Для чого потрібна дорога,

Шановна редакціє, я багаторічний передплатник вашої газети. Прочитавши в «Україні молодій» від 3 квітня 2018 р. статтю А. Нечитайла «Уроки «Собору», хочу відреагувати на неї. 

Навчався я у Львівському полі­графічному  інституті на механічному факультеті з 1963 по 1968 рр. Під час навчання  ми студентами ходили на екскурсію, для ознайомлення з виробництвом, на Львівську книжкову фабрику «Атлас» (тоді вона так називалася) по вул. Зелена, 20. Користуючись добрим ставленням працівників фабрики, можна було взяти деякі примірники з готових книжок (або взяти напівфабрикат). Коли ми прийшли, мабуть, останній раз, нас суворо попередили, щоб ніхто не надумав узяти зі стелажа готову книжку. Вони були складені в цеху під стелею на висоті два метри. Це був готовий наклад роману Олеся Гончара «Собор». Відповідальність поширювалася на весь колектив фабрики. Пізніше ми довідалися, що весь наклад було знищено.

Після закінчення інституту мене разом із дружиною Ніною направили на Роменський «Поліграфмаш» Сумської області. Працюючи на заводі, якось захворів і мене поклали до міської лікарні. Там я познайомився з односельцем дружини, вчителем Хмелівської середньої школи. Прізвища, на жаль, не пам’ятаю. Раніше він навчав мою майбутню дружину. Ми з ним гарно спілкувалися, і він дав мені журнал «Вітчизна», здається, №1, у якому було надруковано роман Гончара «Собор». Зі словами: «Прочитай, бо ти більше ніде його не прочитаєш». Крім того, він дав мені прочитати ще «Неопалиму купину» (автора не пам’ятаю)* про нашу славну Роксолану. За це я був йому дуже вдячний.

Щодо запитання автора статті до лектора. У той час не можна було показувати партійного чиновника з негативного боку. На сьогодні в наших державних структурах таких «висуванців», яких показав Олесь Гончар, — хоч греблю гати. n

 

*«Неопалима купина». Серія біографічних творів. Сергій Плачинда, Юрій Колісниченко. Київ. Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1968. Роксолана. Гулевичівна. Ведель. Березовський. — Ред.