П’єса Наталки Ворожбит «Вій. Докудрама» — одна з найцікавіших у сучасній українській драматургії.
Як не складно здогадатися вже з самої назви, історія пані Ворожбит перегукується з хрестоматійним «Вієм» Миколи Гоголя, що належить до циклу повістей «Миргород», написаних 1835 року.
Але оригінальний сюжет викладений в авторській інтерпретації настільки вдало, органічно, дотепно, з новими структурними розгалуженнями і парадоксальними поворотами, що звичне «за мотивами» у цьому випадку звучало б несправедливо.
«Вій. Докудраму» Наталки Ворожбит двічі ставив Максим Голенко (у столичному «Дикому театрі» та в Магдебурзі), Олена Самойленко — у харківському театрі «Котелок»... Одна з останніх прем’єр Чернігівського театру імені Тараса Шевченка також має назву «Вій. Докудрама».
На ХХ фестивалі «Мельпомена Таврії» цього року вирішили відмовитися від конкурсного оцінювання учасників, але саме чернігівського «Вія» у постановці Андрія Бакірова нарекли «вишенькою на фестивальному тортику», ласувати якою хочеться знову і знову.
... В автобусі, щільно натрамбованому людьми, якимось дивом опинилися двоє молодих французів, Лукас і Доміан. Хоча випадковою їхня поява серед бабусь із клунками і дебелих сільських хлопців з амбре від пива не була — юнаки їхали у гості до місцевої дівчини Оксани, з якою познайомилися через інтернет.
Вийшовши на якійсь Богом забутій зупинці, французи бачать перед собою... підвішене на палиці відро без дна — таким набирають воду з криниці. Саме з цього моменту починаються неймовірні пригоди Лукаса та Доміана в Україні, які завершаться трагічно і щасливо водночас, а відро в результаті душевних зусиль усіх героїв цієї історії стане придатним для того, аби напоїти життєдайною водою ще багато-багато поколінь...
Жонглюючи поняттями та предметами, що належать до різних епох — відьми, гаджети, сакральне борошно, одвічні гуси, яких баба Сонька шукає вже другий тиждень, може, й не дуже багаті, але завжди щирі застілля, знаменита зірка Вєрки Сердючки, трилітрова банка з самогоном, наречена у вінку, — автори вистави ніби пишуть замальовку із життя українського села, яке веде свою історію з далеких часів, не втрачаючи самобутності, колориту і невичерпного гумору. (Про депутата, який перетворився на банер, було згадано лише мимохідь, але цей факт реально заслуговує на окрему главу у виставі).
Сумні сторінки життєпису-феєрверку змінюються оптимістичними, містика іде поряд із технічним прогресом, а в деякі моменти вони навіть доповнюють одне одного; заздрість через те, що сусідка поставила собі на зуби мости, бо має велику пенсію, яка, втім, була недовгою, адже борщ можна сьорбати і без зубів...
І вже після того, як усі обжилися на цьому клаптику української землі, поспівчували бабі Соньці, яка загубила гусей, і пораділи за неї, коли вона купила собі маленьких гусенят і везе їх додому в коробці з написом «Рошен», приходить усвідомлення того, що це село — не саме по собі село, а частинка планети, космосу, Всесвіту... І гріхи у всіх спільні. І спокутувати їх потрібно разом.
(Хоча б тому, що це не той варіант, коли можна прикинутися страусом і засунути голову в пісок). Можна навіть різними мовами, навіть через «Скайп», якщо інакше не виходить. Молитва Лукаса в далекому Парижі звучить на фоні тих, хто пішов у інші світи, щоб стати корінням для тих, хто житиме далі...
При надзвичайній злагодженості акторського ансамблю у цій виставі просто неможливо не відзначити роботу заслуженої артистки України Любові Колесникової. Враження від її першого виходу на сцену приблизно такі: «ліва» сільська бабця випадково забрела на сцену, якимось дивом обійшовши пильного чергового на службовому вході театру. Підперезана пуховою хусткою, зойкаючи, крекчучи, кульгаючи, вона настільки переконливо кличе своїх гусей, що у думках багатьох глядачів миттєво виринули образи інших бабусь, що так само шукали своїх пернатих за часів їхнього дитинства.
Далі місія Любові Колесникової у цій виставі набуває значно масштабніших обрисів — це саме її героїня місить отой сакральний хліб, озвучує страшну історію періоду Голодомору і проводжає у далеку путь Луку... З тим, щоб він знову повернувся в реалії простого українського села, світу, космосу...
...«Я стою на землі, що лишилася у спадок...» — ці слова з пісні «Париж» гурту «Друга ріка» стали фіналом прекрасної вистави, преамбула якої сягає далеких-далеких часів, з яких ведуть свою історію нинішні земляни.
