«Знайомитися? Зараз?»
...Анастасії — 22, вона навчалася на першому курсі акторського факультету у Києві, коли почалася Революція гідності. Звісно, вона опинилася в епіцентрі.
Події поступово загострювалися, тож згодом дівчина все частіше відвідувала вишколи з надання медичної допомоги, а потім і зовсім забула про акторське навчання і пристала до лав волонтерського медичного батальйону «Госпітальєри» (займається наданням першої медичної і домедичної допомоги та евакуацією поранених українських воїнів із найгарячіших ділянок фронту), була парамедиком.
Володимир — на десять років старший за дівчину, переїхав до України з Росії за півроку до подій на Майдані, мав тут багато друзів.
Уже тоді розумів, що в Росії майбутнього для нього немає, і вирішив будувати своє життя тут. Чоловік завжди підтримував Україну, під час наростання агресії Росії, ще взимку 2013-го, почав ходити на вишколи від «Правого сектору».
Коли ж розпочалася війна на сході, йому зателефонувала мама з Росії (вона військовий медик) і розповіла, що до них привозять «грузи» російських солдатів. Отже, там і українців убивають... І Володимир вирішив іти на підмогу новій Батьківщині. Записався добровольцем на фронт.
Спочатку воював у складі батальйону Марусі Звіробій, а згодом перейшов у Добровольчий український корпус «Правий сектор». За три роки війни чоловік пройшов майже всі гарячі точки українського Донбасу.
Кожен із героїв оповіді навіть і не сподівався, що на війні зустріне справжнє кохання. Анастасія згадує, що як тільки приїхала у 5-й батальйон, де саме служив Володимир, їй написав друг, мовляв, до тебе в гості прийде один гарний боєць, хоче познайомитися.
Дівчина поставилася до цього дуже скептично: «Я тоді подумала: знайомитися? Зараз? Не той час для знайомств». Вона взагалі ніколи не уявляла себе дружиною військовослужбовця.
Та кажуть же, що шлюби укладаються на небесах... Знайомство відбулося, почалося спілкування і поступово між ними зародилися почуття.
Як потім виявилося, її друг дійсно хотів звести пару, підштовхував до знайомства і Володимира, який теж не думав тоді ні про знайомства, ні тим паче про фронтове кохання.
З фронту — в декрет
Та війна є війною. Траплялося так, що закохані не бачилися й по три місяці, бо у кожного — своя справа і своє першочергове завдання. Так у переживаннях минув майже рік, і молоді вирішили обвінчатися.
У кінці серпня 2016-го вони взяли маленьку відпустку — всього лише на п’ять днів — і вирушили на Дніпропетровщину в селище Покровське.
Там разом із друзями й побратимами справили скромне весілля, а скріпив їхній шлюб перед лицем Господа їхній же капелан.
Вінчалися просто перед дубом Нестора Махна у Дібрівському лісі, де на початку ХХ століття місцеві повстанці проти більшовицьких і німецьких загарбників підтримали Батька і поклялися стояти на смерть за свободу.
Ще кілька місяців Анастасія з Володимиром перебували на фронті окремо одне від одного, маючи лише коротенькі побачення.
Потім у житті пари настав новий етап — юна дружина завагітніла, потрібно було вертатися у мирне життя заради дитини. Сім місяців тому у фронтового подружжя народився чудовий хлопчик Данило.
Молоді батьки переїхали жити до Одеси — це мрія Володимира, жити біля моря. Анастасія виховує сина, а чоловік працює на фірмі у друга, займається волонтерством і продовжує допомагати армії.
І все б нічого, та є в житті цієї родини один гіркий нюанс: назвавшись чоловіком і дружиною перед Богом, пара досі не може офіційно узаконити свої стосунки: тилова бюрократія, виявляється, непробивна.
Вже рік Володимир хоче отримати українське громадянство, однак поки що безуспішно. Анастасія ж мріє, що це непорозуміння скоро владнається і її син буде записаний на свого батька...
Від редакції. Пригадуєте, з якою блискавичністю Президент Петро Порошенко надавав українське громадянство «варягам» (міністрам та підміністрам із чужих країв)? А справжнім захисникам — он які бар’єри...
