У прифронтових містах та селах України — свій ритм життя, свої цінності та проблеми, дуже часто незрозумілі для пересічних українців. Тих, які не бували на фронті й не є вихідцями з Донбасу. Проте одну річ усі ми знаємо напевне: наші засоби масової інформації, ті, які розповсюджуються на східні регіони держави, «сіру» зону і навіть достатньо віддалені від лінії фронту території, трохи «не допрацьовують». Вони доволі часто не вміють вичерпно інформувати свою цільову аудиторію, правильно розставляючи при цьому акценти.
Працівники ЗМІ наголошують: для ефективнішої роботи їм необхідні не лише гроші і технології, а й додаткові комунікаційні майданчики. Громадськість готова заповнити цю нішу.
Репортер — мішень номер один
За кілька днів стартує четвертий «ДонбасМедіа Форум», який цьогоріч проходитиме у Харкові і збере понад 400 осіб. Це буде наймасштабніший форум за всю історію його існування. І основна тема, яку вирішили виносити на форум, має відповісти на цілу низку запитань, важливих для взаємодії ЗМІ та споживачів їхніх послуг.
«У зв’язку з децентралізацією створюються нові громади і постає питання: а хто у цих громадах виконуватиме функцію медіа і якими мають бути ці медіа? — каже організатор Форуму, голова «Донецького інституту інформації» Олексій Мацука. — Чим вони відрізняються від комунальних медіа, чи можуть вони задовольнити потреби цієї аудиторії тощо».
Існує і другий аспект, про який варто сказати саме цьогоріч — це наближення виборів. «І, звичайно ж, у цьому переліку — загальний контекст усього, що відбувається з Україною на міжнародній арені, які саме загрози нависають над нами. Також — страх займатися журналістикою на сході країни, — продовжує Мацука. — Так, саме страх, який ми відчуваємо внаслідок тиску з боку різних груп, осіб. Це також страх перед самим собою, це самоцензура. І як подолати цей страх, щоб ми могли відчувати себе захищеними у своїй професії, професійно виконуючи свою функцію журналіста, а не пропагандиста, інформаційного бійця або ще когось. Якраз для подібних відчуттів необхідна журналістська солідарність».
Журналіст часто стає мішенню номер один у будь-якому конфлікті. Війна на сході, на жаль, триває, і достеменно про її нищівний вплив ми довідаємося тільки згодом.
«Люди, які займаються журналістикою на непідконтрольних територіях, дуже часто перебувають у підвалах «ДНР» та «ЛНР». Там це відчуття страху, якщо вести мову про непідконтрольні території, воно превалює над усім іншим. Тобто коли ви хочете займатися незалежною журналістикою у Донецьку чи Луганську, то ви живете в цьому страху постійно, — каже Олексій Мацука. — Мені здається, що одне з завдань Форуму — протягнути руку солідарності нашим колегам, які працюють на непідконтрольних територіях, журналістам, які щодня, жертвуючи собою, своїм благополуччям, спокоєм, здійснюють свою роботу там — у Донецьку, Криму, Луганську, щоб українці знали про те, що насправді відбувається в окупації».
Підтримаймо Станіслава Асєєва!
Особливим мотивом для форуму в Харкові стане момент солідарності з нашим колегою Станіславом Асєєвим. «Він уже більше року перебуває у в’язниці «ДНР». Місцеве «МГБ» його заарештувало просто тому, що він висловлював думку.
Людина писала новини, статті, репортажі на українські сайти, і це стало приводом для його затримання. І за весь цей час ніхто не може нічого зробити. Асєєв перебуває практично в концтаборі, умови його утримання невідомі, до нього не пускають спостерігачів.
І ось коли ми, 400 учасників Форуму, зберемося в одному місці і згадаємо про наших колег, які опинилися на межі життя і смерті через свою професійну діяльність, то це, на мою думку, стане потужним сигналом i для тих, хто утримує Станіслава, що ми все-таки не залишаємо своїх у важких умовах, важких ситуаціях», — наголошує Олексій Мацука.
У Донецьку, за його словами, нині мешкає близько мільйона мешканців. «Газета чи телебачення, які контролюються угрупованнями сепаратистів не розповідають про випадок Асєєва, не розповідають про концтабори Донецька, про те, що люди утримуються в неволі за думку, а не за те, що вони там хотіли зробити теракт або когось убити. За думку! За пост у «Фейсбуці»! А от ми можемо про це розповісти!.. Чим більше і частіше ми будемо привертати увагу аудиторій до подібних справ, як справа Асєєва, тим більша ймовірність того, що про цю справу не забудуть, що вона не затреться у різноколірній картині дня. Форум щороку оголює ті болючі точки, з якими стикається українська журналістика, оновлює, шукає, як ці хвороби можна вилікувати. Або як, скажімо, організувати кампанію, щоб посилити тиск на учасників мінських переговорів; як нам уберегтися від тиску, коли комунальне ЗМІ перетворюється на незалежне».
Коли працюєш «на тому боці»...
На думку незалежних медіа-експертів, сьогодні існує лише одна форма для вироблення спільних дій, це і є, власне кажучи, форма таких форумів, коли багато людей із різних регіонів, iз різним порядком денним, iз різними поглядами, в тому числi політичними, можуть зібратися і впродовж кількох днів обговорити, напрацювати спільне рішення, пройти через діалог до консенсусу, який там було задекларовано.
Заходи на кшталт «Донецьк Медіа Форуму» дають потужний сигнал журналістам, спонукаючи до переосмислення картини дня, переосмислення нашої ролі у висвітленні воєнного конфлікту.
«Адже ми таки не робимо війну, а робимо медіа, описуючи реальність такою, яка вона є, а не вигадуємо реальність і не підігруємо якимось певним групам за інтересами: партійного, ідеологічного, буд-якого іншого. Що в нас є журналістські стандарти та етика, що вкрай необхідно повернутися до цих понять.
Але щоб досягти успіхів на цьому шляху, треба ухвалити рішення хоча би всередині себе, що, може, варто переосмислити якісь нюанси та акценти у своїх публікаціях, у своєму контенті. Може, варто поговорити з колегами, довідатися про інший досвід, може, варто самому запропонувати власні ідеї. Все має величезне значення для суспільства», — резюмує Олексій Мацука.
«Сам я журналіст iз Луганська і весь цей час, починаючи з моменту, коли тут тільки готувалися до бойових дій, я не припиняв свою професійну діяльність у «Реальній газеті». Так, у нас була змога виходити в місті, навіть коли воно потрапило під контроль проросійських бойовиків. Газета виходила до початку липня 2014 року, і ми поїхали з міста тільки тоді, коли перебування тут стало для нас абсолютно небезпечним, а найголовніше, коли ми вже не змогли поширювати нашу продукцію, — додає журналіст Андрій Діхтяренко. — Виїжджали ми ненадовго, принаймні так сподівалися. Виявилося, що насправді ж виїхали на понад чотири роки...».
Утім, як розповідає Андрій, зв’язків із рідним Луганськом і взагалі з непідконтрольними територіями він не втрачає. «Зараз я працюю не тільки редактором свого онлайн-проекту «Реальна газета», а й проекту «Донбас-реалії». У нас є можливість, і ми постійно це робимо: отримуємо відео з окупованої території, знімаємо проблемні репортажі про те, що там відбувається, а також робимо опитування, зрізи думок людей із найрізноманітніших питань», — додає він.
Думка противника чи ворога?
Утім це лише видима частина роботи. Але в будь-якого журналіста, який серйозно займається темою українсько-російської війни, який тримає руку на пульсі війни і навколовоєнного життя, є велика кількість джерел, з якими він постійно спілкується.
«І левова частка інформації, яку ми отримуємо, взагалі не виходить нікуди у медіа. Вона потрібна мені, щоб я справді професійно володів ситуацією, — продовжує Діхтяренко. — Тому я спілкуюся не тільки з тими, хто стоїть на проукраїнських позиціях, а й iз тими, хто досить критично ставиться до України, хто вважає, що в природі конфлікту багато таких моментів, яких офіційний Київ міг би уникнути, якби повівся правильно. Адже мені потрібно розуміти точку зору цих людей, якщо я хочу максимально об’єктивно дивитися на ситуацію».
Це, до речі, ще один напрочуд гострий дискусійний момент: чи варто нам спілкуватися з мешканцями окупованих територій, транслювати їхню точку зору, особливо, якщо вона сформована під впливом російської пропаганди. «Я вважаю, що закритися від цих людей, яких можна назвати колаборантами чи проповідниками «русского міра» — неправильно. Адже всі ми так чи інакше мусимо розуміти, що війна рано чи пізно закінчиться і так чи інакше в нас постане питання реінтеграції цих територій і цих людей. І що кожен день війни, територіального та ментального роз’єднання відокремлює нас від тих, хто залишився в Донецьку і Луганську. І тоді справді можуть спрацювати російські методички, за якими нібито існує окремий «донбаський етнос». Вже підростають діти, які навіть не навчалися у школі за України, скоро вони стануть підлітками, в них остаточно сформується мислення перебування в цих так званих «незалежних республіках», — наголошує Діхтяренко.
Що ж потрібно робити з цими людьми? «Шукати відповідь на це питання треба не лише перебуваючи всередині України і всередині нашого інформаційного поля. Потрібно виїжджати в інші країни, які пережили подібний конфлікт. Наприклад, я нещодавно був у Косово і зрозумів, виходячи з того, як розвивався їхній конфлікт за участі міжнародних миротворчих сил, що «блакитні шоломи» — це далеко не панацея, у тому числі й для Донбасу», — зазначає журналіст.
«Медіа повинні вміти співчувати реальному людському горю, — додає редакторка та ведуча HromadskeTV Анастасія Станко. — Що саме відбувається на лінії розмежування, у селах «сірої зони», співчувати стражданням людей, мати емпатію. Тобто вони не можуть вдавати, що нічого не бачать. Симпатію дуже часто можна спостерігати до певних груп військових, але її немає до цивільного населення, немає розуміння, хто і як опинився у тій чи іншій ситуації, чому опинився, свідомо чи ні. І це теж створює поле для маніпуляцій. Свідомо чи несвідомо йде розподіл на патріотичні і непатріотичні ЗМІ. Це теж, на мою думку, є викривленим поняттям, я вважаю, що журналістський патріотизм — це розповідати правду. Адже якщо ти не розповідаєш правду, твоя аудиторія не може відтворити реальну картину, що відбувається насправді, не може дійти до правильних рішень. І ми, виходить, шкодимо собі всі, як суспільству, так i громадянам».
ПОГЛЯД ІЗСЕРЕДИНИ
А на газетних сторінках — «битва за врожай»
«Якось у 2015 році я приїхав в одну з редакцій у так званій «сірій зоні», — розповідає журналіст Андрій Діхтяренко. — Це було неподалік Донецька, де йшли кровопролитні бої, територіякілька разів переходила з рук у руки. Я хотів погортати підшивку видання, щоб побачити, як змінювалася інформаційна політика видання за цей час. Як газета писала про ці події, можливо, прочитане могло стати для мене ще одним джерелом інформації, можливо, думав я, після прочитання що-небудь дізнаюся нове про цей район, таке, чого я не знав до цього.
Така газета, як здавалося, мала стати неоціненним джерелом інформації. Яке було моє здивування, коли аж до серпня 2014 року, поки газету зовсім не закрили, вона тільки... давала звіти голови райдержадміністрації! Абсолютно господарські: писала про стан урожаю, якісь світові новини, а про війну не писала взагалі! Це була така інформаційна політика. Це, на мою думку, нижня точка, до якої підійшло багато медіа на Донбасі, повністю відмежовуючись від реальності. І я б дуже хотів, щоб донбаські медіа розвивалися так, щоб від цієї нижньої точки пішли якомога вище і якомога швидше!».
