Широкому загалу добре відоме ім’я Дмитра Корчинського — лідера української партії «Братство», а ось про його дружину Оксану, вочевидь, чули не всі.
Водночас це ім’я добре відоме на фронті й у шпиталях: поранені бійці з захопленням розповідають про «маму Оксану» як особистість, наділену винятковими чеснотами.
Вона, незважаючи на те, що є депутатом Верховної Ради 8-го скликання, фактично постійно — на фронті, й лише час від часу приїздить на сесії, щоб вирішити проблеми поранених.
У розмові ми переконалися, що пані Оксана, як громадська діячка і волонтерка, дійсно щиро вболіває за лікування та реабілітацію бійців.
«Скільки в моїх силах, стільки й боротимуся за поранених хлопців, адже доводиться «воювати» навіть за їхній статус інвалідності», — рішуче каже пані Оксана.
У розмові з «УМ» Оксана Корчинська поділилася проблемами, які доводиться долати, і запевнила, що не буде здаватися за жодних обставин.
«У тілі Артура було понад 18 уламків»
— Пані Оксано, розкажіть про своїх синів...
— Маю трьох синів, які пройшли жахіття війни: два моїх рідних (отримали поранення в Іловайському котлі), а третього, важкопораненого Артура Киреєва, усиновила... Рідні сини пішли на війну добровольцями — воювали в батальйонах «Азов» та «Шахтарськ». Після лікування поранень знову повернулися на війну й ще півтора року служили в одному з підрозділів. Воювали вони й на Дебальцівській дузі... Дуже вдячна своїм дітям, адже, коли я була на війні, вони після демобілізації опікувалися Артуром.
— Фронт став вашою другою домівкою. Важко уявити будні жінки «там»...
— Звикаєш... Пригадую 14 листопада 2015 року: приїхала на позиції в 93-ю ОМБр. Заступник комбрига повідомив, що в одного з бійців — день народження, i додав: «Зробіть бійцю подарунок — зустріньтеся з ним!» Річ у тім, що іменинник — шанувальник однієї з книг мого чоловіка Дмитра Корчинського. Боєць саме був на завданні в районі шахти «Бутівка» й ось-ось разом з іншими 14 хлопцями мав повернутися. Вирішила накрити стіл. А потім почула, що поблизу «Бутівки» почався великий бій — більше 200 ворожих снарядів та мін лягло на територію шахти... Згодом почали привозити бійців: вісім поранених і один загиблий... Загинув саме той, на кого ми чекали, — іменинник, старший сержант Віталій Благовісний. У його тілі було більше 50 осколків. (Ледь стримує сльози). Вічна пам’ять!
Поранених почали вантажити й вивозити на Опитне. Серед них був молодий хлопчина, у тілі якого виявили 18 уламків — стирчали по лінії хребта, в руці, ногах... Уже темніло. Я мала на голові ввімкнений медичний ліхтарик, і коли вже мали відправляти того хлопчинку в Селідове, а далі на Покровськ, побачила, що комбриг дуже схвильований. «У чому справа?» — питаю. «Він сирота... Хто про нього буде піклуватися?» Це був старший лейтенант Артур Киреєв. Я впевнено відповіла: «У мене є двоє поранених синів. Він буде третім!» Ось так із 14 листопада 2015 року маю вже трьох синів, якими пишаюся!
— Яка нині, на вашу думку, найбільша проблема ветеранів неоголошеної війни?
— Доступність, а точніше — її відсутність! Поки керівництво країни, мери і «губернатори» областей не розвернулися обличчям до громадян нашої країни зі статусом інвалідності, ні про яку цивілізовану державу говорити не доводиться! Адже «європейськість» будь-якої держави вимірюється саме ставленням до таких людей. І йдеться не лише про поранених бійців, а й усіх, хто потрапив у біду в мирному житті чи народився з вадами.
Нам потрібно змусити керівництво країни зрозуміти: без доступності те чи інше місто не може бути цивілізованим. Наші хлопці мають вільно пересуватися по країні й відкривати її собі. Навіть у Києві, наприклад на вулиці Княгині Ольги, живе п’ять наших бійців-візочників, і щоб їм «пройти» до місцевого озерця, потрібна допомога у пересуванні.
Ми маємо забезпечити їм повноцінне життя, бо це — великі люди. Давайте подивимося на результати наших паралімпійців або спортивні здобутки колишніх військових, зокрема Вадима Свириденка, Саші Зозуляка чи Таї Рапаєвської, яка в плаванні показала блискучі результати. Чи та ж Яна Зінкевич — доброволець-медик, котра, отримавши травму на війні, напівпаралізована народила дитя й нині постійно їздить на фронт, продовжуючи керувати медичним батальйоном «Госпітальєри», який колись створила (ним було врятовано понад 2500 поранених українських воїнів та цивільних осіб з передової).
А все, що треба від нас, — проконтролювати і добитися, щоб місцева влада організувала для них доступність! Щоб наші хлопці могли пишатися країною, за яку воювали. Мала нещодавно скандал із компанією, що надає послуги таксі у Львові: щоразу водії придумують привід, щоб відмовити в поїздці хлопцям на візках, або вимагають доплату, бо візок, мовляв, машину пошкодить. Це сором! Ніколи не очікувала, що таке можливо, та ще й у Львові.
«Ми живемо в час героїчної молоді»
— У повсякденному житті хлопці після поранень теж потребують медзасобів?
— Так, їм постійно потрібні медикаменти — в середньому десь три тисячі гривень на місяць (треба купити катетери, сечоприймачі, калоприймачі). Перепрошую, але я говорю реальні речі. Це те, що потрібно щоденно! Все це тримається на благодійниках і волонтерах. Коли ви бачите людину на візку, на протезі (тим паче військового), не потрібно її жаліти, а ось допомагати варто завжди: ділом чи гарним словом, своїм захопленням, що вдячні їм за мир на «материковій» Україні, що саме вони взяли на себе всю відповідальність. Не забуваймо — їм нині нелегко! Війна невідомо скільки ще триватиме.
Мій старший син Данило від допомоги держави відмовився. Олексій залишився без частини правої кисті, але сказав, що сам буде водити авто. Дякувати Богу, нам з Дмитром подарував внучечку. Я пишаюся витримкою Олексія, котрий переніс 21 операцію. Але відмовився від будь-якої компенсації, бо каже, що воював не за привілеї, а за країну. Тому нам важливі ось ці діти, завдяки яким Україна буде іншою. А те, що нині діється в керівництві держави, — відімре. Повірте, через якихось 10—15 років можновладців ніхто не буде пам’ятати. А наших героїв пам’ятатимуть. Ми з вами живемо в час героїчної молоді.
— Ви людина глибоко віруюча... Можливо, саме це допомагає у вирішенні багатьох питань щодо бійців?
— Віра в Бога, а особливо на війні, нам усім дуже важлива... У кожного з бійців своя історія. Наприклад, Діма Котов (втратив обидві ноги. — Авт.) дуже довго не погоджувався на ампутацію. У нас була велика, більше 10 місяців, боротьба за «вцілілу» ногу. Якби це трапилося за кордоном, то там ногу із самого початку не «запустили» б. А у Діми час було втрачено, тож згодом іншим нашим лікарям довелося боротися за кінцівку. Мене Діма здивував своєю наполегливістю, адже «воював» за свою ногу до останнього. Але вона не гоїлася місяцями й врешті його поставили перед фактом: або ампутація, або ж смерть. Після ампутації ми забрали його на Ірпінь, і він там... пішов на протезах.
— Що то за історія з Ірпінським міні-шпиталем?
— Лікувальний центр психофізичної реабілітації, який відкрили на базі Ірпінського військового шпиталю, ми зробили з власної ініціативи. То було наше дітище. Коли приїхала з передової вперше, об’їхала всі шпиталі й свідомо вибрала саме Ірпінь, який недалеко від Києва. Поставила умови міністру оборони Степану Полтораку: коли знайду гроші й зроблю цей проект, то щоб туди могли потрапляти військовослужбовці всіх родів військ — поранені хлопці з ампутованими кінцівками, й у тому числі — добровольці. Слава Богу, донині ми дотримуємося угод. Благодійники дуже швидко переоблаштували ту лікарню. Закупили частину обладнання, знайшли меблі. Потрібен був лише ремонт, з яким пообіцяли допомогти депутати. В Ірпені мало лікуватися одночасно 12 бійців.
Та пройшло півтора місяця, й мене «бортанули» ті, хто обіцяв допомогти. Розплакалася просто в кулуарах Верховної Ради. До мене підійшов один із депутатів і запитав: «Чому, пані Оксано, плачете?». Пояснила ситуацію. Він порадив звернутися до Ярослава Москаленка. Він допоміг знайти демобілізованих хлопців, які зробили той ремонт, за що я йому дуже вдячна. Через дев’ять місяців ми таки відкрили центр, але дуже прикро, що подібного типу закладів у країні наразі більше немає. Додам, що Міноборони ще два роки тому обіцяло відкрити нам другий поверх, але, на жаль, навіть проект не затвердили. А наш центр працює — через нього вже пройшли десятки поранених хлопців.
«Кабмін відмовляв мені... 38 разів у створенні центру»
— Ви також причетні до створення шпиталю на Рівненщині...
— Так, коли задумала робити «Клевань» (Республіканський центр лікування та реабілітації наслідків нейротравми в селищі Клевань, на Рівненщині. — Авт.), також об’їхала всі шпиталі. Моє завдання — зробити державний центр. Звісно, що на мене ображені в тому ж Броварському медцентрі нейрореабілітації NODUS, але неможливо вибити на кожного пораненого бійця по 100 тисяч на місяць на лікування. Неможливо! Держава повинна мати державний центр.
Кабмін відмовляв мені... 38 разів (!) у створенні цього центру. Дуже вдячна Уляні Супрун, яка спочатку не вірила, що ми свого доб’ємося (адже почали разом iз нею «пробивати стіну»). На сьогодні він уже функціонує. Усі наші важкопоранені та цивільне населення із зони АТО там лікуються. Досі аналогу цьому центру не було.
Таким чином у грудні 2016-го відкрили центр в Ірпені, а в грудні 2017-го — «Клевань», і вважаю, що по одному проекту в рік — це лише з волі Божої і наших Янголів-хлопців, які віддали життя за Україну.
— А в чому суть цієї статті?
— Ніхто не вірив, що документ пройде у Верховній Раді, адже профільний комітет його не прийняв. Мені вдалося взяти слово під час сесії, і я не витримала — ридала перед усіма. Кричала у мікрофон, щоб усі почули, бо коли депутати в залі, то нікого не чують, — займаються своїми бізнес-розмовами. Але мене таки почули.
Підійшла до всіх голів комітетів, до БПП, до «Народного фронту», «Самопомочі». Усі підтримали! Президент підписав закон. Тепер наші поранені хлопці-ветерани автоматично отримали на одну групу інвалідності вищу за ту, яку мали. До цього, навпаки, наші «славні» медкомісії всім намагалися групу занижували або ж... чекали хабарів.
До слова, вдалося відстояти статус інвалідності не лише для бійців, а й усіх громадян України: якщо вони втратили кінцівку чи орган, їм дають групу пожиттєво! Адже доходило до абсурду: хлопцям-ампутантам чи прикутим до візків давали групу інвалідності лише на два роки. Що, за цей час руки-ноги повідростають? Це було приниження людей!
Зараз я розсилаю всім своїм хлопцям заяву, яку вони мають подати в МСЕК, — закон набув чинності 13 квітня 2018 року. Якщо втрачений орган — мають пожиттєву групу, якщо отримали поранення чи травму при захисті Батьківщини — отримують на групу вище. Так потроху ламаємо систему. Головне — не здаватися!
ВІДВЕРТО
«Доки йде війна, доти буду з хлопцями»
— Ви на повну використовуєте «службове становище» депутата?
— (Сміється). Дуже рада, що Господь дав мені цю можливість. І я мушу використати її для наших героїв. Доки йде війна, доти буду з хлопцями. Для мене всі вони — сини.
Упродовж чотирьох років приїжджаю в Київ лише на сесію ВРУ. Мої діти уже дивуються, якщо я більше п’яти днів вдома, а не на фронті. Я там живу. Вирішую питання з пораненими.
Дмитро Олександрович (Корчинський. — Авт.) рік тому повернувся з війни. У нього була важка травма — фактично півтора місяці не ходив. Мої сини також повернулися з війни, одружилися...
А я так не можу... Бо там, на війні, я — чи не єдиний відомчий координатор з поранених. Бо фронт — це ж не військова вертикаль по «300»-х. Ні. У мене складна система, котру свого часу розробила для евакуації поранених добровольців. Коли зрозуміла у 2014 році, що військовий госпіталь далеко, аж у Запорізькій області, довелося впроваджувати нову систему.
Вона складається з цивільних районних лікарень, добровольчих медичних підрозділів, військових лікарів і парамедиків, відправки до мобільних госпіталів. У залежності від поранення, ми відправляємо одних у Харківський госпіталь, інших — в Інститут невідкладної хірургії Харкова, який нам дуже допомагає. Там врятували 18 хлопців, які мали поранення у серце. Уламки витягували такі аси медицини, як професор Бойко — дивовижна людина, якій десятки хлопців зобов’язані життям. Нещодавно він нам «Грека» (чудового розвідника) врятував… Теж дуже хороші дніпровський, запорізький шпиталі...
Врятованих там ми відправляємо далі. Когось — у столичний інститут ім. Шалімова, когось — в інститут Амосова чи інститут нейрохірургії. А мені доводиться всім цим керувати.
Я так розцінила: Бог дав мені цей статус депутата (який ніколи не мав би в мене бути, адже я людина позасистемна), щоб я могла використати всі свої важелі впливу заради хлопців і дівчат, яким потрібна допомога. На мене навіть сердяться, що я не піарю свою фракцію на фронті, а я не уявляю, як на війні можна бути політиком...
