Колись художник Микола Ге, який навчав дочку Льва Толстого живопису, дуже просто пояснив складні, на перший погляд, речі.
Дівчинка поцікавилася, як відрізнити справжній шедевр від картини, не вартої уваги. І майстер відповів, що між глядачем і картиною мають спалахнути сильні почуття.
Не можна, звичайно, відкидати рівень сприйняття глядача, підготовки, його здатність відчувати і пропускати через себе емоційний стан іншої людини.
Раптом я зрозуміла, що між мною і полотнами певних авторів виникає та сама емпатія, про яку говорив Микола Ге.
Моя розповідь буде про одного з них — сонячного художника Євгена Ткаченка, роботи якого можна подивитися у Києві у Pavlovka ArtGallery до 5 квітня.
Автопортрет, або Неможливість дихати
Перше моє знайомство з творчістю Євгена Ткаченка відбулося, коли побачила його автопортрет, датований 1970 роком. Переді мною на повний зріст постав оголений чоловік.
Його погляд був спрямований угору, за межі полотна, а фігура — напружена, затиснута практично з усіх боків.
І відразу стало зрозуміло, що це за людина: їй було важко дихати в рамках системи.
Від картини, написаної яскравими фарбами, віяло тривожністю, і було зрозуміло, що не все так чудово, як здається.
Тривожність навіювали навіть білі хмари, не кажучи вже про червону землю.
Особисто у мене виникла асоціація з першотравневою демонстрацією. І саме у цей світлий весняний день художник кидає виклик суспільству.
Наче хоче сказати: подивіться, я такий, як є, я поза вашими законами!
На відміну від колег із худцеху він не виконує соцзамовлення, не рухає мистецтво в маси, не оспівує існуючий лад.
Час від часу він пише у стилістиці соцреалізму, порушуючи основний його принцип — ідейність.
Ідейність він поволі підмінює реальністю, оголюючи пензлем, наче скальпелем, проблеми суспільства.
Закоханий в імпресіонізм
Євген Ткаченко народився в 1923 році в сім’ї військового. У 1941-му він іде на фронт. У 1944-му отримує поранення, після цього його демобілізували.
Далі Євген Ткаченко вступає в педучилище, після закінчення якого деякий час працює шкільним учителем, при цьому пише етюди з натури і відвідує студію малювання.
У 1949-му він стає студентом Одеського художнього училища імені Грекова.
У мистецтві розквіт епохи соцреалізму. Перед художниками, письменниками, всією творчою інтелігенцією стоїть завдання звеличувати людину праці, що змінює світ, створити нову мову мистецтва, естетику, зрозумілу всім і кожному.
Євген Ткаченко, потрапивши до Одеси, не чує ці вимоги. У південному місті він закохується в імпресіонізм.
Вчиться ловити момент, стан, такий важливий для імпресіоністів і тих, хто працює в їхній традиції.
Його картини — світлі й легкі — передають не лише настрій, а й те швидкоплинне, що оспівується імпресіоністичною школою. У них вловлюється стан повітря, часто його можна лише відчути.
«Музична школа в Одесі», написана в 1954-му, іскриться сонцем, трохи теплим, весняним.
У ній легке весняне повітря, що заполонило міські вулиці. На перший погляд, стан застиглий, вирваний із реальності.
Але уважний глядач побачить ту саму красу моменту, той швидкоплинний стан, який скоро мине, тому що з’являться на дереві бруньки, потім листя, і сонце вже так не буде пестити гілки дерева, що ще не прокинулося.
Воно буде пробиватися крізь листя, повітря стане зовсім іншим, світло більш інтенсивним, і буде вже відбитий інший момент. Теж прекрасний, але інший.
Після закінчення художнього училища Євген Ткаченко залишить Одесу. Але любов до цього міста, до альма-матер він пронесе крізь усе життя.
Сонячний
У багатьох картинах Євген Ткаченко звертається до сонця — джерела всього живого на Землі. І якщо в одеському періоді ми бачимо лише сонячне світло, то згодом світило стає однією з основних складових композиції.
Його «Липневе сонце» (1970) — це земна круговерть. Сонце тут — головний персонаж, воно задає всю цю круговерть ритмів будинків, дерев, перехожих та їхніх тіней. Воно створює форму і колір.
З роками стиль художника зазнаватиме змін, утім, Євген Ткаченко назавжди залишиться вірним постімпресіоністичній традиції.
Він, як і раніше, приділятиме увагу колористичному рішенню. Його мазок стане ширшим. А деталізація буде не така, як раніше, і превалюватиме яскрава кольорова пляма.
Євген Ткаченко не займається копіюванням природи, він намагається вловити її красу, ритм, за допомогою кольору передати настрій.
Поступово він приходить до того, що важливо розкрити саму сутність предметів, їх реальне існування відходить на другий план.
У своїх картинах художник показує прості речі, він вчить зупинитися і подивитися на те, що нас оточує, вловити красу моменту, який більше ніколи не повториться, адже в поспіху часом так легко не помітити головне.
Полотна Євгена Ткаченка випромінюють радість і світло, яких у цьому метушливому світі так бракує. Писати картини для нього означало мислити, а отже, жити.
