Кажуть, ідеального злочину не існує. А якщо це неправда? Якщо це черговий суспільний міф, який при нагоді можна легко спростувати? Ну хоча б спробувати!
Давайте тільки без експериментів у реальному житті. Звернімося для задоволення свого інтересу до такого способу відтворення дійсності, як театральне мистецтво.
Ну ж бо, пані та панове, що оберемо серед київських постановок!? «Джульєтта та Ромео» у Театрі імені Лесі Українки? Навряд чи вдалий вибір. Протягом трьох годин помирає аж занадто народу, а у фіналі дівчина в комі, хлопець труїться, вона виходить з коми, намагається дістати собі трунок через поцілунок і, зрештою, патетично заколює себе кинджалом. Надто вже заплутана схема.
«Безприданниця. Версія» на Лівому березі? Грубо спрацював. Застрелив наречену з пістолета, не подбав про алібі, намагався сховати тіло у килимі.
Можна сходити на «Чайку» до Театру імені Івана Франка, щоб поміркувати над питанням — а чи ніхто не допоміг вкоротити віку Костянтину Гавриловичу Трєплєву? Та ні, нібито все чисто, всі на своїх місцях, і коли вибухає «банка з ефіром», всі присутні — поза підозрою.
Убити свою законну дружину у власній хаті, буквально задушивши її в обіймах, було вкрай необачно з боку «Зачарованого» Гната у Молодому театрі — ось таке воно, вбивство у стані афекту, такий фінал украй заплутаних стосунків з двома жінками одночасно. До речі, любовний трикутник — це зазвичай вдале підґрунтя для ідеального вбивства.
Може, вже ризикнемо створити рецепт ідеального злочину в одному окремо взятому театрі?
Наприклад, візьмемо п’єсу Івана Франка «Украдене щастя» — авторитетний приклад класичного любовного трикутника. Залишимо трьох головних героїв, відмовившись від масових сцен, і розмістимо їх на сцені одного з популярних київських театрів.
Тепер додамо трохи національного колориту, точніше, такої собі стилізованої архаїки, що апелює не до побутових реалій українського села ХІХ століття, а до узагальненої давнини.
Ці умовно прадавні часи треба сконцентрувати у не зовсім звичному сценічному просторі. Видовжений, він, скоріше, нагадує подіум, ніж стандартний ігровий майданчик.
Далі в цих часово-просторових умовах потрібно розташувати акторів. Вузький темний простір розширюватиметься завдяки використанню бічних дверей, що поглинатимуть та виштовхуватимуть людські фігури. Основна ж дія зосередиться навколо буденного предмета, який стане модулем сценографічного рішення і ще відіграє свою роль у фіналі.
Та цього замало. Для ідеального злочину потрібна атмосфера...
Класична п’єса, яка значним шлейфом історії постановок сягає у минуле, цього разу набуває виразних ознак трилера. Довгі паузи-очікування у темряві, спалахи світла, які вихоплюють силуети тіл, ніби оголюючи їх перед іншими, тривожний брязкіт металу — базові елементи з джентльменського набору Хічкока наявні тут.
Мало не забули: для ідеального вбивства потрібне знаряддя. Якщо, за класичною схемою, Чехівська рушниця, котра привертає загальну увагу, має вистрелити у фіналі, то тут тема холодної зброї, за допомогою якої буде скоєно злочин, буквально звучить в одноманітному металевому постукуванні, розчиняючись у ритмах електронної музики.
Тепер потрібно відшукати мотив.
Мабуть, немає жодних підстав сумніватися у переконливості такої обтяжливої обставини, як ревнощі. У новому аранжуванні учасниками злочину стали такі герої. Вкрай невпевнений у собі чоловік, розлючений на всіх, а в першу чергу на себе, через власну слабкість, ревнує свою дружину, раз у раз демонструючи неврівноважену поведінку. Дружина — сексуально одержима особа, настільки фізіологічно залежна від свого коханця (у цьому варіанті болісна напруга фізичних стосунків витіснила душевні переживання), яка протягом дії втрачає не лише ознаки людської, жіночої гідності, а й ознаки самого життя, перетворюючись на безвольну ляльку, яку можна перекладати з місця на місце, притискати до себе у пориві пристрасті чи відкладати убік, щоб не заважала. І, власне, коханець — зосереджена на помсті, замкнена людина, ніби затисла у своєму мундирі, яка недобре посміхається і дивиться на все «скляним» поглядом.
Залишилося позбутися свідків, що цього разу зробити дуже легко. Єдиними мовчазними свідками історії стали чорні чоботи, які, розставлені у певному порядку, «були» парубками на танцях, а зв’язані парами, звисаючи з плечей Миколи, перетворювалися на його «жалісливих» сусідів.
Насичена подіями давня історія цього разу стискається до однієї години сценічної дії, в якій всі ці обійми, з’ясування, нагострювання ножів, істеричні здригання тіл під коломийки, дивні рухи, покликані відтворювати внутрішній стан героїв, що, на жаль, швидко перетинають тонку межу прямолінійної ілюстративності, — все, що кружляє у дивному хороводі, зупиняється одним легким рухом. Чоловік зриває жандармський кітель з коханця своєї дружини, кидає його до великої скрині (буде вона на сцені і ліжком, і столом, і домовиною) і розправляється з цим елементом гардеробу, несамовито штрикаючи його ножем. Кришка скрині-домовини повільно закривається, ховаючи під собою жертву-ката.
Відбувся злочин, у якому постраждали всі. Переможців не залишилося. Залишилися питання — вже вкотре без відповіді. Хто в кого вкрав щастя? Хто дійсно винний, хто ж тут справжній вбивця?
Вистава «Украдене щастя» у столичному театрі «Золоті ворота». Автор п’єси — Іван Франко. Режисер — Іван Уривський. Дійові особи: Микола — Дмитро Олійник, Михайло — Андрій Поліщук, Анна — Анастасія Салата.
