У Москві ліквідовано генерала Кіріллова
Унаслідок вибуху в ранці 17 грудня в Москві загинули генерал-лейтенант Ігор Кіріллов та його помічник. Напередодні СБУ заочно повідомила генералу про підозру. >>
Війна як спосіб «спілкування»: головні тези, якими Кремль промиває мізки росіянам
25.04.2018
(Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.)
Нещодавно чи не наймасовіша в Росії газета «Комсомольская правда» передрукувала зі спеціалізованого журналу «Росія в глобальній політиці» статтю помічника президента Російської Федерації Владислава Суркова (в «дівоцтві» Асламбека Дудаєва) «Самотність напівкровки».
І в ній автор розмірковує не про особисті проблеми напівчеченця-напівросіянина в доволі ксенофобському суспільстві сучасної Росії, як могло би видатися, виходячи із заголовку статті, а, не багато не мало, про місце Росії в сучасному світі і про шляхи подальшого розвитку цієї унікальної (звичайно ж!) країни.
За великим рахунком, цей опус є поєднанням уже заяложених тверджень російської пропаганди та загальновідомих речей iз вельми сумнівними, а часом і абсолютно неправдивими твердженнями.
І творіння Суркова було б просто не варте нашої уваги, якби не одна важлива обставина. Попри порівняно «скромну» назву посади, Сурков є однією з найвпливовіших постатей у команді президента Росії Владіміра Путіна.
Так, він є візаві спеціального представника Державного департаменту США Курта Волкера в російсько-американських переговорах щодо України і взагалі координатором політики Кремля стосовно нашої країни, одним із розробників ідеї «Новоросії» і «будівничим» та куратором сепаратистських псевдореспублік «ДНР» і «ЛНР».
Більше того, чимало аналітиків уважають Суркова одним iз найважливіших, якщо не найважливішим, ідеологів сучасного російського режиму.
Відтак писання помічника Путіна варто розглядати не як приватну думку не дуже освіченого і не надто добросовісного публіциста, а як тези, якими має керуватися вся надпотужна російська пропагандистська машина, як символ віри, який пропонується пересічному росіянину.
2014-й як поворотний рік в історії людства
Як з’ясувалося зi статті Суркова, 2014 рік — не просто рік, коли Росія завдала підлого удару в спину «братній» Україні, окупувала та анексувала український Крим, здійснила спробу відірвати від України всі її південно-східні регіони під гаслом якоїсь химерної Новоросії й розв’язала проти нашої країни гібридну війну в Донбасі.
Такі дії, звичайно, є кричущим порушенням усіх норм міжнародного права, моралі та справедливості.
Але вони лежать цілком у руслі столітніх традицій російського імперського розбою — вкрай хижого та агресивного, але водночас надзвичайно брехливого та облудного.
Згадаймо хоча б введення російських військ у Правобережну Україну під час Коліївщини 1768 року під приводом захисту «братів-православних» від католицьких переслідувань, яке закінчилося підступним захопленням ватажків гайдамаків Максима Залізняка та Івана Гонти і видачею останнього полякам на катування та мученицьку смерть.
Або спрямування Леніним і Троцьким на початку 1918 року в Україну російських загонів Муравйова буцімто для «допомоги українським робітникам і селянам», а не захоплення українського хліба й цукру, без яких, за відвертим визнанням Лева Троцького, «існування радянської Росії було неможливим».
Але активна фаза російської агресії проти України, розпочата 2014 року, і повне нахабно-викличне ігнорування Кремлем протестів та обурення світової спільноти означає, на думку Суркова, не просто спробу ще одного антидемократичного режиму підважити систему міжнародного права, зруйнувати порядок, що склався в Європі після завершення ІІ Світової війни, а епохальну, «глибинну», за його словами, новину — «завершення епічної подорожі Росії на Захід, припинення багаторазових та безплідних спроб стати частиною Західної цивілізації, поріднитися з «доброю родиною» європейських народів».
«Подорож» ця, на думку помічника російського президента, тривала більше чотирьох віків, була «легковажно» розпочата на початку ХVІІ століття Лжедмитрієм та «рішуче продовжена» Петром Першим.
А далі століттями і російські царі, які «старанно» одружувалися з німкенями, і Ленін з Троцьким, уродженці Симбірська та Янівки (духовні провінціали, підлесники Заходу, чорт забирай, не те що сам Сурков, який, хоча теж народився в селі — чи то в чеченському Дуба-Юрті, чи то в липецькому Солнцево — втім не вважає Париж, Лондон чи Нью-Йорк головними центрами світової цивілізації), врешті Михаїл Горбачов та Борис Єльцин, які «удвічі зменшили» Росію тільки для того, щоб сподобатися Заходу, «втиснутися» в цей самий Захід.
Але врешті прийшло ХХІ століття і біля керма Росії з’явився cправжній билинний богатир — щоправда, зовні трохи курдуплюватий, але духом та інтелектом — правдивий гігант. І припинив те безплідне багатовікове рівняння на Захід, і розвернув свою країну до... А до чого, власне, і куди веде свою державу Владімір Путін?
Росія як нестандарт-неліквід і водночас третій світ, третій Рим та Третій рейх
Історична наука вже достатньо давно встановила, що Московія, велике князівство, а згодом і царство, так само, як і їхня спадкоємиця Російська імперія, були (і значною мірою залишається досі) державою не європейського, а азійського типу.
Московське князівство було органічною складовою Золотої Орди, улусу Джучі, як називали її самі татари.
Принципи державотворення, взаємодії влади та суспільства, особистості та загалу московськими князями були дуже старанно і, слід визнати, успішно запозичені в ординців, які, у свою чергу, взяли їх у Китаю.
Цей факт іще в ХІХ столітті дуже засмучував російського письменника Олексія Костянтиновича Толстого, який з гіркотою звертався до своїх співвітчизників: «И вот, наглотавшись татарщины всласть, вы Русью ее назовете».
Якщо європейська цивілізаційна модель базується на повазі до людської особистості, визнає її першість порівняно з державою, вважає державу лише інструментом для гармонізації інтересів усіх її громадян, то азійська модель виходить з абсолютного пріоритету держави над людиною.
Її яскравий прояв — багаті та бундючні московські бояри, які з гордістю (!) називали себе «рабами великого государя» — царя.
А апофеозом того всього стали слова Сталіна про громадян СРСР як про «гвинтиків» у єдиному механізмі держави.
Відтак на засадниче питання: держава для людини чи людина для держави? — європейська та азійська моделі державотворення дають діаметрально протилежні відповіді.
Сурков визнає, що протягом чотирьох століть — від Батийової навали в ХІІІ столітті і до ХVІІ століття «Російське царство було фактично частиною Азії».
Справедливо, але з маленьким уточненням — Московія, власне, і формувалася в цей період як варіант азійської моделі державотворення.
Але у своїй ментальній «колисці» — Азії — Російська держава чомусь не вкоренилась. І спробувала звернутися до Європи.
Проте, «за зовнішньої подібності російської і європейської культурних моделей, в них несхожі софти і неоднакові розйоми. Скластися в спільну систему їм не дано».
З цього вельми сумнівного посилу Сурков робить висновок, що напів’європейська-напівазійська Росія, «напівкровка», найближчими століттями перебуватиме у «блискучій самотності» і має запропонувати світові «ідеологію третього шляху, третього типу цивілізації, третього світу, третього Риму» (тут до всіх цих «третіх» так і напрошується логічне продовження — гітлерівський Третій рейх).
Проте залишилося абсолютно незрозумілим, чим той російський «третій тип цивілізації» відрізняється від перших двох. Тим більше, що в сучасному світі й азійський тип держави, заснований на абсолютно пріоритеті влади над особистістю, доводить свою безперспективність.
успішних держав Азії — Японія, Південна Корея, Індія — послідовно й успішно адаптують у своє життя західну демократію. І цілком азійській Японії несхожість їхніх «софтів» та «розйомів» з європейськими не створюють на цьому шляху непереборних перешкод.
Як Сурков світову спільноту з мавпячою зграєю переплутав
У науці зоопсихологія, яка вивчає поведінку тварин, є термін альфа-самець. Так називають найсильнішу та найнахабнішу тварину у зграї, яка нав’язує свою волю решті та з’їдає найсмачніший шматок зі здобичі, впольованої кожним членом зграї.
Адепт новітньої Російської імперії Сурков, за аналогією з зоопсихологією, намагається впровадити в теорію геополітики термін «альфа-нації», тобто нації-«лідера, що пішов у відрив».
За замовчуванням, «нація-альфа-самець» має право та змогу залякувати інших тварин, перепрошуємо, членів світової спільноти, та отримувати завдяки цьому нічим іншим не обґрунтовані вигоди та привілеї.
Утiм помічник російського президента припустився в цьому випадку принаймні двох методологічних помилок.
Перш за все, світова спільнота, а особливо в ХХІ столітті, все ж не мавпяча зграя і поведінка її членів визначається не тваринними інстинктами, а гуманістичними принципами та підходами, виробленими людством протягом століть своєї важкої історії.
І світ, попри всі складнощі та недосконалість механізмів координації спільних дій, усе ж здатний поставити на місце будь-яку країну, чиє керівництво уявило себе альфа-самцем.
Окрім того, якщо навіть припустити, що якійсь державі вдасться у сучасному світі хоча б певною мірою відігравати роль альфа-самця, то це буде аж ніяк не Росія. Горилі чи вовку для цього, як уже зазначалося, необхідні сила та нахабство.
І якщо самовпевненості та зарозумілості нинішнє російське керівництво має аж iз надлишком, то із силою — великі проблеми.
Нинішня Москва, на відміну від столиці комуністичної імперії СРСР, практично не має «м’якої сили», тобто якихось соціальних моделей та цінностей, які можна було б запропонувати іншим народам світу як взірець.
Адже потуги Путіна виступати в якості головного захисника європейських християнсько-консервативних цінностей виглядають просто сміховинно.
Москва також аж ніяк не є економічною надпотугою світового масштабу. За підсумками 2016 року, її ВВП був у 14,5 раза менший, ніж у США, у 8,7 раза поступався китайському і становив лише 1,69 відсотка світового показника, стверджує Світовий банк.
А ще 2000 року в Росії було 2,4 відсотка. Тобто за час правління великого «піднімателя з колін» частка його країни в світовій економіці скоротилася майже в півтора раза. І продовжує скорочуватися.
Єдиний компонент сили держави, за яким Росія не поступається Заходу катастрофічно, — військовий, та й то не звичайні озброєння, а зброя масового знищення.
Проте цього явно замало для того, щоб тебе не лише побоювались, а й поважали та любили.
У своїй статті Сурков стверджує, що в найближчі десятиліття Росія в світової спільноти буде «викликати страх і ненависть, цікавість, симпатію, захват».
Щодо страху і ненависті можна погодитися — це цілком нормальна реакція на неадекватну мавпу з ядерною гранатою в лапах.
Адже Сурков прямо заявляє, що Росія найближчим часом «поза сумнівом» буде воювати, позаяк війна, на його думку, — лише один зі «способів міжнародного спілкування» нарівні з торгівлею, інвестиціями, обміном знаннями..
А ось з якого дива агресивна, зарозуміла та брехлива держава, яка чомусь уявила себе альфа-самцем, має викликати в когось у світі симпатію та захват, Сурков не спромігся пояснити.
