У столичному кінотеатрі «Жовтень» відбувся прем’єрний показ-презентація на широкому екрані українсько-французького 60 хвилинного документального фільму з субперекладом We are soldiers («Ми — солдати»).
Це історія трьох українських добровольців, які після серйозних поранень на Донбасі опинилися у київському воєнному шпиталі.
Відбувся лише один показ як некомерційна акція. А далі фільм показуватимуть у Парижі, Лос-Анджелесі та на Римському кінофестивалі документального кіно.
Хоча ще минулого року цей фільм не мав права на життя через відсутність фінансування пост-продакшну.
Згодом близько сотні людей ще долучилися до створення кінокартини й виконали бездоганно кожен свою роботу.
Фільм «Ми — солдати» створений режисеркою Світланою Смірновою й французьким оператором Матьє-Давидом Курно (його не було на показі, бо наразі знімає поблизу французької столиці чергове кіно) та величезною командою, яка монтувала цей фільм у Парижі.
Фільм орієнтовано передусім на зовнішню аудиторію, адже його від початку планували показувати у різних країнах для того, щоб світ побачив, що насправді відбувається на сході України й хто є агресором, а хто жертвою у цій війні.
У фільмі ви не побачите автоматів. Побачите три пари очей і людей, котрі шалено люблять свою країну й вірять у її майбутнє.
Свого часу Світлана Смірнова працювала волонтером у столичному шпиталі, системно його відвідувала, аби робити масажі у відділенні травматології, щоб хлопцям легше було переживати травми. Там вона й загорілася ідеєю створити цей фільм.
«У цьому фільмі ви не почуєте й слова про політику, хто й у чому винен, тут немає ніяких розслідувань і доказів того чи іншого, — сказала режисер фільму. — Нещодавно я приїхала з Казахстану, де живуть мої родичі, які були дещо заангажовані щодо України. Але після того, як я їм показала свій фільм, почула від них: «Ти знаєш, нам по телебаченню говорять не всю правду...». Мене це вразило, адже лише ці хлопці-герої з екрана змусили їх задуматися, що щось відбувається не так!».
Один із героїв картини — Анатолій Фатєєв, був інженером у батальйоні й мінером, а одного разу припустився помилки (підірвався на міні-пастці й втратив обидві ноги).
Утім, він не шкодує, що пішов на фронт: сильний духом, він не здається, не опускає голови, а навпаки — віджимається на брусах, качає прес.
А на благодійному концерті не забуває подарувати співачці букет квітів, нехай і зірваних на сусідній клумбі. Його активності могла би позаздрити більшість зі здорових.
Юний закарпатець Дмитро Тромпак був у бункері, коли їх накрило залпами 120-ки. Посікло ноги, мав би втратити одну з них, та перший лікар, до якого він потрапив, врятував від каліцтва. Він вчив англійську (цим під час зйомок займалася з ним сама режисерка фільму), досконало вивчив комп’ютерну гру, мріяв про собаку, бо його пес помер, сумуючи за ним. Дмитро — сирота, якого виховувала бабуся.
Третій боєць — Олексій Соколовський, доброволець із «Донбасу», котрий перевівся в 93-тю ОМБр. Підірвався на міні, збирався гранатою себе добити… Підібрали свої.
Одна нога покалічена, а щоб усе зрослося і її не втратити, він уже сім місяців у шпиталі. Качається на брусах, але палить люльку. Розлучений, але має двох дітей.
Загалом життєрадісний молодий чоловік із зачіскою, схожою на оселедець, на голові.
Кожного з персонажів Світлана Смірнова виділяє в повноцінну драматургічну складову, з повним набором притаманних будь-якій людині позитивно-негативних рис характеру, своїми сильними сторонами і слабкими, сплесками енергії й падіннями у смуток. Вони дуже живі завдяки багатству особистісних деталей.
