Аби мати змогу системно допомагати землякам, Світлана Філіпс, котра от уже 18 років живе у Великобританії, очолила волонтерську організацію «Голос України в Уельсі».
«Моя мама з райцентру Чутового. Коли вона вивчилася, її направили на роботу в Миколаївську область. Там вони зустрілися з батьком, і там я народилася. Хоч 10-річку закінчила в Чутовому, а тому вважаю себе чутівкою, — розповідає Світлана Філіпс, з якою спілкуємося завдяки сучасним засобам зв’язку. — Там і зараз проживають мої батьки. На жаль, самі, бо я в них єдина донька. Слава Богу, вони тримаються одне за одного».
Інша частина її життя протікала в Полтаві. Закінчивши педагогічний інститут за спеціальністю «російська мова й література та англійська мова», пані Світлана працювала вчителем у 5-й школі, потім викладала у технікумі, а згодом перейшла до філіалу приватного київського вишу. У Полтаві народилася і її донька Євгенія. До Лондона українка поїхала на підвищення кваліфікації.
Навчаючись у коледжі й маючи змогу підробляти за студентською візою 20 годин на тиждень, знайшла роботу в кафе і зрозуміла, що заробітки у Великобританії дуже відрізняються від українських.
Будучи викладачем вищого навчального закладу, Світлана заробляла за місяць менше, аніж за тиждень у закладі громадського харчування, маючи неповну зайнятість.
Відтак у неї різко змінилися плани. На той час вона була розлучена — потрібно було піднімати на ноги доньку, яка виявляла велику цікавість до навчання, поглиблено вивчала англійську та німецьку мови, додатково брала уроки з французької. Зараз Євгенія знає шість мов і працює перекладачем у солідній компанії в Нью-Йорку.
Усе почалося з маршу протесту проти дій Росії, яка посягнула на світовий порядок
— Женя не забуває про те, що українка. От захотіла, щоб її весілля було в українському стилі. Наречена була у вінку. Я вітала молодих із хлібом-сіллю на рушнику, вишитому моєю мамою (вона дуже гарно вишиває). Були й наші національні обряди: наречену викуповували, а наприкінці знімали з неї вінок і надягали хустину. Мої подруги з України, з якими дружу ще зі школи, співали весільних пісень. Суджений Жені, хоч живе в Америці, за національністю македонець. Якось вони перетинали кордон, то офіцер-прикордонник аж заплутався: Євгенія — українка з англійським паспортом, її чоловік — македонець з американським, — продовжує розповідь моя співрозмовниця.
— Слава Богу, обоє мають вищу освіту, хорошу роботу. Але не забувають про тих, кому живеться гірше, ніж їм. Волонтерська організація «Голос України в Уельсі», яку я очолюю, третій рік поспіль напередодні Нового року висилає подарунки українським дітям, чиї батьки загинули в зоні воєнних дій на Донбасі. І моя донька зі своїм чоловіком також дали кошти, на які я приготувала від них два подарунки. Разом з іншими відправимо їх на Херсонщину.
Окрім українських друзів, близьких за духом людей Світлана Філіпс знайшла і в Уельсі, куди 13 років тому переїхала з Лондона. Нині всі вони — члени організації «Голос України в Уельсі».
Із більшістю з них Світлана познайомилася під час демонстрації в 2014 році, одного з вересневих днів, коли на саміті НАТО в мальовничому куточку Уельсу — місті Ньюпорті — поміж інших розглядали й тему російської агресії в Україні. Україна тоді переживала Іловайську трагедію, рахувала вбитих.
Тож українці з усіх куточків Великобританії з’їхалися до Ньюпорта, аби взяти участь у марші протесту проти дій Російської Федерації, яка так зухвало посягнула на світовий порядок.
— Великобританія — країна верховенства права. Аби взяти участь у демонстрації, потрібно узгодити це з поліцією. І коли ми зв’язалися з нею, нам повідомили, що одна група вже зверталася з цього приводу. Ми попросили контакти цих людей. Виявилося, це українки, котрі проживають в Уельсі давно — дехто 25 років: Оксана Хриновські, Богдана Ваглай та інші. Так ми познайомилися. І, знаєте, в мене було таке відчуття, ніби знаю цих людей усе моє життя, — ділиться Світлана Філіпс.
— До нас приєдналися й українці з «Лондон-Майдану» — організації, створеної на підтримку Євромайдану в Києві. Ми йшли через усе місто з українськими прапорами, в національному одязі. І тоді з’явилася якась така віра в те, що ти не сам і що разом ми можемо й тут щось зробити для своєї країни, яка потрапила в біду. Згодом до нас долучилися українці другого й третього покоління — діти та онуки тих, хто емігрував до Великої Британії під час або після Другої світової війни, яких вже вважають аборигенами. Серед них була і Сідні Літнянська, котра нині веде в нас бухгалтерію.
Отак усе починалося. Спочатку вони допомагали лише армії — купували все, від військової форми, взуття, білизни, шкарпеток до бронежилетів. Усе це передавали, користуючись особистими контактами — Світлана знала багатьох людей в Україні, які з початком воєнних дій на Донбасі стали волонтерами. І так само собою постало питання про те, щоб отримати статус волонтерської організації.
— Розумієте, Великобританія, на відміну від України, — це країна законів, і якщо ти їх дотримуєшся, то маєш багато чого, — іще раз наголошує пані Світлана. — Нам дуже посприяли Сідні Літнянська, мій та Богданин чоловіки — з їхньою поміччю наприкінці першого року російсько-української війни, навесні 2015 року, ми зареєстрували свою волонтерську організацію «Голос України в Уельсі». Отже, вона діє три роки. Спершу виникла ідея популяризувати у Великій Британії українську культуру, наші національні традиції — і в такий спосіб заробляти гроші.
Найпершим організованим нами дійством став вечір на 70 осіб, під час якого ми розповіли про жахливі проблеми в Україні — анексію Криму й війну на Донбасі, підготували концерт, а також, провівши чимало часу на моїй кухні, пригостили присутніх борщем, дерунами, варениками тощо, аби познайомити з українськими стравами. А квитки за вхід продавали по 10 фунтів. Окрім того, організували аукціон деяких речей, які дали люди, розіграли призи. Таким чином за вечір зібрали 1 тис. 470 фунтів — це десь понад 2 тис. доларів. Усі ці кошти одразу ж спрямували на допомогу українській армії: закупили для солдатів 10 комплектів взуття, теплого одягу воєнного стилю, а також чотири утеплені палатки.
«Наше основне правило — передати допомогу з рук у руки»
Пані Світлана наголошує: гроші їм не падають із неба, вони їх заробляють. Скажімо, пошили свого роду емблему: до жовтого нарцису — символу Уельсу — додали жовто-блакитну стрічку. І на День Уельсу продавали її (як символ єднання українців із валлійцями) за фунт. Першого року, коли Світлана Філіпс придумала цю емблему, вдалося вторгувати 470 фунтів, бо деякі люди давали і 5, і 10 фунтів. Головне, вважає українська патріотка, — бажання, а в який спосіб допомогти — завжди можна знайти можливість.
За словами Світлани, на той час у британських мас-медіа було так багато інформації про воєнні дії в Україні, що люди нерідко й самі пропонували допомогу: як кошти, так і одяг. Українки все це приймали — у результаті гараж на два автомобілі однієї з членів волонтерської організації «Голос України в Уельсі» Світлани Лілей був під саму стелю завалений речами.
— Ми сортували одяг по 8-10 годин, відбирали найкраще, найтепліше, — пригадує Світлана Філіпс, — і, як завжди, відсилали за особистими контактами. Це наше основне правило — передати допомогу з рук у руки. Ядро нашого об’єднання складають шість найактивніших жінок — вони вихідці з різних куточків України: найстарша Тетяна Томас, якій за 70, — із Запоріжжя, Оксана Шаповалова — з Херсона, Богдана Ваглай — із Ужгорода, Оксана Хриновські — з Тернополя, Світлана Лілей, Сідні Літнянська — з Івано-Франківська, я з Полтавщини.
Ми пишаємося тим, що спілкуємося, «заряджаємо» одне одного й маємо широку підтримку в суспільстві. Є в нас українки і з Києва, Черкас... Стараємося так розподіляти допомогу, щоб охопити всі регіони України. Бо всі вони зазнали страшних втрат: хлопці поклали голови на Донбасі, їхні діти осиротіли. Позаминулого року 76 подарунків до Дня святого Миколая було відправлено для полтавських і кременчуцьких дітей, чиї батьки загинули на сході України, на адресу волонтерки з Полтави Ірини Каптур, з якою я познайомилася й дуже пишаюся тим, що її знаю.
Ірина організувала для дітвори в Полтаві та Кременчуці свято, ми записали відеоролик із привітанням від нашої групи з далекого Уельсу. І, знаєте, там були присутні мами за віком такі, як моя донька, котрій 28 років, а вони вже стали вдовами. І це в ХХІ столітті. Про це не можна говорити без сліз... До речі, окрім Ірини Каптур, підтримую стосунки з Надією Легкобит із Чутового, котра у своєму кафе в перші роки війни організувала безкоштовне харчування учасників антитерористичної операції.
Оскільки ситуація в українській армії дещо змінилася на краще, то нині своє завдання члени волонтерського об’єднання «Голос України в Уельсі» якраз і вбачають у тому, щоб допомагати українським дітям, а також біженцям — усім тим, хто постраждав у результаті воєнних дій.
— Як формуються подарунки для українських дітей? Ми закликали всіх долучитися до цієї доброї справи, і місцеві жителі відгукнулися. Орієнтували їх, щоб ціна таких подарунків становила приблизно 10-15 фунтів. Але нинішнього року британці витрачали на них 50 фунтів і більше (до 80 доларів) — купували якусь теплу одежину, іграшки, канцтовари, солодощі — усе те, що кожен подарував би своїй дитині. Іноді серед речей знаходила листівки, підписані українською мовою.
Звичайно, для нас дуже важлива інформація про те, що подарунок був доставлений. Тому волонтери з України висилають нам про це фотозвіти, та й самі мами, бабусі пишуть на нашу сторінку в «Фейсбуці» Voice of Ukraine Wales, дякують. Звісно, усе це робимо не задля подяки, але нам важливо знати, що подарунок знайшов адресата. Та й потім ті ж фотознімки бачать в Уельсі люди, котрі готували подарунки, і тоді вони готові жертвувати ще і ще. Британці все приносять і приносять до мого дому нові подарунки — тож коробки стоять у нас в усіх кімнатах. Та навіть коли наша оселя перетворюється на склад речей, Паул з усім цим мириться. Завжди всім говорить: «А що робити? Можна забрати українку з України, але Україну з її серця — ніколи».
ДОПОМОГА
«Українці мають знати, що в далекому Уельсі думають про їхні проблеми»
Позаминулого року українки з Уельсу так добре все спланували, що полтавські дітлахи отримали подарунки до Дня святого Миколая. Торік 54 подарунки до цього свята спрямували до Дніпродара через запорізькі контакти — там є дитбудинок, куди прибуло багато дітей із районів, які перебувають під вогнем. Іще 54 подарунки вислали до Херсона — дітям, чиї батьки загинули в зоні воєнних дій.
— На жаль, до Полтави передали тільки 11 подарунків — вони також були призначені діткам, чиї батьки загинули у бойових діях у 2017-му. Кажу «на жаль», бо хотілося б усіх обігріти. Але, чесно кажучи, не в змозі. Якщо відверто, дуже стомилися, — зізнається наша землячка. — Скаржуся Паулу: мені потрібна бодай коротка пауза. А тут дзвінок у двері. На порозі стоїть хтось із сусідів чи взагалі місцевих, принесли відразу сім згортків. Розглядаючи подарунки, зібрані з такою любов’ю, думаєш: ну, як можна припинити цю діяльність? Та куди ми дінемося? Робитимемо це й далі. Бо так нам підказує серце. Бо прекрасно розуміємо: українці мають знати, що в такий складний час вони не самі, що десь у далекому Уельсі думають про їхні проблеми.
Про сильну українську громаду у Свонсі, де й проживає Світлана Філіпс зі своїм чоловіком, як вона стверджує, уже знають у Національній асамблеї Уельсу, Посольстві України в Лондоні, на місцевому телебаченні.
— Хочу, аби в Уельсі знали, що є така незалежна держава Україна, що це не Малоросія, не шматок Росії. От невдовзі читатимемо кілька лекцій про Голодомор в Україні. До речі, першою людиною, яка забила в дзвони з цього приводу, був валлійський журналіст Гарет Джонс, котрий поїхав у ті часи до Радянського Союзу й став свідком справжнього жаху. Він написав кілька листів до парламенту Великобританії про те, що в Україні винищуються сім’ї й навіть цілі села. Коли про це розповідаєш, волосся стає дибки. І я тепер починаю зіставляти це з тим, як моя прабабуся Орися (її не стало, коли мені виповнилося 18 років) розказувала, що в Чутовому люди мерли від голоду просто на вулицях.
Світлана Філіпс приїжджає в Україну двічі на рік на пару тижнів. Старається за цей час і батькам хоч трохи підсобити, і у зв’язку з волонтерською діяльністю зустрітися з людьми, з якими співпрацює на відстані. Говорить: ті люди зігрівають її своєю енергетикою.
— А що вам дошкуляє на Батьківщині? — запитую.
— Іноді мене просто вбиває байдужість, оте «моя хата скраю», — зітхає пані Світлана. — Мій чоловік багато разів бував в Україні, добре знає нашу гостинність, коли на стіл виставляють усе, що мають, кладуть спати на найкращій постелі. То він також дивується: як так можна — українці настільки щедрі й водночас настільки легко відгороджуються від спільної біди? Ми зробили в Уельсі багато презентацій з історії України. Щоб підкорегувати англійську мову, завжди прошу допомоги в Паула. Тож він — хоче того чи ні — знає про Україну вже, мабуть, більше, аніж дехто з українців. І не може зрозуміти, як українці дійшли до того, що зараз мають.
А відповідь, мабуть, лежить на поверхні. Першого року війни ми висилали бронежилети, які коштували 200—250 доларів, усім, хто тільки «свиснув». А згодом до нас почали доходити чутки, що ті бронежилети продають. І не тільки їх — торгували всім, що ми передавали як гуманітарну допомогу. Я говорю не про шкарпетки й білизну, а про те, що зберігає здоров’я й життя: бронежилети, каски, взуття, в якому ноги не мерзнуть і не промокають. То як усе це зліпити докупи? З іншого боку, ми в Уельсі навряд чи могли б робити те, що робимо, якби в Україні не було таких людей, як Ірина Каптур, Надія Легкобит.
Того дня, коли ми спілкувалися, Світлана Філіпс іще мусила владнати деякі справи. До кінця тижня подарунки і для військових, і для дітей мали бути готовими, а деякі посилки іще були не запаковані.
— Завжди ставлю собі запитання: що б зараз робила, якби лишилася в Україні? Дуже хочеться вірити, що якби мала сили, то була б поряд із такими людьми, як Ірина Каптур, Надія Легкобит, які не живуть, а горять. А те, чим займаюся в Уельсі, роблю для своїх майбутніх онуків і правнуків. Можливо, вони ніколи й не повернуться в Україну. Але хочу, щоб вони з гордістю згадували про мене й тих українців за кордоном, котрі лишилися з Україною в серці й так яскраво «світять» для інших.
