Сидів, сидів. Мов чайник на конфорці. (Поганющий газ — довго воду гріє, бульбашки, спочатку повільно, потім густіше, випливали на поверхню: «Сав-чен-ко! Сав-чен-ко! Сав-чен-ко!» — випливали сичливо-шипляче і лопалися без сліду).
Нарешті весь інфопростір завирував. Йому не дадуть охолонути: власники газу підкручуватимуть вогонь на свій розсуд.
Маю читачів досвідчених. Хоч таких небагато, але товариство добірне. Є серед них і ті, хто також висловився на початках дії цієї трагікомедії, безумовно, спільно написаної «драматургами» з вулиць М’ясницької, у Москві, та Володимирської, у Києві. (Співпраця спецслужб офіційно припинена лише нещодавно).
Дехто з моїх друзів прямо вказав на плагіат. Мовляв, сюжет нагадує фільм «Операція «Трест» — екранізацію роману Льва Нікуліна «Мертві брижі».
Є застереження. Бо кіно і роман відрізняються. Але головне полягає у відмінностях між художнім твором, переповненим вигадками з уяви автора, та реальними подіями — не героїчними в буденні й смерті.
Схожа свиня на коня, та хвіст не такий. Операції спецслужб не вигадуються, а успадковуються та вдосконалюються, як і сюжети більшості шедеврів світової літератури.
Cui bono? Cui prodest? Після того, як виявлено і встановлено злочин, виникає наступне запитання: кому вигідно; в чиїх інтересах?
Ось настанови з давньоіндійського трактату «Архішастра»: «Таємні агенти повинні спалювати внутрішні хороми, міські ворота, зерносховища та вбивати стражників. Потім із печальним обличчям пояснювати, що все підпалили самі вбиті». (Цит.: Владімір Федько, «Філософія спеціальних служб», ЗАО «Княгиня Ольга», 2006).
Не тільки «почерк», а й пальці знать на прикладі з книги Володимира В’ятровича «Україна. Історія з гифом «секретно». Читаємо в розділі «Григорій Чупринка: бунтар і поет»: «Тим часом більшовики не чекали, а завдали удару на випередження. Завдяки своїм інформаторам вони володіли даними як про події за кордоном, так і про ситуацію в українському повстанському комітеті і підпорядкованих йому структурах» (с. 23).
Цитовані джерела — фахові й достовірні. Серед моїх друзів чимало з тих, чиє життя пов’язане з діяльністю спецслужб. Не всі з них коментуватимуть моє писання чи навіть сам привід.
Бо, мабуть, залишаються передплатниками спеціалізованих видань із певними грифами. Тому наступне висловлювання також підлягає широкому трактуванню. Йдеться знову ж таки про «терористку в цирку».
«Розслідувати тут немає чого — все зрозуміло, бо контролювалося з перших кроків «операції»...» (Vassyl Laptiichuk). Логічно поцікавитися: а чи не планувалося?
Поява «Надії» на українському суспільному горизонті — початок легендування в класичній операції спецслужб. Чинна влада продемонструвала поспішність та рішучість у цьому випадку.
Таких якостей ні слідство, ні суд не виявили стосовно вбивць Небесної сотні, покаранні винуватців зруйнованої Конституції, у боротьбі з корупціонерами, розслідуванні численних резонансних убивств.
Фактично — це вступ. Для двох наступних тверджень. Перше: в українській ментальності відсутні умисел та практика терору.
Академічне визначення «тероризм» не розповсюджується на національно-визвольні й соціальні повстання та рухи.
Українська революція 1917—1921 років, що супроводжувалася вбивствами, диверсіями, вибухами й підпалами, саме й була таким опором ворогові. А її придушення відбулося зусиллями «державного червоного тероризму».
У середовищі повсталих діяли як провокатори, так і агенти чекістів «під прикриттям».
В’ятрович не згадує, але в мене є частина копій 17-томної кримінальної справи Цупкому*, де слідчі описують механізм контролю цього підпілля.
Другою людиною, котрій організатор повстанців — бориспілець Іван Чепілко — запропонував боротися проти більшовиків, став штатний агент ОГПУ. Майже 1,2 тисячі людей заарештували протягом кількох днів по Україні та швидко й таємно засудили.
Саме на подібних «оперативних іграх» тренувалися ще нинішні випускники московської гебешної «вишки».
А способів ліквідації політичних супротивників їх навчали нащадки «головного ліквідатора» Судоплатова, можливо, син і внук.
Цей терорист №1 в СРСР уславився розробкою вбивства Троцького та особистою ліквідацією одного з лідерів ОУН: «... молодий співробітник НКВС Павло Судоплатов, який до того часу протягом декількох років був у близьких, довірливих стосунках із Коновальцем під виглядом учасника підпільної української організації в УРСР» (Вікіпедія).
У чекістів — диявольський гумор. Вони підсунули вибухівку в Роттердамі (!!!) Євгенові Коновальцю невдовзі після того, як він заборонив терористичні акти за межами України.
Ті події, що їх назвали «терактами» в новій Україні, сталися за керівництва СБУ московського ставленика Олександра Якименка.
Друге твердження полягає в тому, що внаслідок цієї анахронічної «спецоперації» програють усі учасники.
У «терористичному кублі» можуть виявитися лише двоє: він та вона, що викличуть сумніви, подив, а з часом — iще й співчуття.
Вболівальники постраждають ледь-ледь: учора вони кричали «Осанна!», сьогодні — «Розіпни його!», а завтра щось інше покажуть і лементуватимуть ще завзятіше.
Так я вважаю. Степан Хмара висловився конкретніше: «Тобто Савченко, не розуміючи того, зіграла на користь кліки Порошенка і кремлівських сценаристів, бо для Кремля Порошенко — подарунок».
На цьому «користь» закінчиться. Інший час, досконаліші технології, висока суспільна інформативність, складніші безпекові державні завдання. Кремль загострюватиме ситуацію від безвиході, а щурам доведеться тікати.
* Центральний український повстанський комітет (Цупком). — Ред.
Віктор ТЮТЮН, письменник
Херсон
