Невдовзі вкотре будемо відзначати річницю хрещення Руси-України. З цього приводу хочу сказати кілька слів. Від 2008 року, згідно з президентським указом, 28 липня ми відзначаємо як День хрещення Київської Руси-України (раніше це було церковне свято — День рівноапостольного князя Володимира).
У 2010 р. російська Дума ввела й собі свято — День Хрещення Русі. Більше того, 2016 р.
біля Кремля росіяни відкрили пам’ятник князю Володимиру — їхньому «великому предку», за словами Путіна. По-перше, князь-хреститель був київським князем, а не московським, адже Москва з’явилася через 160 років після знакової події у Києві. По-друге, норман не був предком ні українців (слов’ян), ні росіян (угро-фінів зі слов’янськими та татарськими домішками). Оголосити себе «Рюриковичем» Путін не наважився.
Християнство на Русь проникало з ІХ ст.., християнкою була княгиня Ольга (бабуся князя Володимира), в 944 р. у Києві діяла церква святого Іллі. У 988 р. з ініціативи (а точніше з примусу) Володимира Великого відбулося хрещення не всієї Русі, а киян, став до служби єпископ у Києві.
Наприкінці князювання Володимира єпископські кафедри були у Києві, Чернігові, Білгороді, Новгороді, Володимирі-Волинському. Християнізація земель розтягнулася на десятиріччя.
Найпізніше християнство, викликаючи спротив, дійшло до колонії Русі — Залісся (міжріччя Волги та Оки, заселене угро-фінськими племенами), де, власне, й формувалася Московія-Росія.
Там, у глушині, вже після монголо-татар збереглися осередки поганства (язичництва). Заснування Московської єпархії датується 1325 р., але згодом Росія стала претендувати на Київську Русь, її історію та церкву.
У зарозумілій формулі «Третього Риму» (Рим — Константинополь — Москва) зник Київ, хоча християнство Москва отримала звідти і звідти ж веде відлік хрещення.
Претензії на матірність церкви смішні, адже в Росії немає жодних підстав вважати хрещення Руси-України своїм святом, а РПЦ має до нього таке ж відношення, як і до Першого Риму.
Московська церква будувалася всупереч Божим заповідям. «Боголюбивий» суздальський князь Андрій, канонізований РПЦ як «благовірний», пограбував київські храми, вкрав ікону Вишгородської Божої Матері — тепер вона в Москві, і РПЦ називає її «Владімірская Богоматерь», забувши про 10-ту заповідь.
У 1589 р. Москва, погрожуючи утопленням, змусила Вселенського патріарха підписати фальсифікований документ про створення Московського патріархату, в 1685 р. обманом, підкупом та тиском Москва здобула згоду Константинополя на канонічну залежність Української церкви від нього.
Та повернімося до витоків. Після хрещення пожвавилися зв’язки Київської Русі з Візантійською імперією — військово-політичне співробітництво та економічне (торгівля, розвиток коридору «з варяг у греки»), головний же плюс — прилучення до культурних надбань Візантії (архітектура, образотворче та книжне мистецтво, філософія).
Спочатку до Русі прибули грецькі священики та майстри, потім виросли свої кадри. З Візантії надходили Святі книги, потім їх переписували у Києві, перекладали (писали слов’янською абеткою, яку запропонували ще до хрещення Русі Кирило та Мефодій).
На Русі почалося за візантійським зразком будівництво кам’яних храмів із мозаїкою та фресками, було започатковано книжкову мініатюру, церковну літературу, з якої зародилася література взагалі.
Християнство сприяло піднесенню морально-духовної сфери: за розпорядженням Володимира Великого, бідним у Києві роздавали хліб; Володимир Мономах повчав: «Убогих не забувайте, а, скільки можете, годуйте їх і за права вдовиці піклуйтеся», він же притис і лихварство.
Окрім культурного розвитку, Візантія принесла й негатив — політичний візантизм, який не був сприйнятий Україною, але пишно розквітнув у Московії-Росії. Візантизм — це всеохопна влада держави, царя, церква є частиною державного механізму (цезаропапізм), цар (держава) контролює громадян, громади та церкву.
Візантизм відповідав менталітету московітів, сприяв розвитку почуття месіанізму, зверхності та ненависті до Заходу.
Московіти спотворили православ’я, зробивши форму, а не суть основою віри, жахливий розрив із Христовим ученням демонструють і віряни, і клір.
В Україні ситуація краща, але неблагополучна. З українських багатіїв хіба що Віктор Пінчук (не православний!) приєднався до ініціативи Гейтса-Баффета віддавати половину своїх статків на доброчинство, як Закхей із Єрихона (Лк. 19). Багатії ставлять у своїх маєтках церкви, сподіваючись на спасіння душі, але краще б вони продали маєтки та допомогли бідним.
У нас зросла злочинність, корупція, почастішали вбивства, злодійство процвітає на всіх рівнях. Дуже мало українців, навіть віруючих, живуть за ідеалами Христа.
Сподівання Володимира, що єдина релігія об’єднає суспільство та державу, не справдилися, князі-християни билися між собою з таким самим завзяттям, як і з «поганими» печенігами та половцями. Уділи, влада виявилися для них ціннішими за християнські цінності.
Навіть у Володимира із сином Ярославом мало не дійшло до війни, їй на заваді стала смерть батька. Згодом одного проголосять святим, а другого — мудрим. Ще один син Володимира убив трьох своїх братів.
Князі-християни, затіваючи міжусобиці, нехтували застереженням Христа: «Усяке царство, що розділиться ворожнечею, впаде» (Лк. 7). Наслідок відомий — падіння Київської Русі.
Царство Боже — це не комунізм (хороший лише в теорії) чи капіталізм, не «рускій мір» (це вже точно!), не ЄС чи США (де все ж є християнський дух), не церква будь-якої конфесії. «Царство Боже всередині нас» (Лк. 17). У вірі в Бога головне — справедливі взаємини між людьми, любов до ближнього.
Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технічних наук
