Україна фактично є передовим полігоном і лабораторією, де теперішня Росія випробовує технології інформаційної війни, спеціальних медіа-операцій та соціальної інженерії.
Звісно, статус такого «полігона» не тішить, проте путінська агресія нас багато чого навчила.
Зокрема, в Україні ніби нізвідки з’явився цілий кластер фахівців із нових інформаційних воєн.
Вони накопичили цікавий досвід протидії сучасним викликам у сфері інформаційної безпеки.
Свого часу я взяв участь у щорічному Міжнародному форумі фахівців з інформаційної безпеки, що відбувся у Київському університеті ім. Б. Грінченка.
Там прозвучало чимало цікавих думок та експертних оцінок, слушних для бійців інформаційного фронту.
Хто заборонить мову ворожнечі?
Заступник міністра інформаційної політики України Дмитро Золотухін зауважив, що минулий рік був важким.
— Я був учасником Першого установчого семінару центру, створеного ЄС у Гельсінкі для запобігання гібридним безпековим загрозам, — зауважує Дмитро Золотухін. — Дуже добре, що вони його зробили і знайшли такий формат функціоналу, до якого долучилася частина країн Євроатлантики. Тут лідерство виявила Фінляндія, яка у фінансування цього центру (на рік потрібно 1,4 млн. євро) з бюджету надала майже 700 тисяч євро. Євросоюз вирішив на 2018-й надати загалом 1 мільйон для боротьби з дезінформацією. Тобто в цій сфері на теренах ЄС нічого глобально не зміниться цьогоріч.
Спілкування там показало: західноєвропейські колеги просуваються в цій царині повільно. За моєю оцінкою, в нас іще є приблизно два роки для переконання цих дипломатично-політичних кіл у необхідності створення дієвої протидії гібридним загрозам. Росія здійснює потужну інформаційно-медійну підтримку власних інтересів у світі. Медійна складова російських сил радикально інтегрована на кшталт армійських підрозділів. Тобто в них відсутні вільні медіа. Тому ця робота в них є злагодженою, успішною та ефективною. Запорука тому — забезпечення діяльності фінансово-адміністративним ресурсом, фактично наявністю центру ухвалення рішень, який формує плани медійної підтримки й наративи. Решта інституцій їх виконують. Згадане не означає, що це прямі накази. Всі структури діють у коридорах загальних наративів, і навзаєм за це мають доступ до фінансів.
— Зараз у світі широко обговорюється можливість ідентифікації так званого хейтспічу (мови ворожнечі), — зауважує заступник міністра. — В європейських експертних колах останні тенденції свідчать, що ідентифікація й заборона хейтспічу може сприйматися як форма обмеження свободи слова. І тут важко визначити «погані» чи «хороші» слова. Щоб про це говорити, потрібно оперувати науково обґрунтованою методологією, що одні слова породжують негативні реакції, а інші — їх не провокують. На мій погляд, поки що немає базової моделі, яка б вимірювала реакцію і вказувала на зв’язок конкретних емоціогенів, приміром, у тексті із негативною реакцією людини.
Виявлення пропаганди можна автоматизувати
Компанія IJI IT Group розробила практичну технологію кількісного виміру інформаційного впливу. Ідея проекту в тому, щоб реалізувати систему стратегічного моніторингу, яка визначала й охоплювала б усі види загроз, яким піддається Україна. У рамках цієї технології можна визначити мету, завдання та роль кожного впливу, атаки чи інформаційної диверсії.
— Щоправда, універсальної моделі не існує, — зізнається представник компанії Олександр Гребініченко. — Ми використовуємо окремі практичні моделі для отримання потрібних результатів. Завдання — забезпечити швидкість аналізу, щоб визначати загрози на оперативному рівні — щоденні, щотижневі, щомісячні. Друге завдання — комплексне дослідження негативного інформаційного впливу. Аналізуючи певний ворожий, пропагандистський наратив щодо України, ми зосередились на його психологічних аспектах. Оскільки наратив — не факти, а історія про них, ми досліджуємо цю історію — історію про нас, яку складаємо не ми. Використовувалися дві моделі — модель нейрологічних рівнів та сентимент-аналізу, або аналізу емоціогенів у текстах.
Найвпливовішим є рівень ідентичності й місії людини, це загрозливий вплив. Наприклад, у текстах певного видання глава держави постійно згадується в поєднанні з негативними персонажами в різних контекстах. На рівні поведінки — президент підписав закон, який обмежує права громадян. На рівні здібностей — президент холоднокровно підписав закон. На рівні переконання — президент вважає необхідним закручувати гайки. На рівні ідентичності — він є диктатором. Тобто ми бачимо, що залежно від рівня впливу змінюється емоційне ставлення до тексту, і він по різному впливає. І одразу видно, як Україну бачать росіяни, європейська аудиторія чи внутрішня.
IJI IT Group мала завдання автоматизувати визначення джерел пропагандистських маніпуляцій — окремих ЗМІ та окремих повідомлень, які мають маніпулятивний контент.
Увесь пропагандистський наратив можна описати обмеженою кількістю слів — 20-25%, що визначають зміст повідомлення.
Разом із філологами фахівці компанії провели дослідження однієї з безкоштовних київських газет. Аналіз текстів на емоціогени визначив 4 їхні типи.
«Почалася справжня паніка...», «Наслідки плачевні...», «Что учудила Украина...», «Позор Украины...». Ці словосполучення діють цілеспрямовано на емоції.
Ключові слова — емоціогени — визначають тематику публікації «атомна криза України», «издевательства украинского правительства», «пагубность европейского выбора».
Третя група — референтні сполучення із ключовим словом-емоціогеном. Ці слова є сильними, бо діють на рівні ідентичності.
Такі вирази, як «гетто для російськомовних», «геноцид украинской нации», «Украины больше нет и никогда не будет», сильно впливають на аудиторії.
Засоби формування когнітивної реальності — те, що може статися, але не сталося. Наприклад, «когда рухнет курс?», «рішення по Україні прийнято».
Так нам намагаються дати картину світу і картину подій, які можуть відбутися. Виникає штучний страх і формується альтернатива реальності.
Тобто теперішня інформаційна війна є високотехнологічною. І тут з погляду необхідності формування українського наративу та використання технологій неймінгу важливо, щоби силовики, правоохоронці, урядовці, проукраїнські лідери думок послуговувалися однією термінологією.
Нова війна — війна за сенси
— Смислові атаки росіян передували анексії Крима і агресії до Донбасу. Почасти діяли старі радянські, а то й імперські смислові штампи. Працювали потужні генератори чуток. Багато українських політиків, журналістів стали їхніми носіями, повторюючи, гіперболюючи їхній зміст і силу реальної загрози. Приміром, чутки про непереможність «потужної російської армії». Буцімто ми не зможемо їм протистояти, — говорить Рена Марутян, доцент кафедри національної безпеки Національної академії управління при Президентові України. — Смислова війна — ширше поняття, аніж інформаційна війна. Оскільки активними її агентами, окрім журналістів, експертів, лідерів думок, як в останній, є ще солдати, письменники, режисери, діячі культури і навіть спорту. Словом, публічні люди. Тут і канали впливу ширші.
Якщо в інформаційній війні — ЗМІ, мережа інтернет, то у смисловій — когнітивний пізнавальний рівень. Це продукти мас-культури — включно з театром, кіно, спортом, шоу-бізнесом тощо. І тепер зрозуміло, чому наша держава виключила доступ до мережі «ВК», забороняє російські фільми. Це одна з наших технологій протидії якраз смисловій війні. Не всім це подобається, зрозуміло. Але іншої можливості змінити наш когнітивний простір колективної свідомості та цінностей просто не існує. От подивіться, які нині відбуваються війни пам’яті! Росія вкладає власні сенси в пам’ятники. Європейська ж традиція мілітарної пам’яті зовсім інша, значно скромніша, неагресивна, примирлива. І дуже правильно ми змінили символи й пам’ятні дати щодо Другої світової. От уже п’ятий рік поспіль на 8 травня ми одягатимемо червоні маки як знак загальноєвропейської меморіальної традиції.
Меседжі для молоді мають уміщатися на екрані смартфона
— Події в Україні, особливо окупація Криму й війна на Донбасі, поляризували суспільство у країнах Балтії. Найбільше — в Латвії та Естонії, де значна російськомовна діаспора. Водорозділ, якщо можна так сказати, пішов саме по етно-лінгвістичній ознаці. Етнічні балтійці здебільшого підтримали Україну, а от російськомовні вірили у псевдоправду, що лине з Росії, — констатує Дмитро Теперік, представник естонського Національного центру підвищення обізнаності про безпеку і оборону.
— Ми моніторили ідеологічний трафік на тему союзників. Наразі тема України в Балтії не так резонує, як колись. Вона змістилася в порядку денному інформпростору на далекий план. Так само і в Європі, де я буваю на різних заходах. Українські дипломати, експерти, урядовці досі не навчилися якісно та дохідливо доносити позитивний імідж своєї країни. Навіть серед дружніх держав. Це виклик, із яким вам потрібно щось робити.
— Багато хто з наших фахівців інформаційної безпеки іще перебуває в парадигмі друкованого газетного або книжного мислення. Ми орієнтуємося на людей, які отримують пропагандистські меседжі через газети і телебачення, зовсім забуваючи, що наступне покоління уже вступає в життя. Називайте його як завгодно, та воно виросло на ґаджетах, — переконана Оксана Одаренко, старший викладач кафедри журналістики Київського університету ім. Б. Грінченка. — Воно погано сприймає книжкову продукцію й друковане слово. Почасти не сприймає тексти як такі. А лише зображення й інші форми візуалізації. Тобто це зовсім інший формат інформації і виготовлення контенту та його трансляції.
Для людей, які зросли на друкованих виданнях і телевізорі, можна апелювати до Сковороди й Шевченка, а от для теперішніх дітей — ні. Або ми перетворимо філософські тези та образ Сковороди на цікаву, захопливу мультимедійну історію чи лонгрід, або ми маємо про них забути. На нове покоління такі постаті в традиційному форматі не спрацюють. Їх варто подавати по-сучасному. Власне, ми маємо переглянути погляд на те, що нині змінюється сама бізнес-модель продукування й поширення інформації. Це стосується і пропаганди та контрпропаганди, різних меседжів. Зараз відеоконтент превалює над текстом. І тому важливий меседж повинен уміщатися на екрані смартфона — він не має бути гігантським.
