілів, яких чекають на фронті. Володимир та його помічники Петро Папірний і Богдан Пось (у минулому, до речі, командир розвідки бригади) займаються їхнім відновленням кожної вільної хвилини. Щоб відремонтувати одне таке авто, потрібно 15-20 тисяч гривень. Волонтери ремонтують, а потім відвозять у зону протистояння. За весь цей час Ірина Каптур разом із Русланом Гнєздовим, Олександром Лопатюком, Костянтином Гейштором примудрялися доставити допомогу нашим воякам у найгарячіші точки: Щастя, Трьохізбенку, Авдіївку, Зайцеве, шахту «Бутівка», траплялося, ставали навіть свідками боїв. На моє запитання, чи не страшно їй, жінці, туди їздити, відповідає: «Страшно чи ні, а треба їхати. Бо, розумієте, хлопці чекають — для них це не тільки матеріальна, а й моральна підтримка. Бували дуже складні ситуації. От, скажімо, взимку при мінус 20 градусах ми з великими труднощами добралися до шахти «Бутівка». Противник накривав її вогнем з усіх боків, тож наш мікроавтобус не міг під’їхати ні зліва, ні справа. І коли нарешті доправили допомогу бійцям 72-ї окремої механізованої бригади, ті були просто вражені. Вони повідомили, що до них місяць ніхто не приїжджав. Бо доїхати і справді було нереально. Але ми змогли».
Ми розмовляємо в кабіні мікроавтобуса. Цього разу Ірина Каптур їде не на фронт. Волонтерка, котра, якби могла, обігріла б усіх, намагається допомагати й дітям, батьки яких загинули в зоні бойових дій, а також багатодітним сім’ям учорашніх АТОвців, які відчувають матеріальну скруту. Поїздка стала можливою й завдяки тому, що заступник голови Полтавської обласної ради, свого часу учасник бойових дій на сході України Анатолій Ханко виділив кошти на заправку автомобіля.
На радощах народили шосту дитину
Спершу наша дорога пролягає до села Лелюхівки Новосанжарського району. Тут у будиночку з однієї кімнати й кухні мешкає багатодітна сім’я колишнього АТОвця — 41-річного Євгенія Токара.
«Живуть дуже скромно, проте щасливі. І діти в них доглянуті, от побачите, — запевняє Ірина, коли під’їжджаємо до двору вчорашнього вояка. — Оскільки багатодітна мати просила привезти щось таке, щоб діти гралися у дворі, бо вони, мовляв, скоро й хату перекинуть догори дригом, то веземо м’ячі, бадмінтон, підлітковий велосипед моєї доньки Юлії (він практично новий) і всього потроху: солодощі, памперси, постільну білизну тощо. Чутівка Світлана Філіпс, котра проживає у Великобританії й очолює там волонтерську організацію «Голос України в Уельсі» (про що «Україна молода» нещодавно писала), часто передає подарунки дітям, батьки яких служили в зоні воєнного конфлікту на Донбасі. Цього разу вона попросила дізнатися розміри взуття дітей і передала якісні шкіряні ортопедичні босоніжки».
До воєнного конфлікту на сході України Євген із дружиною Ніною ростили п’ятьох дітей. А оскільки до реєстрації шлюбу в них так і не дійшли руки, чоловіка в березні 2015 року призвали в зону бойових дій.
— Я й не відмовлявся, розумів, що комусь же потрібно туди йти. Потрапив до 28-ї окремої механізованої бригади. Уже 1 травня нас кинули в Донецьку область — місяць дислокувалися за 17 кілометрів від Мар’їнки, а 4 червня зайшли в саме місто, — розповідає Євгеній Токар. — Я стояв на першій лінії оборони — бувало, що противник наближався до наших позицій метрів за 70. 31 липня під час артобстрілу отримав поранення. Отут, під рукою, осколок стирчить і досі — я його увесь час нащупую. Снаряд перелетів через загороджувальне укріплення з мішків із піском і розірвався метра за півтора. Результат — двоє вбитих і двоє поранених. Пощастило, що опинився серед останніх. Осколками посікло увесь лівий бік тіла, один із них пройшов прямо під легенями, на щастя, не зачепивши їх. Про війну, чесно кажучи, не згадую. Навіщо ятрити душу? Хоча от сьогодні допомагав кумі, котра живе поряд, сіно заготовляти. Коли впоралися, сіли пообідати. А тут грім як грякне — у мене мимоволі асоціації з бойовими діями виникли. Коли нас обстрілювали, ми не ховалися. Хоча ні, один молодший офіцер, як тільки розпочинався обстріл, одразу ж зникав у погребі. Ми в нього навіть автомат із підствольником забирали, бо ні в кого з нас підствольника не було.
— Мабуть, вижити хотів чоловік, — зауважую.
— Багато хто хотів вижити, — підвищує голос Євген. — Проте он скільки хлопців полягло на Донбасі. Дуже шкода всіх. Тільки з нашого району поклали голови Максим Збіцький, Олександр Мокляк, Сергій Іванов... — ці хлопці були значно молодшими за мене. А з Василем Писаренком із села Коби ми, вважай, разом виросли, він, як і я, 1977 року народження й також служив у 28-й бригаді, а загинув у 2015-му... У Краснодарському краї живуть два мої двоюріднi брати, які народилися в Полтаві, то вони заявили, що воювати на схід України нізащо не підуть. Натомість мій рідний брат по батькові Микола, котрий проживає в Санкт-Петербурзі, воює на боці «ДНР»-«ЛНР». От я собі й думаю: якби зустрів його там — не затремтіла б рука...
Дружина Євгена Ніна говорить, що після поранення в чоловіка «рука, нога, спина не годяться, а на папері він здоровий». За словами Євгена, після поранення у військовій частині йому виплатили певну суму, а потім різко загубили документи. А якщо займатися їх поновленням, вважає чоловік, то витратиш більше, аніж тобі потім заплатять. Та й ніколи йому цим займатися — потрібно дітей піднімати на ноги. А їх тепер уже шестеро: коли Євген повернувся з війни, подружжя на радощах народило іще одну донечку Вероніку.
Ірину Каптур із подарунками, за словами Ніни, діти чекали із самого ранку. Найстарший Іван, котрий перейшов до 9-го класу й захоплюється хімією, найдужче зрадів мікроскопу (минулого разу Ірина привезла йому набір юного хіміка). Каті припали до вподоби білі босоніжки, Костя заявив, що увесь час мріяв про велосипед, тож одразу випробував його в дії.
— Дитяче взуття для нас дуже важливе, — зазначила Ніна. — У дітей ніжки так ростуть, що не встигаєш його купувати. А на хлопцях воно взагалі «горить». Загалом вдячні за будь-яку допомогу. І дуже цінуємо те, що хтось про нас піклується.
«Живуть дуже скромно, проте щасливі. І діти в них доглянуті, от побачите, — запевняє Ірина, коли під’їжджаємо до двору вчорашнього вояка. — Оскільки багатодітна мати просила привезти щось таке, щоб діти гралися у дворі, бо вони, мовляв, скоро й хату перекинуть догори дригом, то веземо м’ячі, бадмінтон, підлітковий велосипед моєї доньки Юлії (він практично новий) і всього потроху: солодощі, памперси, постільну білизну тощо. Чутівка Світлана Філіпс, котра проживає у Великобританії й очолює там волонтерську організацію «Голос України в Уельсі» (про що «Україна молода» нещодавно писала), часто передає подарунки дітям, батьки яких служили в зоні воєнного конфлікту на Донбасі. Цього разу вона попросила дізнатися розміри взуття дітей і передала якісні шкіряні ортопедичні босоніжки».
До воєнного конфлікту на сході України Євген із дружиною Ніною ростили п’ятьох дітей. А оскільки до реєстрації шлюбу в них так і не дійшли руки, чоловіка в березні 2015 року призвали в зону бойових дій.
— Я й не відмовлявся, розумів, що комусь же потрібно туди йти. Потрапив до 28-ї окремої механізованої бригади. Уже 1 травня нас кинули в Донецьку область — місяць дислокувалися за 17 кілометрів від Мар’їнки, а 4 червня зайшли в саме місто, — розповідає Євгеній Токар. — Я стояв на першій лінії оборони — бувало, що противник наближався до наших позицій метрів за 70. 31 липня під час артобстрілу отримав поранення. Отут, під рукою, осколок стирчить і досі — я його увесь час нащупую. Снаряд перелетів через загороджувальне укріплення з мішків із піском і розірвався метра за півтора. Результат — двоє вбитих і двоє поранених. Пощастило, що опинився серед останніх. Осколками посікло увесь лівий бік тіла, один із них пройшов прямо під легенями, на щастя, не зачепивши їх. Про війну, чесно кажучи, не згадую. Навіщо ятрити душу? Хоча от сьогодні допомагав кумі, котра живе поряд, сіно заготовляти. Коли впоралися, сіли пообідати. А тут грім як грякне — у мене мимоволі асоціації з бойовими діями виникли. Коли нас обстрілювали, ми не ховалися. Хоча ні, один молодший офіцер, як тільки розпочинався обстріл, одразу ж зникав у погребі. Ми в нього навіть автомат із підствольником забирали, бо ні в кого з нас підствольника не було.
— Мабуть, вижити хотів чоловік, — зауважую.
— Багато хто хотів вижити, — підвищує голос Євген. — Проте он скільки хлопців полягло на Донбасі. Дуже шкода всіх. Тільки з нашого району поклали голови Максим Збіцький, Олександр Мокляк, Сергій Іванов... — ці хлопці були значно молодшими за мене. А з Василем Писаренком із села Коби ми, вважай, разом виросли, він, як і я, 1977 року народження й також служив у 28-й бригаді, а загинув у 2015-му... У Краснодарському краї живуть два мої двоюріднi брати, які народилися в Полтаві, то вони заявили, що воювати на схід України нізащо не підуть. Натомість мій рідний брат по батькові Микола, котрий проживає в Санкт-Петербурзі, воює на боці «ДНР»-«ЛНР». От я собі й думаю: якби зустрів його там — не затремтіла б рука...
Дружина Євгена Ніна говорить, що після поранення в чоловіка «рука, нога, спина не годяться, а на папері він здоровий». За словами Євгена, після поранення у військовій частині йому виплатили певну суму, а потім різко загубили документи. А якщо займатися їх поновленням, вважає чоловік, то витратиш більше, аніж тобі потім заплатять. Та й ніколи йому цим займатися — потрібно дітей піднімати на ноги. А їх тепер уже шестеро: коли Євген повернувся з війни, подружжя на радощах народило іще одну донечку Вероніку.
Ірину Каптур із подарунками, за словами Ніни, діти чекали із самого ранку. Найстарший Іван, котрий перейшов до 9-го класу й захоплюється хімією, найдужче зрадів мікроскопу (минулого разу Ірина привезла йому набір юного хіміка). Каті припали до вподоби білі босоніжки, Костя заявив, що увесь час мріяв про велосипед, тож одразу випробував його в дії.
— Дитяче взуття для нас дуже важливе, — зазначила Ніна. — У дітей ніжки так ростуть, що не встигаєш його купувати. А на хлопцях воно взагалі «горить». Загалом вдячні за будь-яку допомогу. І дуже цінуємо те, що хтось про нас піклується.
У Щасті зустрів своє щастя
А далі їдемо до Кременчука. Там також проживає дуже цікава родина. Із її главою — 45-річним Василем Хохловим — Ірина Каптур познайомилася в зоні АТО. Василя не застаємо вдома, він саме на роботі — працює аж у Козельщинському районі, куди мотається щодня. Подарунки приймає його дружина Наталя. Дуже рада дерев’яному ліжечку для двомісячної донечки Анжеліки, яке передав полтавець Анатолій Вертелецький, стільчику для годування, домашній хлібопічці від Ірини Каптур і навіть памперсам, що стали недешевим задоволенням. Діти приміряють одяг та взуття, ласують солодощами. А тим часом повертається й господар.
— Я був на київському Майдані — у 9-й сотні — разом із кременчужанином Ігорем Сердюком, котрий загинув на моїх очах, — пригадує він. — Повернувшись із фронту, навідався до прокуратури, аби дізнатися, чому мене навіть не намагалися викликати як свідка. Так і недочекався бодай якоїсь виразної відповіді. Я пішов на фронт добровольцем у 2014 році, бо вважаю: коли йдеться про захист Вітчизни, всі чоловіки мають узяти до рук зброю.
Строкову службу в армії проходив у повітряно-десантних військах, маю 12 стрибків із парашутом. А в 92-й окремій механізованій бригаді потрапив до розвідвзводу, де став заступником командира. Після навчання наше військове з’єднання спрямували до міста Щастя, що на Луганщині. Там, вважай, і стояв усі півтора року. Спочатку було дуже гаряче: нас так крили «Градами», що я навіть посивів. Після так званого перемир’я стріляли танки й артилерія, але то вже було легше.
Знаючи, що саме в Щасті Василь зустрів Наталю, котра весь час там проживала, прошу розповісти історію їхнього знайомства. Як виявилося, в обов’язки взводу, де Василь був заступником командира, входила охорона магазину, в якому працювала Наталя. Якось уночі його групу викликали розібратися в ситуації, оскільки скоєно, мовляв, напад на торговельний заклад. З’ясувалося, «айдарівців» обурило те, що в магазині була російська продукція.
— Я зайшов і почав сваритися, а Наталя мене втихомирювала — отак і познайомилися. Суто випадково, — посміхається колишній АТОвець.
— Не думали, що на війні зустрінете своє щастя? — цікавлюся. — Якщо чесно, я взагалі не думав, що повернуся звідти живим. Коли противник пускав у хід «Гради», у нас щодня була загроза прориву. Не знаю, як ми вистояли...
— Слава Богу, Вася не був поранений, хоч одного разу куля влучила в його каску і пройшла навиліт, на щастя, не зачепивши голови, — продовжує розповідь чоловіка Наталя. — За три роки багато що забулося. Хоч навіть зараз, коли двері гахнуть, усе стискається всередині. Спочатку на Новий рік не тільки діти, а і я лякалися салюту. Коли Вася запропонував, вирішили перебратися сюди, бо там стало неможливо жити. Було, ідеш парком, а осколки об дерева «стук-стук». Люди, яких я знала, гинули просто на вулиці. Якось уночі поряд із нашим будинком вибухнув снаряд, у результаті у вікнах нашої квартири всі шибки вилетіли. Діти досі все це пам’ятають. Артем пригадує, як із друзями гуляв у дворі, а на дахах двоповерхових будівель залягали снайпери і стріляли, як летів літак і поливав вогнем. А якось куля залетіла в синів клас просто під час уроку. Звичайно, дуже хочеться туди, тут ми змушені винаймати житло, а там лишилися дві квартири. Сусіди повідомили, що в одній уже побували «гості». Що винесли, не знаю.
— А продати їх неможливо? — запитую.
— Уявіть собі, двокімнатна квартира в Щасті нині коштує дві тисячі доларів, — «просвітлює» мене Наталя. — Хоч багато хто, користуючись моментом, купує житло — сподівається на краще.
— Я був на київському Майдані — у 9-й сотні — разом із кременчужанином Ігорем Сердюком, котрий загинув на моїх очах, — пригадує він. — Повернувшись із фронту, навідався до прокуратури, аби дізнатися, чому мене навіть не намагалися викликати як свідка. Так і недочекався бодай якоїсь виразної відповіді. Я пішов на фронт добровольцем у 2014 році, бо вважаю: коли йдеться про захист Вітчизни, всі чоловіки мають узяти до рук зброю.
Строкову службу в армії проходив у повітряно-десантних військах, маю 12 стрибків із парашутом. А в 92-й окремій механізованій бригаді потрапив до розвідвзводу, де став заступником командира. Після навчання наше військове з’єднання спрямували до міста Щастя, що на Луганщині. Там, вважай, і стояв усі півтора року. Спочатку було дуже гаряче: нас так крили «Градами», що я навіть посивів. Після так званого перемир’я стріляли танки й артилерія, але то вже було легше.
Знаючи, що саме в Щасті Василь зустрів Наталю, котра весь час там проживала, прошу розповісти історію їхнього знайомства. Як виявилося, в обов’язки взводу, де Василь був заступником командира, входила охорона магазину, в якому працювала Наталя. Якось уночі його групу викликали розібратися в ситуації, оскільки скоєно, мовляв, напад на торговельний заклад. З’ясувалося, «айдарівців» обурило те, що в магазині була російська продукція.
— Я зайшов і почав сваритися, а Наталя мене втихомирювала — отак і познайомилися. Суто випадково, — посміхається колишній АТОвець.
— Не думали, що на війні зустрінете своє щастя? — цікавлюся. — Якщо чесно, я взагалі не думав, що повернуся звідти живим. Коли противник пускав у хід «Гради», у нас щодня була загроза прориву. Не знаю, як ми вистояли...
— Слава Богу, Вася не був поранений, хоч одного разу куля влучила в його каску і пройшла навиліт, на щастя, не зачепивши голови, — продовжує розповідь чоловіка Наталя. — За три роки багато що забулося. Хоч навіть зараз, коли двері гахнуть, усе стискається всередині. Спочатку на Новий рік не тільки діти, а і я лякалися салюту. Коли Вася запропонував, вирішили перебратися сюди, бо там стало неможливо жити. Було, ідеш парком, а осколки об дерева «стук-стук». Люди, яких я знала, гинули просто на вулиці. Якось уночі поряд із нашим будинком вибухнув снаряд, у результаті у вікнах нашої квартири всі шибки вилетіли. Діти досі все це пам’ятають. Артем пригадує, як із друзями гуляв у дворі, а на дахах двоповерхових будівель залягали снайпери і стріляли, як летів літак і поливав вогнем. А якось куля залетіла в синів клас просто під час уроку. Звичайно, дуже хочеться туди, тут ми змушені винаймати житло, а там лишилися дві квартири. Сусіди повідомили, що в одній уже побували «гості». Що винесли, не знаю.
— А продати їх неможливо? — запитую.
— Уявіть собі, двокімнатна квартира в Щасті нині коштує дві тисячі доларів, — «просвітлює» мене Наталя. — Хоч багато хто, користуючись моментом, купує житло — сподівається на краще.
Уже в Кременчуці в сімействі Василя й Наталі відбулося поповнення — народилися дві доньки.
— Ніколи не думала, що стану багатодітною матір’ю, — зізнається 36-річна жінка. — А коли доля звела мене з Васею, він сказав: у тебе, мовляв, троє своїх дітей, у мене — двоє, потрібна спільна дитина. У результаті з’явилася на світ Мирослава, якій нині два роки. А народження Анжеліки ми взагалі не планували — так вийшло...
Звісно ж, у новоспеченого подружжя — дуже нелегкий період у житті. Василь Хохлов тягнеться з усієї сили, аби прогодувати численну родину: окрім того, що працює на будові, обробляє земельні паї (свій та покійної мами) у селі Рокитне, що в Кременчуцькому районі. Скаржиться, що підтримки від держави вчорашнім захисникам, вважай, ніякої.
— Сестра-близнючка допомагає, інша рідня, волонтери, то якось іще виживаємо, — ділиться колишній АТОвець, а я думаю, як усе-таки ця війна змінила долі багатьох людей.
— Коли телефоную Наталі й запитую, чи потрібна допомога, то з’являється цілий список того, що необхідно. Тоді пишу про це пост на своїй сторінці у «Фейсбуці» чи у друзів щось випрошую. У хід ідуть і власні речі, коли розумію, що вони комусь потрібніші. Останнього разу небайдужі полтавці Павло Рибка, Анна Копотун та Оксана Бутенко зібрали кошти, от на них ми й купили речі, які просили багатодітні матері. Завжди виручає соціально відповідальна компанія «METRO» — підкидає й цукерки, і памперси. Отак і формуємо допомогу. Головний її принцип — привезти те, що справді потрібне, — підсумовує Ірина Каптур.
— Ніколи не думала, що стану багатодітною матір’ю, — зізнається 36-річна жінка. — А коли доля звела мене з Васею, він сказав: у тебе, мовляв, троє своїх дітей, у мене — двоє, потрібна спільна дитина. У результаті з’явилася на світ Мирослава, якій нині два роки. А народження Анжеліки ми взагалі не планували — так вийшло...
Звісно ж, у новоспеченого подружжя — дуже нелегкий період у житті. Василь Хохлов тягнеться з усієї сили, аби прогодувати численну родину: окрім того, що працює на будові, обробляє земельні паї (свій та покійної мами) у селі Рокитне, що в Кременчуцькому районі. Скаржиться, що підтримки від держави вчорашнім захисникам, вважай, ніякої.
— Сестра-близнючка допомагає, інша рідня, волонтери, то якось іще виживаємо, — ділиться колишній АТОвець, а я думаю, як усе-таки ця війна змінила долі багатьох людей.
— Коли телефоную Наталі й запитую, чи потрібна допомога, то з’являється цілий список того, що необхідно. Тоді пишу про це пост на своїй сторінці у «Фейсбуці» чи у друзів щось випрошую. У хід ідуть і власні речі, коли розумію, що вони комусь потрібніші. Останнього разу небайдужі полтавці Павло Рибка, Анна Копотун та Оксана Бутенко зібрали кошти, от на них ми й купили речі, які просили багатодітні матері. Завжди виручає соціально відповідальна компанія «METRO» — підкидає й цукерки, і памперси. Отак і формуємо допомогу. Головний її принцип — привезти те, що справді потрібне, — підсумовує Ірина Каптур.
