На Полтавщині родину померлої від раку дівчинки змушують платити податки з благодійної допомоги

Ніколи раніше не бачила такої дороги: посередині ґрунтова, а з боків обкладена бетонними плитами: їдеш по них, як по шпалах.

 

Така дорога веде до невеликого села Світлівщина (до перейменування Миколаївка) Новосанжарського району.

 

Громадський транспорт сюди, звісно ж, не ходить. Лише у 24 хатах тут постійно мешкають люди. 42-річної Надії Житник, до якої й привели мене журналістські стежки-дороги, не застала вдома: як виявилося, жінка поїхала на велосипеді до села Соколова Балка, що за сім кілометрів від Світлівщини, у магазин по хліб і мала от-от повернутися.

 

А тим часом односельці Надії, яких не особливо балують своєю увагою журналісти, почали ділитися наболілим.

Депутат Нехворощанської сільської ради Іван Забрудський розповів, що, коли п’ять сільських рад, зокрема і їхня, Соколовобалківська, об’єднувалися в одну громаду, селянам обіцяли золоті гори. 

— А тепер говорять: немає грошей. Оце вже третій рік борюся за те, щоб привести до належного вигляду пам’ятник 44 односельцям, котрі полягли в боях під час Другої світової війни, — його вже соромно комусь показати. За що ці люди поклали голови? Щоб ми над ними сміялися? — обурюється Іван Олексійович. — На двох вулицях у селі дороги не те що не заасфальтовані, а навіть щебенем не вимощені, тож під час дощів люди місять грязюку. Узимку ж доріг і по кілька днів не розчищають від снігу. Вуличного освітлення й досі немає. На Світлівщину всі махнули рукою: мовляв, неперспективне село. Але ж тут теж живуть люди. 

 

Найбільше ж, за словами селян, їм докучають підприємці-аграрії, котрі обробляють у Світлівщині землю. 

 

— От, бачите, засівають ділянки землі по сусідству з нашими городами,— показує Іван Забрудський. — І що ж виходить? Ми свої грядки полемо — щоб ніякої «хімії». Натомість сусідні ділянки обприскують гербіцидами. Усім відомо, що при їхньому застосуванні потрібно суворо витримувати санітарно-захисну зону, але нашим місцевим «царкам» закон не писаний. І управи на них немає. Ми вже й старосту викликали — та тільки розводить руками: що я, мовляв, зроблю? А люди труяться. І от вам наслідки: односельці хворіють на рак. 7-річну онуку Надії Житник не так давно поховали, і вже маємо другого онкохворого чоловіка...

У родині Надії Житник це не перша біда. Від раку померла її бабуся. Другою захворіла мати — на щастя, її вчасно прооперували.

 

Після матері 4-ту стадію онкозахворювання діагностували батькові... Але що на рак захворіє її онучка Віка — таке й у страшному сні нікому не могло приснитися. 

 

— У нас сімейна традиція — народжувати в 17 років, — сумно посміхається Надія. — У сімнадцять я народила доньку Альо­ну. І донька народила Віку в такому ж віці. Онучка з’явилася на світ недоношеною. Лікарі нам зразу сказали: забудьте взагалі про те, що вона є. Але я так молилася, щоб вона вижила. І Господь, мабуть, почув мої молитви. Оскільки Альона вступила на заочне навчання до Полтавського педагогічного університету і знайшла роботу, а її сімейне життя не склалося, Віка росла зі мною в селі. Меншому сину Ігорю було всього два роки, коли я розлучилася з чоловіком. Тож своїх дітей, вважай, підняла на ноги сама. А Віка була ніби моєю третьою дитиною.

 

Вона навіть бабусею мене не називала — зверталася тільки по імені. Онучка відвідувала дитсадок у сусідньому селі Андріївка, а потім пішла до першого класу Соколовобалківської загальноосвітньої школи, росла активною, життєрадісною — і то було справжнє диво. Надія показує мені фотознімки онучки, яких не так багато: «Оцього ведмедя я їй купила, коли донька поїхала на свою першу університетську сесію. Оце Віка в дитсадку, а оце пішла до першого класу. Оце вже після операції в Києві. А оце її улюблений кіт — через мі­сяць після її смерті і його не стало...» 

 

Усе почалося з підозри на апендицит. Надія викликала «швидку» й зателефонувала доньці, аби та приїхала.

 

У Нових Санжарах підозра щодо апендициту підтвердилася — лікарі направили Віку Рідченко до спеціалістів обласного центру, тож Альона з донькою поїхали до Полтави, а Надія повернулася додому. Того ж дня дівчинку прооперували.

 

— А оскільки Віка, бувало, скаржилася на головні болі, я попросила Альону, щоб обстежила внучку, — продовжує розповідь Надія Житник. — У мене наче було якесь недобре передчуття. Хоч, звісно ж, могла подумати про що завгодно — тільки не про те, що в онучки пухлина. Увечері Альона повідомила, що Віці діагностували медуло­бластому — злоякісну внутрішньочерепну пухлину, що розвивається з ембріональних клітин і найчастіше вражає дітей.

 

Страшний діагноз Віці Рідченко поставили в листопаді 2016-го, а на початку грудня вже прооперували в Київському інституті нейрохірургії імені А. П. Ромоданова.

 

Наприкінці місяця відправили доліковуватися в онкогематологічне відділення Полтавської дитячої міської клінічної лікарні, обнадіявши рідних, що в 70 відсотках випадків ця пухлина виліковується. 

— Зразу Віці призначили променеву терапію, а потім хіміотерапію, що включала «Вінкристин» індійського виробництва. Після останньої внучці стало настільки погано, що її три тижні приводили до тями, — ворушить Надія іще такі свіжі й болючі спогади. — Тоді ми почали закуповувати згаданий препарат виробництва Німеччини. Після закінчення курсу лікування на Великдень привезли Віку в село — їй так хотілося додому! Онучка була просто щаслива. Я внесла в хату козеня, то вона бігала разом із ним по всіх ліжках. Наступного ж дня вже була ніяка — скаржилася на біль у кінцівках.

 

А через деякий час узагалі не могла ставати на ноги. Магнітно-резонансна томографія показала наявність метастазів... Після цього вони з Альоною з лікарні вже не виходили (а загалом провели там сім місяців). Я часто підміняла доньку, бо іноді тій потрібно було елементарно по­спати. Онучці призначили сильнішу «хімію», і після першого курсу розвиток метастаз нібито припинився, проте після другого — різко збільшився. У Віки почалися судоми, до неї неможливо було доторкнутися. «Надю, ой, болить», — увесь час скаржилася. Усе це неможливо було витримати. Жахливим було ще й те, що в онкогематологічному відділенні перебувала не тільки наша Віка. На всіх тих діток як надивишся — серце крається. Того дня, коли онучка впала в кому, помер двомісячний малюк. 

 

Далі Надія розповідає, що, коли другий сеанс хіміотерапії не дав ніякого результату, Віці призначили особливо сильний препарат «Темодал», який застосовують при прогресуючих, метастазуючих злоякісних новоутвореннях. На диво, після першого курсу дівчинці значно полегшало. 

 

— До цього вона вже не могла жувати, посміхатися, а тут почала самостійно їсти й навіть сідати, ми стали вивозити її на візку надвір — так зраділи! Майже місяць жили, мов у раю, — знову надіялися й вірили в те, що дитина одужає, — говорить Надія зі сльозами на очах. — А за тиждень до наступного курсу хіміотерапії у Віки розпочався сильний тремор — її всю трясло. Знову йшла в хід велика кількість таблеток — вони займали дві полиці етажерки. Щось виділяла лікарня, а щось купували самі. Після останнього курсу «хімії» онучці стало зовсім погано — вона просто кричала від болю. Знеболювальне допомагало лише на якийсь час. «Зроби щось», — просила мене. Урешті лікарі перевели Віку до реанімації — так часто бувало, коли її стан погіршувався. Та невдовзі ми дізналися, що вона впала в кому. І вже з неї так і не вийшла — через два дні Віки не стало...

 

Наша медицина, яка лікує, проте далеко не завжди виліковує, вже давно стала платною й до того ж дорогою. При цьому навіть лікування дітей із тяжкими хворобами не фінансується державою — уже стало звичним, що непідйомні для батьків та родичів суми збираються всім миром. 

 

— Нам іще в Полтаві сказали, що операція в Інституті нейрохірургії імені А. П. Ромоданова коштуватиме 70 тисяч гривень. Почувши таку інформацію, відверто кажучи, була просто шокована, — зізнається Надія Житник. — Я працювала в Андріївській школі-інтернаті прибиральницею й мала зарплату в розмірі 1,5 тисячі гривень. Тож для мене 70 тисяч гривень — то була захмарна сума. Мені порадили поставити скриньки для пожертв по магазинах. Збирали кошти й за місцем моєї роботи, і дитсадок в Андріївці та школа в Соколовій Балці, які відвідувала Віка, і односельці та їхні родичі.

 

Люди в селі, котрі не мають роботи, по 200—500 гривень жертвували, тобто віддавали останні гроші. Отак вдалося назбирати на операцію. А коли почалося лікування, я все, що могла, продала зі свого господарства: корову, телят, гроші за паї використала. Але й цього було мало. І тоді мами, котрі перебували з дітьми в онкогематологічному відділенні, порадили Альоні звернутися у благодійний фонд «Жити завтра». Альона так і зробила — іншого виходу не було. Фонд і справді дуже допоміг: якщо потрібна була певна сума чи на МРТ, чи на препарати для хіміотерапії, інформацію про це одразу ж виставляли в iнтернет і назбирували чималі кошти протягом кількох днів. 

 

ДЕРЖАВНИЙ ЦИНІЗМ