На руїнах чужого життя...

Шановна редакціє, я віддана ваша читачка вже багато років. Люблю читати і про політику, і про культуру, і, звісно, листи читачів, адже цікаво, що турбує людей. І ось що помітила: ваші респонденти — в основному чоловіки. Так закладено, мабуть, у нашому менталітеті: жінка після роботи забирає дітей із садочка (школи), готує їсти, пере, прасує — їй ніколи писати листи в газети і дискутувати про політику. Чоловіки натомість, лежачи на дивані і чекаючи вечері, читають газети чи дивляться новини по телевізору, а вже після ситної трапези можуть і в редакцію написати.

 

Хочу виправити цю ситуацію, тому й вибрала хвильку між побутовими справами, щоб написати й свої спостереження про наше життя-буття. А воно якесь зовсім не веселе. Взяти хоча б цю так звану боротьбу з «незаконними» МАФами, з якими київська влада воює вже який рік. Чи то вони приклад такий взяли з московської влади (згадайте хоча б так звану «ніч довгих ковшів», коли мер Москви за одну ніч позносив усі кіоски-ларьочки-яточки), чи десь у європах підгледіли, але якось криво й косо у них це виходить. Бо щось зносять, а щось і залишається. От хоча б узяти наш двір, де стояв поганенький (у сенсі охайності й санітарії) продуктовий магазин, а при ньому — наливайка, таке собі кубло для п’яничок. За один день магазинчик вимели,.. а наливайку залишили! І досі туди ходять підозрілі особи остограмитися. 

 

Чи, скажімо, облагороджують зупинки міського транспорту: по всьому району позносили «старі» зупинки (хоча вони мали ще доволі пристойний вигляд), а заразом і кіоски, які були змонтовані, мов сіамські близнюки, разом із ними. Там розміщувались переважно крамнички з пряжею та товарами для рукоділля, чи чистка подушок, чи майстерня з ремонту одягу. Саме в таку майстерню ходила і я — то джинси вкоротити, то замочок поламаний полагодити. Працювала там одинока жіночка передпенсійного віку, лагодила одяг акуратно й недорого, а недавно я побачила лиш купу сміття на місці цієї майстерні. Але ж це було справою її життя: всі свої заощадження вона вклала в машинку, оверлок, кондиціонер, скажімо, затишне облаштування приміщення. Вона не просила подачок від держави, пільг чи преференцій — це представник так званого малого та середнього бізнесу, на якому тримаються економіки всіх розвинених країн світу. Належала до класу так званих самозайнятих громадян, які самі думають, як би прогодуватися, як сплатити державі податки, а не тих патерналістів, які лише вимагають від держави субсидій та подачок...

Зате поряд зі зруйнованим чужим життям (саме так, бо після такого удару мало кому вдається піднятися) не зачепили кіоск із лотереєю. А поряд — ще кілька так званих «Національних лотерей», гральних залів (які формально у нас в державі нібито заборонені), ломбардів та «секондів», які останнім часом стали зловісною прикметою нашого часу. Так і живем...