Боротьба виснажує,

Живемо в країні міфів, ілюзій та брехні. Вже перестали й помічати. Наче оновилася політична система, державно-територіальний устрій. Епоха інша. Тільки зловісний анахронізм не відступає. Пригадую, ще за шкільною партою насторожувала догма про єдність пролетарів великоруських та українських у боротьбі за волю рідного народу. Ну як так, думав: поляки, фіни могли собі якось дати раду без тої єдності, а ми чим гірші? Потім у казармі, під час служби в радянській армії, як, було, почую, що литовці, казахи чи узбеки гомонять рідною мовою, а ми «із’ясняємось» на «общєпонятном», «матєрщинном», ставало не по собі. У студентські роки вже нудило від перебору Марксового лже­вчення. Скільки лекцій, семінарських занять марнувалося на зазубрювання нікому не потрібних цитат. Студіювати іноземні мови ніколи було. Окрім того, з бюджетників утримували гроші на передплату «полного собранія сочінєній» Леніна. По-простому — макулатури. Таким чином розгалужене ідеологічне сплетіння затягувало зашморг лояльності совєцькому режимові. То чи мислимо сьогодні, що далеко не поодинокі християнські душі віддано на поталу московським батюшкам?

 

Достеменно: ідея класової боротьби пронизувала всі сфери суспільного життя. Духовна — неодмінно була партійною. Всіляке відступництво рішуче засуджувалося. Винуватцям інкримінували відступництво, реакційність поглядів, класову незрілість. Проте історія засвідчувала протилежне. Революційний шлях — кривавий і згубний, західні демократії пішли іншим — парламентським. Тільки без просвітництва він не ефективний. Словом, маємо шанс завдяки оздоровленню національного духу, економічним реформам дочекатися щедрих плодів на рідній землі.

Шкода: наше ідеологічне нехлюйство дало козирну карту агресору. У цитаделі гебістської демократії ставка на силу зведена в абсолют, у ранг державної політики.

 

Ще на початку 50-х у газетах була спеціальна рубрика «Потік привітань». Трудові колективи, совєцький народ клялися у вірності вождеві, запевняли в безмежній любові. У сьогоденні, може, комусь і складно розібратися, хто миротворець, а хто агресор. Та це примножує людські жертви. Ідеалізація ж сили, як і поклоніння вождям, нагадаю, більше притаманні племенам на нижчих сходинках цивілізації. А де, питається, найбільше полюбляють демонстрації трудящих, військові паради, як не при диктаторських режимах?

 

Зрештою, у балачках із попутниками (жінка ремствує: не встрягай!) дивуєшся. Мовляв, братні народи взялися за зброю, бо українське керівництво не визнає законного права громадян на волевиявлення, прихильності до «руского міра» себто. Америка підтримує конфлікт, відстоюючи свої геополітичні інтереси — хоче знесилити Росію, конкурента за світове лідерство. І спробуй таким довести про несумісну ментальність між нащадками аріїв та кочівників-завойовників. Їхні рецидиви подекуди трапляються й серед наших людей.

Що й казати: далеко зайшли ми своїм угодовством. Патріотичний ентузіазм вичерпується, прогресує політична анемія. Час задуматися: що його робити, аби національна ідея стала-таки не тільки об’єднуючою, а й привабливою для всіх громадян?

 

Замулюються й витоки державності. Ось уже рік в об’єднаній територіальній громаді — і що з того? Спустошуються родючі ґрунти, отруюється довкілля, медицина сама на ладан дихає, сміття не вивозиться, водонапірна башта як протікала, так і протікає. Коли на сільській сходці голова Засульської ОТГ Сергій Бондаренко озвучив, що на благоустрій виділено в п’ять разів більше коштів, ніж до об’єднання, зала вибухнула гнівом. І хоча обійшлося без бійки, правду-матку різали по-козацьки: мало того, що допікає безробіття і молодь спивається, а що буде, коли заборонять закуповувати молоко, а ще знову підвищать тарифи на газ?

 

Погортаєш тутешню «районку» — все у нас о’кей! Місцеві небожителі ночей не сплять у роздумах про наш добробут. А насправді ніякого економічного піднесення, про яке не втомлюється повторювати наш Прем’єр, наразі не спо­стерігається. Швидше, навпаки — село вимирає…

 

Не дай, Боже, занепасти духом. Не діждуться наші воріженьки. Навіть якщо правда залишається на оборонних позиціях, а демократичні сили — в наступі, стратегічна ініціатива назріває. Мабуть, боротися слід не стільки проти когось чи чогось, а насамперед за правду, соціальну справедливість і гуманізм. Бо тільки позитивне налаштування гарантує успіх і навертає союзників.

Укотре переконуємось: наша доля — у власних руках. У всякому ділі будемо сподіватися на сумлінність і відповідальність. Працюймо ж у поті чола з вірою в Україну, во славу Божу, заради блага вінця його творіння — Людини. І нехай, як уболівав славетний Кобзар, у нас не буде «зерна неправди за собою». Наголосимо: боротьба виснажує, а праця збагачує.