«Ніколи в Бога нічого не проси»: чому в Білорусі «забули» про письменника Володимира Некляєва

Модератор творчого вечора український письменник і поет Павло Вольвач слушно зауважив, що говорити про Некляєва одночасно і легко, і важко, бо, з одного боку, чимало хто чув про видатного білоруського поета, прозаїка, громадського діяча, відомого політика, лідера опозиційних сил Білорусі. «Але сказати, що Некляєв видатний поет — це не сказати нічого, бо він належить до такого рідкісного типу літераторів, які хоч і зрідка, але трапляються. Адже, зазвичай, поет творить легенду свого життя вже... по смерті. Але у випадку з Володимиром легенда приходить ще за життя», — каже Павло Вольвач. 

 

Без перебільшення можна стверджувати, що Некляєв-митець одночасно і ліричний, і сповідальний, і епічний, і баладний, причому не музейного анахронізму, а баладність наповнена живим життям, подихом та кров’ю. Він автор трьох романів («Лабух», «Автомат із газованою водою», «Центр Європи»), які займають чільне місце в білоруській літературі.

 

«За кожним рядком поезії Володимира відчувається масштабність, — сказав під час виступу прозаїк Василь Портяк. — Вірш «Ложе для бджоли» колеги по перу вважають одним із найсильніших творів Некляєва. Вірші, написані Некляєвим у в’язниці, потрапляли майже зразу в соцмережі — вони свідчили про незламний дух автора, протистояння системі — те, що завжди цінується й викликає повагу!»

 

Сам Володимир якось казав, що займається міфологічною розбудовою, заповнюючи історичні порожнечі. Були в нього і тривалий домашній арешт, і рік тюрми, і еміграція. До слова, коли Некляєв перебував під домашнім арештом, кадебісти так довго «гостювали» в його помешкані, що дружина поета Вольга зранку варила їм каву, ніби «членам родини».

 

Та саме еміграція в Польщі, а згодом і чотири роки в Фінляндії вважається в його творчому спадку одним із найплідніших періодів життя, адже на чужині митець відчув «космічну» самотність і свою залежність від любові до Білорусі. Результатом праці за кордоном стало визнання критиками того, що якщо білоруська поезія ХХ ст. починається із «Кургану» Янки Купали і «Нової землі» Якуба Колоса, то ХХІ ст. починається з «Полонезу» та «Ложі для бджоли» Володимира Некляєва. 

 

«Зараз у Білорусі мене ніби й не існує, — із сумом розповідає Некляєв, — адже не запрошують ні на телебачення, ні на радіо, не друкують у газетах. Тебе не помічають, ти ніби і є, і водночас тебе й немає».

 

Нещодавно вийшли збірки його віршів «Вічний вітер» і «Кін», перекладені на українську Василем Герасим’юком, Павлом Вольвачем і Тарасом Федюком й видані в Україні. А торік із величезними потугами побачили світ на батьківщині поета його книги: збірка «Только верши» та проза «На всяким свете» — своєрідний білоруський космос, де автор роздумує, для чого існує цей світ, чому ми щось робимо так, а не інакше.

 

Вірші до збірки «Только верши» писав, коли сидів у тюрмі КДБ Білорусі. Там спав на старих латаних-перелатаних нарах — ліжку із сіткою. А «попередники» Некляєва по камері (відпочивали на них ще й арештанти у 1937 році), аби було комфортніше спати, замовляли в тюремній бібліотеці книжки, які не читали, а підкладали під матрац. Там Володимир знайшов Мігеля де Сервантеса, Шекспіра, Сократа й інших.

Київ був першим великим містом, яке побачив Володимир: після 8-го класу приїхав сюди поступати в геолого-розвідувальний технікум. Тут і закохався до безтями... І саме вiдтодi частина його життя проходить у нашій столиці.

 

«Те, що зараз відбувається в Україні, безпосередньо впливає на Білорусь й визначає її майбутнє, адже так уже історично склалося, що ви завжди йшли на пару кроків попереду від нас, — розмірковує митець. — У вас відбуваються епохальні події, бо за такий короткий проміжок часу ви так повернули свій «корабель» у потрібному напрямку, що, мабуть, й самі ще цього не усвідомлюєте. І незважаючи на всі негаразди (корупція, війна), глобально у вас відбуваються історичні зміни! У Білорусі зараз ситуація подібна на вашу «домайданівську» — відчай від несправджених надій, адже на початку 1990-х здавалося, що ось уже — жадана свобода й справжня незалежна Білорусь, але... раптом за декілька років усе обвалилося! Усе це вплинуло негативно на психологію людей — усі стали малоактивними, сумними, тотально залежними від проросійської політики Лукашенка й зневіреними в тому, що ще можна щось змінити».

 

«Без зайвої скромності скажу, що нормальна спілка письменників Білорусі закінчилася на мені, — усміхаючись, говорить Некляєв. — Потім почалося царювання Лукашенка. Хоч як це парадоксально, але маю «заслугу» перед білоруським народом: я перший, хто привів Лукашенка на телебачення. А рiч у тiм, що у 1986 році керівник Держтелерадіо Буравкін попросив мене зробити передачу про Чорнобиль і наслідки аварії для Білорусі». 

 

Тож приїхав у Могилів, який теж постраждав від аварії. Прийшов до першого секретаря обкому Леонова, аби розпитати, хто може фахово розповісти про ситуацію в регіоні. А саме тоді на прийом до партбоса прийшов нікому не відомий секретар парткомітету колгоспу в Шкловському районі Могильовської області Олександр Лукашенко й, почувши розмову, нахабнувато каже: «Я можу розказати!».

 

Леонов йому: «Що ти там можеш розказати? У тебе ж досить чисто». «Я ж бачу, що типаж у кадрі буде своєрідним і погодився, повіз його в Мінськ, — продовжує розповідь Некляєв. — А на передачу запросив фахівців з академії наук, які серйозно займалися питаннями «мирного» атому. Хотів, щоб люди, які дивитимуться телепередачу, зрозуміли, що трапилося насправді й що їх чекає в майбутньому. І коли почав представляти академіків, Лукашенко фактично в мене забрав мікрофон і 20 хвилин я не міг його повернути назад. Бо добродій Лукашенко розповідав, скільки йому треба тракторів і тому подібне. Після запису Буравкін мене відкликав і каже: «Якщо ти ще хоч раз запросиш подібного п...а, то більше в мене не будеш ніде працювати!»

 

Мине час, і в 1994-му Лукашенко стане президентом. Країна відкотиться у минуле: вже в наступному році буде відмінено національну символіку й скасовано статус білоруської мови як державної... Наприкінці 1990-х буде створено ще одну — «альтернативну» до тієї, що очолював Некляєв, — спілку письменників, яку очолить генерал, колишній міліціонер — нею він керує й досі. А справжня, незалежна, спілка письменників тепер існує в напівлегальному стані, а її членів оголосять мало не «ворогами народу».

Однією з причин безісторичності Білорусі є те, що його народ, вважає Некляєв, без усякого супротиву віддавав свої культурні здобутки, особливо на схід. 

 

«Обурює тиха колонізація й безпам’ятство, — емоційно додає пан Володимир.— Днями я купив у Мінську «Суворовський хліб» — хліб то смачний, але ж треба пам’ятати, що Суворов винищив дві третини білорусів. Але це нікого абсолютно не хвилює. До речі, свого часу Катерина ІІ сказала (у тому числі й щодо білорусів): «Ту роботу, яку не доробив російський штик, — дороблять російський чиновник, російський піп і російська школа!». Ось це і є суть «російської програми» дій стосовно інших народів, яка впроваджується в життя роками і навіть століттями! Наші предки литвини, а білоруси — це штучно придуманий термін, який було введено в наказовому порядку. У нас відібрали історію — перш за все було знищено всі уніатські храми». 

 

Незаперечним є те, що мова — це річ ментальна, вона впливає на характер, свідомість, думки людини, вважає письменник. Але ж чимало хто вважає: «Та яка різниця, якою мовою я до тебе звертаюсь, головне, щоб ти мене зрозумів!». Це велика помилка! 

 

«У селах мова вимирає, та й самі білоруські села також, — констатував Некляєв. — А в містах... Ось нещодавно у Гомелі набирали один-єдиний білоруськомовний клас, то в нього записалося... шість осіб! А за «нормативами» треба хоча б 15 дітей, так цей білоруський клас у Гомелі й не «народився». У Могилеві в аналогічний клас записалася лише одна дівчинка! То про яке життя білоруської мови можна говорити?! На сьогодні можна констатувати, що в Білорусі створилася «міська література», і люди, які в неї прийшли, прийшли не з класичної літературної мови Колоса, Короткевича чи Богдановича, а начитавшись Чорного, Грецького. Тобто це вже специфічна «осучаснена» мова. І зараз у білоруської мови перспектива така: культурна еліта буде розмовляти білоруською, а всі інші (9 мільйонів) — ламаною російською...». 

 

РОДИННА ІСТОРІЯ