Шекспір універсальний з усіх боків, і в цьому сила його драматургії. Сам він творив чітко за законами жанру (звісно, якщо взагалі існував, бо це ще питання), але жанри його п’єс можна змінити без будь-якої шкоди для них.
Із «Гамлета», наприклад, може вийти комедія з ґегами, як в одному молодіжному словацькому театрі. А може — «Гамлет, або Феномен датського кацапізму» Леся Подерв’янського (на жаль, поки що сценічної версії немає).
Ще можна нескінченно розмірковувати на тему «що було би, якби...» — якби Ромео був гномом; якби він залишався людиною, вони одружилися з Джульєттою, і при цьому вціліли; якби вони були мишами etc. Яка вже тут трагедія!
Шекспір — це тотальна гра між смертю та життям. «Підіть до театру і помріть там», — ця відома фраза якнайкраще пасує до вистав за його п’єсами.
Помріть від туги на 4-й годині «Річарда ІІІ» в Національному театрі імені І. Франка. Помріть від захоплення від гри Бенедикта Камбербетча, дивлячись пряму трансляцію «Гамлета» з Лондона.
Помріть — а ще краще замріть — від фантастичного фіналу «Комедії помилок» Чернігівського театру ім. Т.Г. Шевченка... Список можна продовжувати — але сила впливу Шекспірового таланту направду є надзвичайною.
Тому зовсім непоганою є мотивація хоча б ще трохи пожити, аби мати змогу побачити щось несподівано нове з його «канонічної» драматургії, але при цьому в рамках жанру (бо іноді може видатися, що вже все придумано до нас).
Такою несподіваною — з багатьох причин — є вистава «Гамлет» львівського театру «І люди, і ляльки» в режисурі Олексія Кравчука.
Власне, назва театру відображає його концепцію. Актори в процесі гри взаємодіють один з одним; актори як лялькарі взаємодіють із ляльками; ляльки взаємодіють між собою (і в цьому особлива магія театру, який передбачає участь ляльок); врешті-решт, відбувається перехресна взаємодія актора-персонажа з лялькою іншого героя.
Ніде правди діти, в такій складній схемі навіть «Колобок» може видатися екзистенційною драмою. Що вже й казати про «Гамлета»!
Така складність є й підводним камінням цієї концепції; знову ж таки, якщо перефразувати класика, може вийти щось на кшталт: «Підіть у виставу й втопіться там».
Так, у цьому спектаклі все дуже складно, але «Гамлет», як не крути, і не має бути «легкою прогулянкою». Фантастичної краси ляльки (і до краси тут шлях непростий, це не краса в нашому звичному розумінні).
Інакші ляльки, вертепні, якими, немовби шпагами, б’ються на дуелі Гамлет і Лаерт та які інсценують сцену мишоловки.
Фантастичної енергетики актори — Гамлета грає молода актриса Надія Крат, яка встигає «програвати» усю зазначену вище схему та ще й взаємодіє з глядачами. (До слова, хтось із глядачів із першого ряду ризикує зіграти череп Йоріка...).
Цей «Гамлет» волає до нашого колективного несвідомого, пропонуючи численні щемливі аналогії — світлові, образні, музичні.
Лейтмотивом вистави є арія Надіра з опери Ж. Бізе «Шукачі перлів» у виконанні Енріке Карузо.
«В сиянии ночи лунной тебя я увидал», — вперше лунає в сцені Гамлета з привидом батька: далекий голос, скрипіння патефонного запису, настільки далеке минуле... «Позачасся» та «позашекспірря».
Офелія-лялька, яку «ховають» у валізі. Безмежно зворушливий Полоній — і шкода, що він опинився у тому часі, але не в тому місці.
Гамлет та Полоній читають «Гамлета» в перекладі Юрія Андруховича... Іноді ляльки настільки зливаються з акторами, що вже незрозуміло, хто ким керує.
Ця вистава містична. Зламна. Потужно енергетична. Вона продовжує жити в тобі по своєму завершенні, влазить у твої думки, заповзає у твоє власне несвідоме.
Ти маєш бути готовим до того, що одного прекрасного дня прокинешся зі словами зі свого сну: «Кожна вистава відбувається з іншими. «Гамлет» — це те, що відбувається з тобою». У сні це звучить мінімум як істина...
Врешті-решт, класика найрепертуарнішого драматурга всіх часів та народів — це не найгірше, що може статися з тобою, особливо якщо вона інтерпретована таким чином. За участі ляльок. Вперше в історії українського театру.
Виявляється, Шекспір може бути і таким.
