На курячих лапах: полтавський підприємець побудував будиночок своєї мрії на старій яблуні

Свого часу полтавський підприємець Василь Василик придбав на батьківщині відомої української й французької художниці Марії Башкирцевої — у селі Гавронці Диканського району — стару хату: хотів забрати батьків, котрі проживали на Вінниччині, ближче до Полтави.

 

Проте ті не захотіли переїжджати з насидженого місця. Ось так у Василя Василика і з’явилася дача — райський куточок, до якого він, виходець із села, прикипів душею.

 

Усім, хто навідується сюди вперше, неодмінно кортить побачити диковинку — хатинку на курячих лапах, що вмостилася в саду на яблуні, якій, за словами господаря, не менше ста років і яка, попри свій поважний вік, щоосені радує солодкими соковитими плодами.

 

Казковий будиночок в українському стилі пан Василь побудував сім років тому, приурочивши до наро­дження внучки Василинки. 

 

— От подивися на оцю яблуню — вона аж проситься, щоб на ній щось встановили, — так Василь Василик пояснює, чому в його голові виник задум звести будиночок на розлогому дереві. 

 

У чоловіка така звичка: якщо вже він щось задумав, неодмінно має втілити в життя. От і почав шукати тих, хто б допоміг звести будиночок його мрії.

 

Привозив на дачу не одного будівельника з Полтави. Проте ті навіть не розуміли, про що веде мову дивакуватий власник садиби, і поза його спиною крутили пальцем біля скроні.

 

А потім пан Василь розповів про свою ідею одному місцевому чоловікові — Ігорю Гутнику, і вона тому припала до вподоби. Приєднався до її втілення в життя й задушевний друг Віктор Горпинич.

 

Отак утрьох усього за якихось чотири місяці й побудували на дереві будиночок площею 17(!) квадратних метрів (із балконом). Використали при цьому легкі дошки — із верби та липи.

 

Їх просто так не купиш. Тож довелося шукати сухі верби й липи — на пилорамі Віктора Горпинича їх і пустили на тонкі дошки.

 

— Починали будувати з курячих лап? — цікавлюся.

 

— Ні, у березні звели каркас, що спирався на чотири могутні гілки дерева, — лап тоді взагалі не планували. А коли стали будувати стіни й горище, яблуня почала викидати листя. З’ясувалося, воно настільки важке, що переважувало будиночок, який враз став нестійким. Довелося вдатися до допомоги курячих лап. Ось так і вийшла хатинка на курячих лапах. При цьому вони не вкопані й жодним іншим чином не прикріплені до землі. Так само самостійні і дві драбини, по яких, як по трапу, можна забратися на балкон чи всередину будиночка. Бо основним завданням було збудувати його в такий спосіб, щоб він тримався на дереві, а не на якихось опорах. У принципі, опори тут тільки підстраховують — якщо прибрати курячі лапи й драбини, хатинка й без них стоятиме, — запевняє Василь Василик.

 

Дах хатинки накрили очеретом, який привезли з Гадяцького району. Таке по­криття, за словами пана Василя, надійно захищає від дощу — іще не було такого випадку, щоб протекло. Усередині споруди затишно, обшиті деревом стіни, які хазяйновитий чоловік не так давно дещо обновив, декоровані прикрасами в українському стилі. Тут можна зручно вмоститися на кріслі, за потреби — розкласти ліжко. Цікаво, що господар підвів сюди навіть комунікації, зокрема воду й електрику. На горищі сушаться віники для бані. А з віконця зі скругленими шибками відкривається неймовірної краси краєвид. Хоч будиночок призначався для онучки, окрім шестирічної Василинки, він полюбився й дорослим членам родини. 

 

— Коли приїжджаємо на дачу вдвох із дружиною Іриною, неодмінно ночуємо в хатинці на дереві. І якщо, буває, дме сильний вітер, вона так приємно хитається — тебе в ній неначе колихає. Я люблю тут спати у вітряну погоду, — зізнається пан Василь. — А друзі полюбляють фотографуватися на тлі будиночка. 

 

Хоч загалом, наголошує, цей проект досить ризикований. Чогось подібного полтавець не зміг знайти навіть у всюдисущому iнтернеті, аби запозичити досвід. Звісно, будиночки на деревах там представлені, однак усі вони кріпляться на опори. Отож Василь Василик ішов своїм шляхом.

 

— Зрозуміло, сім років тому ця яблуня була дещо тоншою. І чи не найбільшим було побоювання, що дерево ростиме й підніматиме хатинку. Тобто вже за якийсь рік чи два вона могла опинитися на висоті у п’ять метрів. Була велика небезпека, що вона «поїде». Та всі страхи виявилися марними, бо дерево росте вшир і тільки міцніше обіймає будиночок, за ці сім років не піднявши його вгору ані на сантиметр. 

 

— Яке розумне дерево! — дивуюся. 

 

— Яблуня взагалі є символом цілісності й розумності земних бажань та тілесних прагнень, — відповідає Василь Василик. — Коли будували хатинку, вона була дещо завеликою навіть для такого дерева. А за ці сім років яблуня настільки міцно, ніжно взяла її в обійми, що її вже жодним чином не витягнеш. Вони ніби зрослися. І зараз будиночок органічно вписується сюди.

 

Оскільки, як уже було зазначено, cпоруда тримається на чотирьох міцних гілках, які проростають крізь неї, для них зроблено отвори у стінах та підлозі. 

 

— Отут, — показує господар на один із таких отворів, — сім років тому влазили чотири пальці, а зараз, як бачиш, лише два. Думаю, через рік-два доведеться робити більші прорізи. Як не дивно, сніг узимку сюди не залітає. Не пригадую такого випадку, щоб я його вимітав. А влітку не буває мурашок чи павуків. Очевидно, про це також піклується яблуня. І в холоди будиночок не буває порожнім — тут оселяється білка. Ми кладемо для неї дві подушки, навесні ж вимітаємо горішки, сушку тощо. А загалом хатинка на курячих ніжках — не найбільше моє досягнення на дачі. Бо, якщо чесно, найдужче пишаюся садом, який викохав власноруч. 

 

На стіні хатинки розміщений план, де чоловік позначив кожне дерево з того часу, відколи розпочав формувати свій сад. Спершу хотів спиляти старі дерева, які розрослися настільки, що до них не можна було підступитися, й натомість насадити нові. Та досвідчений садівник  Михайло Зайко порекомендував йому зробити інакше: обновити сад через щеплення плодових дерев.

 

Більше того — навчив премудростей цієї справи. І от через дев’ять років саду не впізнати. Тут понад 200 прищеп — це найкращі сучасні сорти яблук, груш, слив, черешень, абрикос. Причому на одному дереві зібрані від чотирьох до шести сортів. 

 

— Коли буває кепський настрій, їду сюди, на дачу, походжу садом або беру до рук сапку й працюю, — ділиться Василь Василик. — Повір, це найкращі ліки від депресії. Навіть раджу чоловікам, яким за 40, не боятися брати землю, працювати на ній, експериментувати. Це настільки захоплює! Ти летиш сюди мов на крилах, щоб дізнатися, чи прижилася прищепа, чи пустила листочки. І на оцьому клаптику землі постійно відчуваєш такий «драйв»! Тут така енергетика, що знімає всі стреси. Бачиш, яка картина відкривається погляду. І вона змінюється кожні два тижні.