«Учора мені стукнуло 33. Це дуже стильна дата, коли вже є чим пишатися позаду і на що сподіватися попереду. Та найголовніше — це те, що зараз. А зараз у мене — дві прекрасні донечки і молоді лелеки над головою готуються до далекої подорожі. Зараз визріла пшеничка і незабаром треба жати. Зараз у моїй країні війна. Така дурна і страшна війна, що аж не віриться, що це все коїться з нами. Але вона скоро закінчиться, бо вчора я задув усі свічки, сильно про це думаючи. Вісім років тому, вирушаючи у мандрівку з табуретом до Індійського океану, я сказав на камеру такі слова: «У 25 людина набуває максимальної фізичної сили протягом життя». Тепер я хочу сказати, що той хлопчисько зухвало помилявся...».
Цей пост у «Фейсбуці» написав 28 липня 2014 року, в день свого чергового дня народження, відомий режисер і мандрівник Леонід Кантер. У кожному реченні цього допису ми бачимо людину, сповнену оптимізму й жаги до життя. Тому коли за чотири роки Україну облетить шокуюча звістка про смерть Леоніда Кантера внаслідок самогубства, багато хто не повірить у те, що режисер міг зважитися на таке. Проте сумнівів у скоєному практично не лишається: самогубство Леонід зняв на відео, яке тепер долучено до матеріалів справи. Своє останнє кіно режисер зняв про власну смерть...
«Беремо ось цю табуретку й тягнемо її на океан»
Пригадую, як у 2012 році готувала до друку інтерв’ю з Леонідом Кантером, який нещодавно повернувся з чергової подорожі з табуретом. У мене, мами чотирирічного сина, тоді в голові не вкладалося: як мандрівник зважився взяти з собою в нелегку подорож маленьку донечку? Більше того, його дружина Діана просто в тій-таки мандрівці, що тривала понад рік, завагітніла і народила! Додам, що подорожі Кантера і його «табуретної» кампанії ніколи не були комфортними. Їхали ж бо автостопом — з мінімумом речей і майже без грошей — їх мандрівники заробляли просто в дорозі, мов бременські музиканти.
«Що важчий рюкзак — то нудніша подорож, — казав Леонід. — Так, це досить складно, адже це свого роду відрив від реальності, політ без парашута в нікуди. І щоб вискочити, треба від багатьох речей відмовитися».
Леоніда та його друзів вважали диваками і відчайдухами. Але те, що інші вважали безумством й епатажем, і було для Кантера справжнім життям. І саме та авантюра під назвою «З табуреткою до океану» зробила Леоніда знаменитим.
«Ця шалена ідея народилася одного вечора на кухні, — розповідав Леонід в інтерв’ю «Україні молодій». — Ми з друзями працювали над сценарієм до чергового фільму, адже до всіх цих мандрівок я займався кіно, в мене була компанія Lizard Films. І в якийсь момент ми зрозуміли, що цікавіше буде зняти документальний фільм про наші ж пригоди, про те, як ми мандруємо країнами, показуємо вуличні вистави. І я тоді сказав: «Давайте беремо ось цю табуретку, тягнемо її на океан і знімаємо про це фільм». Так перший стілець помандрував до Атлантики, потім була подорож до Індійського океану і Північно-Льодовитого, а згодом — до Тихого океану».
Саме з останньої подорожі — до Тихого океану — Кантер повернувся вже з двома донечками. «Патагонія була зачата на початку шляху — в США, а народилась під кінець експедиції — в Аргентині. Тобто фактично всю подорож моя Діана була вагітна, — згадував в інтерв’ю «УМ» Леонід. — Каже, що їй та вагітність далась значно легше, ніж під час виношування першої донечки в Україні. Запевняє, що всі ці дев’ять місяців у мандрах почувалась пречудово — як на курорті. А народжувалась Патагонія в Буенос–Айресі. Я переконав дружину їхати в лікарню, адже у нас могли виникнути проблеми з оформленням документів новонародженої. Проте народили ми все ж не зовсім у лікарні, а по дорозі туди, в таксі. Тож мені самотужки довелося приймати пологи». Звісно, дівчинка, яка з’явилася на світ за таких екстремальних умов, і ім’я отримала незвичайне — Патагонія.
«Купили хату, коли просто вийшли на цей пагорб»
Згодом у подружжя з’явиться ще й син Дар’ян — саме його мали принести оті лелеки, про яких згадував Леонід у дописі з нагоди свого 33-річчя. На той час — із 2007 року — родина киянина Кантера вже мешкала на Чернігівщині, на хуторі Обирок, що неподалік Батурина. У цьому вимираючому селі режисер придбав за чотири тисячі гривень хату й почав облаштовувати свою «країну мрій» — мистецький хутір.
«Ми подорожували з дружиною по Скандинавії і зрозуміли, що живемо не зовсім правильно, — розповідав Леонід. — Там люди, заробивши грошей, намагаються переїхати за місто, ближче до лісу, води. А в нас навпаки — кидають чудові місця і купують квартири в багатоповерхових коробках, щоб жити одне в одного на голові, стояти в міських «корках» і дихати брудним повітрям. Повернувшись в Україну, ми зайнялися пошуком місця, де можна було б поселитися».
Хутір Обирок Леонід вподобав за... сонце. «Ми навіть у хату не заходили. Купили її, коли просто вийшли на цей пагорб. Бо щовечора ми бачимо неймовірні заходи сонця: і рожеві, і помаранчеві, і половинки сонця, і четвертинки», — так пояснював свій вибір режисер «Радіо Свобода». Коли його родина переїхала сюди, більшість хат були покинуті й розвалені, на все село лишалося сімей десять-дванадцять. Тепер же зайнято понад тридцять хат — за Кантером до Обирка потягнулися однодумці.
На хуторі родина режисера вела натуральний спосіб життя: самі орали поле кіньми і вирощували хліб. Згодом процес вирощення хліба перетворився на справжню мистецьку акцію — фестиваль «Хліб своїми руками», а сіяти і жати збіжжя до Обирка приїздили міністри, співаки, різні знаменитості й воїни АТО.
«Сонце завтра зійде»
І попри таке насичене селянсько-мандрівне життя Леонід встигав знімати кіно. Найвідоміші і знакові стрічки останніх років — «Добровольці Божої чоти» та «Міф», створені в співавторстві з режисером і другом Іваном Яснієм. Щоб зняти перший із цих фільмів, Леонід добровільно поїхав у термінал Донецького аеропорту разом із бійцями «Правого сектору» в перших числах жовтня 2014 року. Кадри, відзняті там, і стали основою майбутнього фільму. Стрічка об’їхала 25 країн світу, «Міф» — 10, а в одинадцяту країну — до Франції — поїхав 7 червня вже без Леоніда.
«Прем’єра в Парижі відбулася, — зазначено на сторінці стрічки у «Фейсбуці». — Це була довгоочікувана подія, і ми готувалися до неї кілька місяців. Вона виправдала сподівання і була світлою і сповненою любові. На прем’єру з України приїхали автори фільму: режисер Іван Ясній, аніматор Юрій Журавель, продюсер Катерина Мізіна, режисер монтажу Ярослав Попов, лише бракувало Леоніда Кантера». В Україні «Міф» знову покажуть 28 червня — 1 липня: в кінотеатрах буде прокат фільму, який планували присвятити річниці загибелі Василя Сліпака, але тепер вшановуватимуть вже обох — і головного героя, і творця стрічки...
Друзі Кантера кажуть, що Леонід, перш ніж піти, залишив багато настанов: «Одна з найважливіших — це мріяти і діяти. В жодному разі ми не маємо витрачати час на сумніви, а свою енергію — на горювання. Також просив закінчити всі початі справи і починати нові». І попросив замість похорону всіх зібратися на фестивалі «Кіносарай», що відбудеться 29 червня — 1 липня на хуторі Обирок. Там можна буде попрощатися з прахом режисера, тіло якого кремували в Києві минулого тижня.
...«Треба завжди пам’ятати: незалежно від того, як ти сьогодні почуваєшся, сонце завтра зійде. І в будь-якому випадку буде наступний день», — ці слова Кантер сказав за якихось пару тижнів до смерті журналістам ICTV. Так, неймовірне сонце зійде і над «країною мрій» Обирок, проте вже без нього, Леоніда Кантера, який колись вдихнув життя в це Богом забуте місце...
СЛОВО ДРУГА
Мирослав Гай, актор, волонтер:
— Чому успішний та популярний чоловік пускає собі кулю в голову? Мені ще треба все це осмислити, перечитати листи та передивитися відео. Особисто я як його друг, а ми були разом із 13-ти років, багато чого зробили разом, зневажаю цей крок. І якби я міг зараз йому щось сказати, то я б дав йому в пику, але... Та я поважаю його як особостість, і як людина, що його любить, спробую для себе зрозуміти причини та мотиви...
Ми завжди з ним змагались, ще з юнацтва. У нас була гонитва за лідерством. Ми змагалися в силі, акторстві, режисурі, пластиці, пригодах... Льонька створював світи, які потім жили за його правилами. Це були світи творчості та пригод. Хтось оселявся там, а хтось, як я, проходив їх кометою чи метеором, повертаючись кожні сто років. Ми наслідували один одного. Я, заряджаючись від нього, робив свої проекти, створив свій продакшн, а він пішов у Національну гвардію, на війну, після того, як відвідав мене в частині. Тут Льонька, чи не єдиний раз, був другим))) До останнього я сподівався на містифікацію з його боку.
Він був майстер вражати. Скільки кілометрів доріг було пройдено разом? Десятки тисяч? Ми пережили тьму пригод. Я б не побачив і половини побаченого, не зробив багато важливого безглуздя, якби не Льонька. Він урятував мене на Майдані, коли заховався серед тітушок, украв у них маркувальну стрічку, яку вони вішали для розрізнення, та передав її мені у квартиру, де ми сховалися після бою та розгрому 18 лютого... Тепер він, виявляється, втомився...
Льонька біг швидше за всіх, за ним було неможливо угнатись... Ось і прибіг першим. Я знаю, що ми більше не побачимось. Принаймі у людській подобі і за життя. І після теж. Це втрата людська, втрата національна. Бажаю тобі миру, брате, та спокою, якого за життя ти не знайшов. Я тебе люблю, тож, може, колись і пробачу.
(з допису у «Фейсбуці»).
