У Донецькому академічному обласному драматичному театрі (м. Маріуполь) пройшла прем’єра, яка не просто здійняла хвилю, а викликала ціле цунамі глядацьких емоцій.
Виявилося, що в кожного глибоко в душі живе свій ідеальний образ «Енеїди», витвореної видатним письменником, митцем і масоном Іваном Петровичем Котляревським, і ці образи — один ідеальніший за інший.
Вистава режисера Анатолія Левченка (він є автором сценічної версії, постановки та сценографії), м’яко кажучи, непроста. Особливо впливають на глядача культурні знаки не лише різних епох, а й цивілізацій: скіфська баба, Венера, статуя з острова Пасхи, Нефертіті, Лаокоон, Аполлон — і це дає змогу помістити Україну, репрезентовану головним героєм, у контекст цивілізаційного розвитку.
Власне, на це спрямовані всі знакові системи «Енеїди», особливу роль у якій відіграє музична.
Тут музика не є ілюстрацією сценічного тексту; доволі складна і, на перший погляд, строката партитура є чіткою системою лейтмотивів, кожен з яких, у свою чергу, теж репрезентує музичний зріз різних епох та країн: «Місячна соната» Людвіга ван Бетховена, «Гуцулка Ксеня» Я. Барнича, саундтрек до «Таємних матеріалів», «Мелодія» М. Скорика, «Ранок» із «Пер Гюнта» Е. Гріга, «Горіла сосна, палала», Onlytime Енії, грегоріанський хорал Dorime, «Канни зів’яли» ВІА «Опришки», «Ой летіла бомба з московського краю» etc.
Знаки супроводжують Енея у його довгій мандрівці і землею, і пеклом (до слова, символами Аїду у виставі є статуя Свободи і статуя робітника та селянки з серпом та молотом).
Ця вистава апелює до глядача, позбавленого стереотипних очікувань на кшталт «якщо Котляревський — то «Наталка Полтавка», а якщо на сцені має бути Україна, то її обов’язково повинні «супроводжувати» мальви, тини з горщиками, соняшники та козаки у шароварах.
Парадоксально, але майже все це наявне і в цій «Енеїді», з однією різницею: це ознака жанру, зазначеного автором та дотриманого режисером — бурлескно-травестійної поеми, — який передбачає вираження серйозного змісту невідповідними йому образами та засобами.
Вистава швидше нагадує складне мозаїчне полотно, аніж вигаптований сувій iз надписом «Червоне — то любов, а чорне — то журба», чого багато хто від неї очікує. Багато в чому непередбачувана, вона, природно, викликає увесь спектр емоцій від «Ух, ти!...» до «Це не «Енеїда»!!!...».
На жаль, навіть деякі фахівці керуються принципом «Це не Чехов» (Брехт, Лорка тощо). Та якби він був провідним і правильним у своїй суті, деякі види театру, як-от, приміром, театр абсурду, взагалі би не з’явилися.
Іван Петрович писав свою «Енеїду» аж 26 (!) років, на відміну від «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника», створених упродовж одного — 1819 року.
Вона теж була символічним твором для нього, а для нас, окрім багато іншого, вона є знаком особистісного зростання письменника як геніального митця (чомусь у цій градації обдарованості Котляревського мало хто розглядає).
Скажіть «внєзапно» кому-небудь: «Енеїда!!!!» — й у відповідь почуєте «Еней був парубок моторний...», а якщо в людини непогана пам’ять, то й «... і хлопець хоч куди козак». А як щодо Дідониного відчайдушного «Боги! Я з ним забула вас...» або ж: «...Юнона, суча дочко...», «Готуйте шиї до ярма», «Боги носи повитикали»...
Ось і виходить, що глядач чекає Енея-парубка-моторного, і навіть має в уяві його повну психологічну характеристику, бо наслідує стеретипи, а вистава ці стереотипи намагається зруйнувати...
