Чим ближчі в Україні вибори, тим виразніше постає питання: хто і як буде визначати їх результати. І прізвища п’ятнадцятьох осіб — членів ЦВК, що в останні кілька років були майже поза обговоренням, знову опиняться у центрі уваги громадськості.
Це чи не найвиразніша ознака перехідних суспільств — ставлення політикуму та, відповідно, сприйняття громадськістю виборчих комісій не як інституції, що лише організовує та проводить вибори, а як дiєвого інструменту впливу, політичної технології. Адже найефективніший спосіб перемогти для певної політичної сили — це взагалі опинитися поза конкуренцією, контролюючи тих, хто визначає лідера.
Саме тому, поки в країнах зі сталими демократіями робота виборчих органів обмежується лише технічними аспектами, в Україні на певних визначних етапах ЦВК перетворюється на чи не наймогутнішу структуру, що не тільки має політичне забарвлення, а фактично впливає на результати виборів.
«Напівлегітимні» — значить, гнучкі та керовані
У нинішньому складі ЦВК України вже давно не мало б бути. Строк повноважень 12 із 15 членів комісії сплив ще в червні 2014 року. У 13-го члена він завершився у лютому 2017-го.
На жаль, у парламенту 7-го скликання навесні 2014 року не знайшлося сил/часу/бажання для перезапуску ЦВК, як того вимагало суспільство.
Натомість із профільного Закону «Про Центральну виборчу комісію» було вилучено заборону про участь у засіданнях комісії тих членів, чиї строки повноважень завершилися.
Втручання у закон виправдали потребою гострих і непростих рішень у кризовий час після втечі Януковича, анексії Криму та збройного конфлікту на Донбасі.
Таким чином позачергові президентські та парламентські вибори були проведені фактично без оновлення ЦВК (було призначено лише двох нових членів комісії), а зміна закону призвела до «консервації» її складу.
Те, що за майже чотири роки з того часу склад ЦВК і досі не змінився, підтверджує істину — немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Особливо якщо ця тимчасовість влаштовує владу, адже «напівлегітимні» члени комісії є гнучкими та керованими.
Після проведення парламентських виборів та формування коаліції ця ЦВК мала остаточно стати частиною історії, у якої були відверто ганебні сторінки.
Ось лише один, проте надто промовистий приклад. Голова нинішньої ЦВК Михайло Охендовський був призначений членом ЦВК ще в 2004 році, у 2013-му обраний головою комісії. Шість інших членів комісії були призначені у 2004-му, шестеро — у 2007-му, один — у 2010-му.
Роль ЦВК у виборчій епопеї під час президентських виборів 2004 року була визначальною. Ось тільки комісія, принаймні більшість її членів, не впоралася з функцією незалежного арбітра, яку мала б виконувати.
У результаті, ігноруючи масові фальсифікації та маніпуляції, у листопаді 2004 року ЦВК на чолі з одіозним Ківаловим оголосила переможцем другого туру президентських виборів Віктора Януковича.
Згідно з рішенням Верховного Суду України, що розглядав цивільну справу про встановлення результатів виборів Президента України, дії ЦВК визнані неправомірними, постанови ЦВК про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 року та обрання Президента України були скасовані.
Утім ніхто з членів комісії відповідальності за скоєні порушення не поніс. Більше того, у своїх численних інтерв’ю голова комісії Ківалов переконував, що ні він, ні інші члени ЦВК не брали участі у фальсифікаціях.
Мовляв, ЦВК не підраховувала голоси, а отже, й не могла нести карної відповідальності за фальсифікації.
Ганебну сторінку досі не перегорнуто
У результаті маємо кричущу ситуацію: у комісії працюють люди, що свого часу підписали неправомірне рішення, а очолює її людина, стосовно якої порушена кримінальна справа щодо отримання грошей із так званої «чорної каси» Партії регіонів.
Утім справу проти зручного та завжди гнучкого Охендовського на даний момент призупинено.
А його колишній колега одіозний Ківалов — нині народний депутат. Ганебну сторінку історії не просто не перегорнуто, з неї навіть не намагалися зробити висновки!
І ось тепер, за рік до президентських виборів, глава держави неквапливо вносить до парламенту прізвища нових кандидатів до ЦВК.
Цікаво, що на 13 вакантних місць Президент пропонує депутатам 14 кандидатів. Більший вибір у цій ситуації може призвести до штовханини, торгів, кулуарних домовленостей або взагалі торпедування процесу переобрання комісії.
Навряд чи Президент зробив це ненавмисно. Адже якщо так станеться, що ЦВК через суперечності між фракціями не буде обрана, уся відповідальність за провал ляже на парламент, а не на главу держави, який мав би надати цей список ще кілька років тому.
Є й інша загроза — чергового часткового перезапуску комісії. Згідно з процедурою, аби оновити склад ЦВК, парламент повинен провести низку результативних голосувань — спочатку звільнити членів комісії, у яких завершилася каденція (за кожного окремо).
А потім провести голосування щодо призначення членів на вакантні місця. Враховуючи, що, згідно з законом, комісія є повноважною з моменту призначення та складання присяги не менш як двома третинами її складу, перезавантаження ЦВК може відбутися навіть, якщо будуть призначені вісім нових членів, а не тринадцять.
Хоч яким би був результат, очевидно, що ЦВК залишиться лише знаряддям у чиїхось руках, завдання якого — забезпечити перемогу тій чи іншій групі.
У Британії та Франції вибори проводить МВС
ЦВК потребує змін, проте не лише у прізвищах, а докорінних, ідеологічних. Ценртвиборчкоми — «монстри совка» — існують лише у пострадянських країнах. Їхня філософія, що формувалася десятиріччями, хибна та згубна.
Світовий досвід у питанні формування виборчих органів не уніфікований. Виборчі органи можуть бути децентралізованими, урядовими чи незалежними. У деяких країнах вони мають тимчасові повноваження, в інших — постійні.
Так, у регіонах зі стабільними демократичними традиціями вибори частіше адмініструють державні органи, а не незалежні комісії.
Однак їх можуть контролювати судові інстанції, представництва політичних партій, національні спостережні органи тощо.
Наприклад, у Великобританії функції виборчих органів виконують посадові особи МВС та місцевих органів влади.
У Франції вибори проводить МВС спільно зі спецкомісіями контролю за голосуванням та агітацією, національною рахунковою комісією. А от у Канаді та Ісландії є вертикаль незалежних органів, що несуть повну відповідальність за проведення виборів.
Україна входить до більшості країн Східної та Центральної Європи, в якій створюється виборча інституція, що в ідеалі має бути незалежною від адміністративної вертикалі.
Насправді ж маємо слабку і контрольовану інституцію. Проте якість роботи органу залежить не від прізвищ (їх олігархи та залежні від них політичні сили можуть запропонувати чимало), а від сили та міцності інституції.
А дискусія щодо оновлення органу має фокусуватися не на біографіях чи партійній приналежності/залежності майбутніх кандидатів, як це відбувається зараз, а на зміні принципів роботи ЦВК, її інституційній незалежності.
Місія такого виборчого органу — бути арбітром. Тобто реально, а не номінально реагувати на порушення виборчого законодавства — підкупи, незаконну агітацію чи порушення порядку фінансування кампаній.
Реакція незалежної ЦВК — це зняття з виборів недоброчесних кандидатів чи політсил, це ініціатива у процесі притягнення їх до відповідальності.
ЦВК, сформована за якісно новим принципом, повинна виконувати винятково технічну та арбітражну функцію.
Не виключено, що для цього має змінитися і принцип відбору членів комісії із можливим обмеженням партійного впливу під час цього процесу.
Україна потребує змін у формуванні та функціонуванні ЦВК. Адже комісія не лише видає посвідчення обраним, вона наділяє їх легітимністю та найвищими повноваженнями.
Роман СЕМЕНУХА,
народний депутат України
