Урок з чотирма «Д»: як в Інституті педагогіки створюють інноваційні підручники
П’ятикласники Київської школи №35 буквально «обірвали» вайбер своєї вчительки природничих наук, надсилаючи їй фотографії зоряного неба. >>
Олександр Березін: «Цими технологіями можна «підняти» нашу країну»
15.05.2018
Олександр Березін зі своїм винаходом кораблем-невидимкою тримараном. (Фото Софії РОЗУМЕНКО.)
Мій співрозмовник справляє враження дуже незвичайної, одухотвореної людини з іншого, паралельного світу.
Дитиною Олександр Березін дуже хворів, переніс три клінічні смерті, тож, аби зміцнити здоров’я, мав щось робити.
У вісім років долучився до йоги, якою займається й донині, а з дванадцяти почав відвідувати спортивну секцію з самбо, а згодом і карате (нелегально).
Із роками Олександр фактично створив свій власний стиль своєрідного рукопашного бою, поєднавши карате з самбо, почав його розвивати — це допомогло в осмисленні різноманітних учень і філософій.
Багаторічні заняття рукопашним боєм стали в нагоді в бандитські 1990-ті, коли довелося захищати свій бізнес і в буквальному розумінні боротися за життя.
«Бійці, в яких були маленькі мандали-обереги, всі вижили»
— Олександре, наразі ви повністю поринули в громадське життя...
— Очолюю міське громадське формування з охорони порядку та державного кордону Дніпровського району. Крім того, з цілителькою Альбіною Поповською та помічником нардепа Сергієм Фоміних вирішили в 2015 році заснувати благодійний фонд «Відродження рідної України». Ми допомагаємо бідним сім’ям, дітям-сиротам, дитячим будинкам, воїнам АТО та їхнім родинам.
Щоправда, наш фонд навіть... не має рахунку, в нас немає коштів на бухгалтера та й надходжень грошових не передбачалося. А нашими неформальними «надходженнями» є те, що приносять люди, — ми кидаємо клич тоді, коли до нас звертаються по допомогу, або ж самі бачимо, де і які проблеми. Люди приносять харчі, консервацію, одяг, взуття тощо. Усе це «добро» ми роздаємо й таким чином допомагаємо людям.
Навіть самі в штабі робили консервацію (з огірків, помідорів) і відправляли на фронт. Ми співпрацюємо з іншими організаціями, зокрема «афганцями». Звертаються до нас і волонтери, тож доукомплектовуємо і їх, аби машина не їхала напівпорожньою на схід.
Відверто кажучи, це все не так просто робити, а зараз особливо. Бувало, що працювали добами поспіль, аби спорядити машину. Нам допомагали матері дітей із ДЦП, яким ми свого часу допомогли (їх лікувала безкоштовно Альбіна Володимирівна, адже вона з роду цілителів і володіє надзвичайними здібностями) — ці жіночки, як волонтери, ночами, змінюючи одна одну, сиділи й ліпили вареники, млинці, тушили й квасили капусту; приміщення нашого штабу перетворювалося на велику кухню. Навколишні підприємці з Ленінградської (нині вже Дарницької) площі зносять нам зі своїх кіосків тару, кульки, пластикові відра, стаканчики.
Майже вся лінія фронту знає нас через ці гуманітарні акції. Крім того, Альбіна виготовляє «мандали» (особливий оберіг, що спроможний захистити від негативної енергії, гармонізувати стан душі, знайти взаєморозуміння тощо. — Авт.) — це дуже цікаві обереги: 460 штук ми передали на передову. У нас є жінка-волонтер Оксана Охріменко, мама п’ятьох дітей, то один із її синів Денис — наймолодший «кіборг». Коли він воював, мама Оксана виготовляла невеличкі обереги й надсилала їх хлопцям у ДАП. І ті бійці, в яких у кишені були ці маленькі обереги, всі до одного вижили, а легких поранень зазнали одиниці...
«Знайомі курсанти на знак протесту покидали на землю кийки і щити»
У часи Майдану я як керівник самооборони в нашому Дніпровському районі звернувся до всіх хлопців: «Якщо в когось є особисті проблеми в сім’ях чи якісь «наїзди», звертайтеся — ми зараз можемо один одному допомогти!» Тоді й звернувся син Альбіни Поповської — їх фактично викидали з квартири рейдери, родину залякували й били. І хоч юридично питання ще не до кінця вирішено, але напади й побиття припинилися (ми цілодобово охороняли). Загалом охорона правопорядку — це важка робота, адже треба десь і межу не переступити, хоча іноді й хочеться... Але ми це робимо в рамках закону.
— Вам особисто доводилося їздити в АТО?
— Їздять мої хлопці із самооборони. Чимало з них пішли воювати: дехто загинув, дехто зник безвісти... Ті ж, хто повернувся з фронту, воювали в різних підрозділах, хтось із них став волонтером і допомагає друзям, які ще залишилися воювати, возять на передову все необхідне. Усе, що в наших силах, ми робимо!
— Із чого для вас почалася Революція гідності, а потім і самооборона?
— Уперше на Майдан потрапив у грудні 2013 року, але спочатку для мене все було досить незрозумілим. Тим паче що в тому ж році померла дружина, тож перебував у важкому психологічному стані, а тому не все міг правильно зрозуміти та оцінити ситуацію. Вдруге потрапив на Майдан у двадцятих числах січня 2014-го, поспілкувався з активістами й уже думав «перебиратися» на Майдан. Але саме почалася «гаряча» фаза — побиття, захоплення — і я зрозумів, що треба робити щось у «своєму» Дніпровському районі. Особливо, коли поповзли чутки, що тут будуть збиратися «тітушки» й усе громити.
Маючи чимало знайомих, «кинув клич» і в один із лютневих днів близько 200 людей зібралися на бульварі Верховної Ради поблизу мого будинку. Хтось мав очолити цей рух. Дехто добре мене знав ще з 90-х років (захищав їх тоді від бандитів) і мене запропонували на «старшого», хоча я цього не очікував.
У той же вечір привів їх на Ленінградську площу, там ми злилися з невеличкою групою хлопців, які теж хотіли створити самооборону. Так там і утворився своєрідний пост — звідти ми стали пішки патрулювати район. У перші дні ми не ходили, а бігали під час патрулювання: розбивалися на групи по 20-30 осіб і, спілкуючись по раціях, вирушали в «гарячі точки». Люди в той час перебували в надзвичайному патріотичному піднесенні, тож невдовзі нас уже було до 500 чоловік, приєдналися й автолюбителі. Завдяки їхнім автівкам ми могли охопити ще більшу територію.
Із січня 2013 року на Ленінградській площі працював в охороні — в мене була невеличка комірчина, де збиралася молодь: познайомився зі спортсменами (майстрами спорту, дуже хорошими хлопцями), які навчалися у вишах МВС і також підробляли охоронцями в навколишніх закладах. У нас згуртувалася своєрідна група реагування з 15 осіб і ми наводили порядок: якщо виникала десь масова бійка чи щось подібне.
Узимку 2014 року цих знайомих курсантів теж виводили проти людей, але після 20 лютого вони на знак протесту покидали на землю кийки, каски, щити... Як вони згодом розповідали, «регіонали» погрожували і їм, і їхнім родинам... Після отримання дипломів у 2014 році вони всі пішли в АТО: дехто з них на війні отримав важкі поранення, а дехто загинув або пропав безвісти... З тими, хто повернувся, ми підтримуємо зв’язок, допомагаємо один одному.
Громадський порядок підтримуємо, співпрацюючи з правоохоронними органами, й зараз, а благодійна діяльність — це паралельно, хоча все так злилося, що важко відділити одне від другого. Це вже такий спосіб життя.
— А держава якось підтримує вас фінансово?
— На благодійний фонд не отримали від держави й копійки, а щодо штабу з підтримки громадського порядку в районі — то лише в 2014-2015 роках я як керівник отримував десь 1200 гривень на місяць — ці гроші йшли на потреби хлопців, крім того, довелося створити невеликий «фондик», на який гроші надходили з нашого підробітку на деяких об’єктах. Ці особисті кошти дали нам змогу закупити 30 комплектів недорогої форми, 28 кийків, декілька бронежилетів, 40 балаклав, 20 ліхтарів, а ще каву, чай, якесь печиво для хлопців.
«Відкривши відеосалон, вперше зіткнувся з рекетом»
— Чув, що ви людина неординарна й багатогранна... Розкажіть про себе.
— Після школи працював на заводі, потім — армія й знову завод ім. Корольова. Там зробив винахід — досить складний станок, який потрібен був нашому виробництву. Мене одразу викликав директор, скликав фахівців, вони подивилися на мої ескізи, зацікавилися й взяли в конструкторське бюро під своє «крило» підучитися.
На робочому місці я вчився, а ще за рік почав здобувати вищу освіту, адже від заводу мені дали направлення у Політехнічний інститут (було важкувато, тому з вечірньої форми навчання згодом перевівся на заочну). На жаль, інженером довелось пропрацювати недовго (хоча мав ще ряд винаходів, зокрема технічних вузлів і агрегатів, які швидко виготовляли й застосовували на нашому виробництві), бо цей завод чомусь один із перших, який почали грабувати й розформовувати (на початку 1990-х там зробили митні склади).
Довелося йти на свої хліба — відкрив відеосалон наприкінці 1980-х, невдовзі вперше «зустрівся» з рекетом і зрозумів, що це таке. Проте зміг себе відстояти й навіть... рекет сплатив мені чималу суму!
— Рекет вам заплатив «неустойку»?! А можна детальніше...
— Оголосив їм війну! Тоді мені було легше, адже холостякував, дома не жив — ночував у мами. Ця специфічна війна тривала три місяці й щодень був насичений якимось «дійством». Вони вимушені були визнати, що я достойний суперник. Навіть запрошували до своїх «лав», та я відмовився, але мені компенсували збитки. Більше того, я отримав право відкрити будь-яку «точку» й нікому не платити.
Після відеосалонів, які були в мене й у Миргороді, відкрив у 1990-х роках секцію рукопашного бою. Там довелося певний час навіть тренувати спецназівців. До речі, навички рукопашного бою у тій «війні» мені згодилися, бо були моменти, коли звичайна людина просто не вижила б: були ножі, пістолети й навіть автомат Калашникова... Згодом шість років пропрацював охоронцем бізнесмена, а паралельно організував охоронну структуру, де працювало близько 30 моїх людей. Так і «крутилися», як кажуть про ті роки.
— Чув, що у вас є ще один дуже цікавий, фактично науковий, винахід!?..
— Так, у мене є корабель, яким займався два роки — цей тримаран запатентований у 2010 році й йому немає аналогів у світі. Він зроблений за технологією «Стелс» (корабель-невидимка) — це швидкісне бойове морське судно, невеликого розміру (довжиною 50 м, розвиває швидкість 150 км/год). У ньому чимало технічних особливостей, до яких ще ніхто не зміг додуматися: зокрема, завдяки специфічній формі досягається повітряна й водна кавітація, яка знижує опір у десятки разів. За цей проект отримав дві медалі, чимало грамот. Та для втілення в життя треба не один десяток мільйонів... Але в мене є невеличка діюча модель, на виготовлення якої пішло 1200 доларів.
Бував зі своєю моделлю на виставках, зокрема двічі у Москві в 2010 році: тоді був серйозний інтерес до мого дітища, але перепоною стало те, що я з України: тоді не зрозумів чому, а тепер уже розумію... Також маю патент на невелике літаюче судно — екраноплан.
Наразі працюю з Альбіною Володимирівною над новим джерелом енергії на основі «Тесла»: із 2010 року почав ретельно вивчати квантову фізику й зрозумів, як можна розвинути безпаливні технології, які, до слова, хочу застосувати у своєму судні. Зайшов у цьому напрямку досить далеко, не все хочу озвучувати, бо це зачіпає такі сфери, які фактично «перевернуть» всю планету.
Познайомився з ученими, ми спілкуємося в цій галузі. Та коли з одним із них розробляли новітню енергетичну установку, до якої треба було дещо замовити в одному з інститутів, нам пригрозили: «Якщо й далі будете цим займатися, матимете великі проблеми...» А цими технологіями можна «підняти» нашу країну — вона стала б незалежною від усіх зарубіжних енергетичних ресурсів буквально за рік!
