Приводом для розмови з молодим кінорежисером Мариною Ковалевською стала визначна для початківця подія — нагорода престижного Міжнародного кінофестивалю Festigious (Лос-Анджелес, США).
Диплом переможця у номінації «Студентський фільм» Марина отримала за короткометражний фільм «15 хвилин», в якому вона є режисером і автором сценарію.
Після закінчення Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Марина Ковалевська продовжила навчання в Італії, а згодом вступила до американської NewYorkFilmAcademy у Лос-Анджелесі (США).
Результатом успішного опанування професії в головному місті світової кіноіндустрії для неї стали зйомки кількох короткометражних фільмів, серед яких стрічка «15 хвилин».
Після перемоги на Festigious стрічку відібрали для показу ще на шістьох міжнародних кінофестивалях.
Про навчання в Америці, творчі плани, про мрії зняти фільм у рідній Україні — у розмові з Мариною Ковалевською.
Перекладацький місток до кіноіндустрії
— Марино, коли вирішили займатися кіно?
— Я маю філологічну освіту. Після навчання в Українському гуманітарному ліцеї, вступила до Університету імені Шевченка, на факультет італійської філології та перекладу. Продовжила сімейну традицію, адже моя мама — перекладач з німецької, а тато — перекладач з французької.
Італійська була результатом захоплення дивовижною культурою цієї країни, її мистецтвом. Це стало поштовхом до того, що після університету я поїхала навчатися до Італії. Жила в Римі, Флоренції, Мілані, Венеції — опановувала історію мистецтв, малювання, фотографію і якось через усі захоплення народилася любов до кінематографа, визріла думка про кіно. 2015-го я вирішила спробувати свої сили, приїхала до Америки і пройшла короткий курс навчання в Нью-Йоркській академії кіномистецтва.
Мені надзвичайно сподобалось! Я вирішила вступати на магістратуру. Повернулась до Києва і розпочала серйозну підготовку. Це були профільні дисципліни і, звісно, англійська мова. У київській медіа-школі SOM.School Of Media пройшла курс сценарної майстерності, операторської, акторської, навчилася фахово монтувати відео. Це стало дуже потужною базою для вступу! До Штатів я приїхала, вже маючи ази кіноремесла.
— Не було думки опанувати кінопрофесію у київському профільному виші?
— Розглядали з батьками і такий варіант. Але, все ж таки, хотілось потрапити до центру кіноіндустрії, у Лос-Анджелес. Це легендарне місто, в якому народжується велике кіно! Відносно спеціалізованої освіти, Школа в Лос-Анджелесі — це найвищий рівень професії і найкращі можливості для будь-якої молодої людини. Навчаючись тут, переконалась у цьому повною мірою.
Тепер маю ідею застосувати свої вміння і в Україні, хочу приїхати до рідного Києва, зібрати професійну команду і зняти фільм саме на місцевому матеріалі і подивитись, які можливості зйомок кіно в Україні існують зараз. Знаю, що у Києві є багато талановитої молоді — хочеться довести, що і в Україні можна знімати не гірше, ніж в Америці.
— Навчатися в Лос-Анджелесі було складно? Який у вас був факультет?
— Факультет кіно- та медіа-виробництва. Звісно, спочатку було дуже важко, перш за все, у плані мови. Хоча я добре говорю англійською, адаптуватися було складно. Пристосувалася лише з часом і зараз не маю жодних проблем. Плюс у тому, що Школа інтернаціональна, вчиться молодь із різних куточків світу. І рівень англійської в усіх різний, студенти прагнуть допомогти один одному, не глузують над помилками чи акцентом. Тут дуже гарна атмосфера, дружня, творча. Спілкуються всі, з різних факультетів.
За рік вдалося зняти більше 10 фільмів!
— Скільки студентів було у вашій групі, з України тільки ви?
— Вісімнадцять студентів. На своєму потоці я була одна, а взагалі у Школі є студенти-українці. У нашій групі навчалися японці, китайці, швейцарці, індійці — багатонаціональна компанія!
— Цікавились якось особливо, що ви з України, взагалі, що там, у далеких світах, знають про нашу країну?
— На жаль, переважно знають лише за подіями військового конфлікту на сході. Саме про це завжди повідомляють у новинах. Можливо, з Японії, Китаю менше чи зовсім не чули про Україну, а європейці добре знають країну і це приємно.
— Ви маєте досвід освіти і в Києві, і в різних містах Італії. Цікаво, які особливості навчання в Америці?
— Найперше, що мені дуже подобається — викладачі приділяють багато уваги практиці. Кожен теоретичний період підкріплюється обов’язковим практичним курсом. Наприклад, розбираємо тему «дія» — нам дають камери, ми йдемо і знімаємо. Потім усі разом розбираємо роботи в ракурсі вивченої теми.
За рік мені вдалося зняти більше 10 фільмів! Звісно, вони різні — короткі, тривалі, кращі, гірші. Головне — це реальна практика, напрацьований досвід. У наших вишах, на жаль, немає такого, щоб студенти для своїх зйомок отримували обладнання. Хочеш знімати — сам шукай, де орендувати. Тут це обов’язково — професійні камери, застраховані, ти можеш ними користуватися, скільки тобі треба.
До речі, в процесі зйомок є можливість освоїти всі суміжні професії. Ми працюємо в команді. Коли я режисер, хтось з одногрупників — оператор, хтось пише звук, виставляє світло. Потім ми міняємось і я вже можу і знімати чи писати звук тощо. Майстерності можна добиватися в якомусь одному напрямку, але, коли знаєш як працюють усі департаменти при зйомці, знання усього процесу має неоціненне значення.
Ще важливий момент — викладачі. Тут — це люди, які реально працюють у кіноіндустрії, відомі режисери, оператори, сценаристи, кінокритики. Всі вони з величезним розумінням ставляться до студентів, ніхто не відмахнеться і не скаже, ти — безталанний, тобі — двійка! Всі роботи обговорюються, тобі вкажуть на помилку, розберуть її, вислухають пояснення. Усе це з величезною повагою до твоєї думки. Ніхто нікого не принизить, не образить, найважливіше — повага до творчості студента. Навіть якщо викладач — знана голлівудська зірка.
Про гарні наміри, якими прокладається дорога до пекла
— Як створювався ваш фільм «15 хвилин», за який ви отримали нагороду фестивалю Festigious?
— Ідея прийшла до мене досить несподівано. Якось у будинку знайомих я побачила, що всі їхні годинники показують різний час. Це мене наштовхнуло на міркування над концептом часу.
Що може статися за короткий відтинок часу, що таке хвилина в житті людини, як вона здатна вплинути на якісь глобальні речі? Від роздумів про якісь значні моменти, хвороби, війни, апокаліпсис, я перейшла до рішення, що події фільму повинні бути близькими і зрозумілими кожному. Як навіть за короткий період часу може відбутися щось невідворотне, яким чином людина поведе себе в екстремальній ситуації і як це вплине на загальний хід подій.
— Ви свідомо знімали короткометражний фільм чи в студентські роки — це єдина можливість зйомки і відразу про великий фільм не йдеться?
— Звісно, у Школі ми були орієнтовані саме на короткий метр. Велике кіно — це велика відповідальність і великі кошти. Коротметражки у багатьох випадках використовують для заявки на велике кіно, як ідею, якою потім можна зацікавити інвесторів і з короткого метру вже розвити повнометражний фільм. Усі ми прагнемо знайти того, хто б зацікавився запропонованою ідеєю.
— Ваші роздуми про час привели і до назви фільму — «15 хвилин». Про що він?
— Якщо коротко, це драма, коли людина заради порятунку смертельно хворої дочки, зважується на вбивство. Трагічні події складаються так, що відчай батька призводить до ситуації, звідки вже немає зворотного шляху, він таки стає вбивцею. Саме 15 хвилин — той термін, доки живе донорське серце... Цей фільм — про гарні наміри, якими прокладається дорога до пекла. Коротметражки у багатьох випадках використовують для заявки на велике кіно.
— Як безпосередньо відбувались зйомки, ви самостійно відповідали за всі процеси?
— Так, я зібрала професійну команду, був дуже гарний продюсер Сюзанна Аветисян. Вона організувала увесь процес зйомок, допомагала шукати локації, автомобілі, акторів, вирішувала побутово-технічні питання на зйомках. Я просто щаслива, що знайшла такого помічника, з нею продовжую подальшу роботу. З оператором усе продумували до дрібниць.
Підготовчий процес тривав більше двох місяців, фільм, що триває 11 хвилин 28 секунд знімали кілька днів, локація розташовувалась на околицях Лос-Анджелеса. Багато часу витрачали на всілякі дозволи, тут із цим дуже суворо, просто так десь знімати ніхто не дозволяє, все треба узгоджувати. Окремо ми отримали дозвіл на зйомку дитини. Також був присутній вихователь — він слідкував, аби не було жодних порушень стосовно дівчинки-акторки, доньки головного героя. У результаті все відбулося так, як планувалось, наша команда з 20 людей спрацювала відмінно!
— Якої думки про фільм були ваші викладачі?
— Вони були задоволені. Потім я дізналась, що мій викладач режисури показував фільм в інших групах Школи як приклад, мою роботу детально аналізували зі студентами — мені було дуже приємно.
Треба набувати досвіду
— Як ви плануєте розвиватися у творчому плані?
— Зараз я зрозуміла, що найбільш цікаве для мене операторське мистецтво, хочу працювати з камерою і пробувати свої сили у цьому напрямку. Треба набувати досвіду. Буду писати сценарії, прагну знімати музичні кліпи, креативну рекламу. Хотілося б робити це для наших українських товарів, митців.
— Чи визначили ви для себе власну тему творчості, що вам цікаво чи це ще у розвитку, пошукові?
— Мені цікаво режисувати і знімати містичні, драматичні історії, досліджувати і розбиратися в природі жорстокості, зла. Розглядати ситуацію в екстремальних, катастрофічних обставинах, коли оголюються усі почуття і проявляється сутність явища. Чому? Можливо, через те, що у свої 22 роки я бачила багато драматичних подій у своїй країні. Революція гідності на Майдані, у якій ми, студенти, і наші батьки брали участь. Неоголошена війна на Донбасі, шокуючі терористичні атаки. Я ніколи не могла уявити,що моє покоління побачить війну наяву, а не у кіно.
Мій тато був мобілізований, воював на передовій, захищаючи нашу Батьківщину. Є над чим розмірковувати... Так багато різних людей, різних історій життя — вони можуть стати творами мистецтва. На сьогоднішній день я в пошуку і відкрита до будь-яких творчих експериментів. Надзвичайно радію, що маю підтримку моїх батьків. Вони вкладають любов, сили, енергію, допомагають і вірять у мене. Це дає величезну наснагу на творчість. Прагнутиму довести — перш за все батькам — що я досягну успіхів і скажу своє вагоме слово у світовому мистецтві!
