Нещодавно у Києві, у кінотеатрі «Жовтень», презентували «Невидимий батальйон» — перший український документальний фільм про жінок на війні, знятий жінками. Працювали над фільмом три режисерки: Аліна Горлова, Світлана Ліщинська та Ірина Цілик. Героїні — жінки-воїни: Оксана Якубова, Андріана Сусак, Олена Білозерська, Юлія Матвієнко, Дарина Зубенко, Юлія Паєвська. Вони знайшли в собі сміливість розповісти власні історії. Адже іноді найважче — це почати говорити...
Про 100-річчя служби жінок у лавах морської піхоти США
Можна вважати, що проект почав жити у 2015 році. Тоді провели соціологічне дослідження, яке вперше в Україні було про жінок, які воюють. А згодом з’явився документальний фільм, який уже показали у різних куточках світу: Шанхаї, Мілані, Нью-Йорку, Вашингтоні, Торонто, Оттаві, Празі та багатьох інших містах. Міжнародне турне триває й донині. Покази також йдуть і в Україні.
На київському показі стрічки перед глядачами виступили гості зi США: представники посольства — Саша Шмідт, курсантка навчального корпусу офіцерів запасу, та Квінсі Мартін, логіст у морській піхоті, майор, котра була в Афганістані, служила на борту корабля в Азії, забезпечувала набір до армії, а зараз працює офіцером із закордонних справ.
«США із самого початку брали участь у цьому проекті, створенні документального фільму, — сказала пані Мартін. — Фонд USAID фінансував картину «Невидимий батальйон». Американський уряд дотримується точки зору, що однаково і жінки, і чоловіки мають бути частиною збройних сил країни.
За океаном цьогоріч відзначають 100-річчя з моменту служби жінок у лавах морської піхоти США. Ми пройшли дуже довгий, важкий шлях і подолали його саме завдяки жінкам, які хотіли та мали силу волі служити у збройних силах. Нещодавно уряд США скасував заборону брати участь жінкам у бойових діях, і тепер, за законом, усі військові посади відкриті для жінок».
Авторка ідеї та один із продюсерів фільму Марія Берлінська сказала, що їй дуже приємно, що їхнє дітище «гуляє» світом. Фільм уразив американську та канадську аудиторію, зокрема, тамтешні українські громади. Усі, хто зi знімальної групи був у турі, відчули, що фільм є дуже сильною інформаційною зброєю — можливістю протидіяти правдою російській пропаганді.
«Після цього фільму наших дівчат зустрічали тріумфально! — із хвилюванням додає Марія. — Усім героїням фільму парламент Канади стоячи аплодував. Аплодували в ООН, громадах, посольствах, міністерствах. Фільм спричинив справжній бум!
Ми зрозуміли також, що наших ветеранів за кордоном слухають, на відміну від наших політиків: адже одні приїздять по грошi, електоральну підтримку під вибори, а інші — захищати українські інтереси!
Під час зйомок ми балансували на межі й подекуди ризикували багато чим, і не лише ім’ям, репутацією чи грошима, навіть здоров’ям, інколи й життям. Я не бачила на фронті, щоб наші дівчата плакали. Втім, коли вони йшли у формі вулицями США й незнайомі люди, підходячи, казали їм «Дякуємо за вашу службу!» — вони починали плакати...»
У людей важко витравити стереотипи
Героїні стрічки — різного віку, мають різні уподобання у мирному житті, але усіх їх об’єднали любов до Батьківщини й бажання стати на її захист.
Юлі Матвієнко (позивний «Білка») — 38 років, має двох доньок, у мирному житті була економістом. На війні була снайпером, але за військовим квитком її оформили другим номером на АГСі. Згодом стала санітаркою та санінструктором.
Юлія Паєвська (позивний «Тайра») — врятувала життя не одному бійцю як медик. Має контузії. І хоч останнім часом перебувала на «другій лінії», війна, однак, щодня нагадувала їй про себе...
Дарині Зубенко (позивний «Дарт») 30 років, вона парамедик, але офіційно не оформлена. На фронті була з березня 2015 року по лютий 2016 року. У мирний час викладала політологію та соціологію, була артисткою вогняного шоу.
«Я належала до неформальної київської тусовки — субкультури людей, які ходили з гітарами в «косуках» та берцях. Тривалий час була вуличним музикою. Але війна змінила мої пріоритети: після 2014-2015 років практично перестала цікавити будь-яка діяльність, не пов’язана з подіями, котрі стосуються війни», — каже дівчина.
І якщо до 2014 року Дарина, як вона висловилася, була «повітряною» і «творчим роздовбаєм», то зараз стала зовсім іншою. Більше почала любити життя.
«У людей важко витравити стереотипи: на війні спершу дивились на мене, як на дівчинку, яка буде робити манікюр, всього боятися, й за нею треба буде все робити, — говорить Дарина. — І треба було довести, що манікюр ти ніколи не робила, а автомат чистиш не гірше за інших. І якщо хочеш мати якісь права — ти маєш за них боротися, вести себе з достоїнством, як людина, котра знає собі ціну! Там, перш за все, цінують професіоналізм. У тебе не повинно бути зашкалюючої реакції, коли будь-яка критика на адресу жінки сприймається як дискримінація. Якщо в армії жінка покаже себе професіоналом, то це дуже навіть сприятиме тому, що служба «слабкої статі» в українській армії стане нормою нашого суспільства!»
Також серед героїнь «Невидимого батальйону» Олена Білозерська — 38 років, снайперка добровольчого батальйону, офіційно не була оформлена. На фронті з квітня 2014 року. Воює донині, вже отримала звання молодшого лейтенанта. Брала участь у боях за Карлівку, Авдіївку, Савур-Могилу, Піски, Опитне, Широкине. Заміжня. У мирному житі — поетка, журналістка. Гвинтівку купила за власні кошти, які збирала два роки.
У фільмі Олена згадала про річницю першого бойового виходу. Її мама уточнила: «сьогодні День Конституції». А тато героїні дотепно резюмував: «Якщо в нас будуть бойові виходи, то буде й Конституція!» Незапречною є ще одна його сентенція, яку він сказав Олені, випроводжаючи доньку після відпустки на передову: «Якщо не будеш знати, як діяти, — дій в інтересах держави!»
Воювала вагітною
Андріана Сусак (позивний «Малиш») — 29 років, піхотинець-штурмовик. Брала участь у бойових операціях — звільняла Металіст, Георгіївку, Трьохізбенку, Лутугіне, Хрящувате та інші населені пункти.
«Колись я також жила в Києві, у мене була хороша робота (працювала перекладачкою, бренд-менеджером, має вищу філологічну освіту. — Авт.), — констатує Андріана. — Після Майдану пішла добровольцем на схід, хоча ще до кінця не усвідомлювала, що почалася війна і що таке війна. Після першої бойової операції наш батальйон отримав назву «Айдар», я потрапила до штурмової групи. Першим містом, яке довелося звільняти, було Щастя. Пізніше ми звільняли місто за містом. Під час наступу на Металіст наша група потрапила в засідку, й тоді були перші втрати та полонені. Поруч мене загинув мій побратим, і, напевне, саме в ту мить я зрозуміла, що зможу стріляти в людей».
...Більшість із ветеранів неоголошеної війни не можуть себе знайти в мирному житті. Нещодавно один із побратимів Андріани, повернувшись iз війни, через деякий час вистрибнув із 16-го поверху...
Андріана Сусак каже, що, якою б сильною не була система, вони триматимуться разом із побратимами й надалі боротимуться з корупцією, несправедливістю.
Додамо, що на війні Андріана знайшла своє кохання. Продовжувала воювати поряд із чоловіком, будучи навіть вагітною: лише на п’ятому місяці вагітності випустила з рук автомат...
Оксана Якубова (позивний «Капкан») — 46 років, була заступником командира батальйону з роботи з особовим складом. На війну її мобілізували у звані старшого лейтенанта, демобілізувалася — майором. На фронті — з 2014 року по весну 2017 року, пройшла фактично всю лінію фронту (зокрема, Дебальцевський напрямок, Попасну, Золоте). До війни — головна економістка Мінфіну України.
Проходила реабілітацію два місяці в госпіталі у Пущі-Водиці. У фільмі психолог цікавиться Оксаниними проблемами, а вона зізнається: «Коли повернулася в Мінфін, де працювала до війни, спершу не могла ні з ким спілкуватися, бо не знала, про що говорити. Почала дуже багато плакати: ні з того, ні з сього, через наплив спогадів, особливо за загиблими хлопцями... Хоча за три роки війни — взагалі не плакала...»
Коли вперше по війні Оксана зайшла в метро, то злякалася натовпу... Іноді їй хотілося навіть просто кудись зникнути. Зараз реально розуміє: після війни вижити — набагато важче, нiж померти на війні! «Дуже страшно було умовляти хлопців піти на позиції, коли туди дійти фактично неможливо..., — з клубком у горлі каже майор. — І ти реально розумієш, що ці люди можуть померти. Купа контужених, купа поранених — тих, що були перед ними, й вони все це бачать...
На моїх очах загинула тендітна санінструктор — її розірвало міною... Постійно запитувала себе, навіщо вона пішла на війну. Після неї мене реально нiби перемкнуло. Найстрашніше на війні, коли привозять речі загиблого, й раптом до нього починають телефонувати рідні. Я ніколи не брала слухавку...».
Тримати в собі емоції заборонено
Додамо, що спершу режисерка Аліна Горлова відзняла годинний документальний фільм про Оксану Якубову — «Явних проявів немає». Саме з нього про Оксану зроблена «нарізка» у «Невидимий батальйон».
«У січні цього року в Києві проходив Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, де й відбулася прем’єра «Явних проявів немає», — розповідає для «України молодої» Оксана Якубова. — Цей фільм узяв перше місце в номінації DokuПраво, а загалом він виборов чотири призи.
Нещодавно його демонстрували на закритому показі для психологів (режисер боїться його показувати, бо фільм дуже важкий — там багато моїх розповідей). Аліна Горлова хотіла проконсультуватися з ними: як і кому демонструвати стрічку. Завдяки цьому фільму я виговорилася, й він мене фактично врятував, адже вивів із депресивного стану. Цей фільм iще нікуди не «їздив»...
Вдруге дивитися ці два фільми не буду, адже виглядаю в них безсилим інвалідом (на відміну від дівчат iз «Невидимого батальйону», які при зброї, воюють). Єдине, що для мене позитивним стало після перегляду, то це те, що сказала собі: «Ні, все, досить — похворіла й баста! Це неправильно, тебе повинні бачити здоровою!» І пані Оксана досягла мети: вона прекрасно виглядає, оптимістично налаштована, психологічно дійсно зовсім інша, ніж на екрані.
«Після закінчення контракту всі повертаються нібито геройські й браві, але то все — награність. Тут для них починається таке «пекло» упродовж двох місяців, що все, що було на війні, не йде ні у яке порівняння, — продовжує Оксана Якубова. — На війні «виключаються» всі емоції: немає ні хороших, ні поганих. Ти там на «роботі». Психолог заборонив тримати в собі емоції. Я ходжу в церкву, ставлю свічки й... розмовляю із загиблими хлопцями. Ось тоді сльози самі й починають капати».
...За статистикою минулого року, у ЗСУ проходять службу й працюють 54 тисячі жінок, із них 21 363 — військовослужбовці (209 — офіцерів). Станом на жовтень 2017 року за участь в АТО 6282 жінки отримали статус учасниць бойових дій. Упродовж війни нагороджено 1857 жінок. Нагадаємо, у червні 2016-го під тиском громадськості Міністерство оборони України було змушене розширити перелік посад солдатського, сержантського та старшинського складу на 63 бойові посади, доступні для жінок.
