Діти після війни: кіноновели Ірини Правило покажуть у Дніпрі

Показами у Києві та Львові наприкінці лютого розпочався національний прокат стрічки Ірини Правило «Моє дитинство».

 

Наступна зупинка стрічки у кіноподорожі Україною — у Дніпрі, уже 16 березня.

 

«Моє дитинство» — міжнародний проект, що складається з трьох кіноновел, кожна з яких має свою літературну першооснову.

 

Екранізовано оповідання представників трьох різних культур — грузинської (Нодар Думбадзе), української (Степан Васильченко) та італійської (Ніно Палумбо). 

 

У центрі кожної з них — фігура дитини після війни. При цьому війна не є елементом сюжетного розвитку, вона присутня десь на тлі, на задньому фоні.

 

Пронизуючи дитячу долю болісним пунктиром, війна своїм відлунням ніяк не припиняє руйнівного впливу.

 

Втім на заваді цьо­му стає або поклик рідної крові (грузинська частина «Кров»), або голос віри (українська частина «Мужицький ангел. Різдвяна історія»), або життєве покликання (італійська частина «Мій університет»).

 

У цих пошуках цілющого рецепту «життя після…» — терапевтична цінність стрічки для українського суспільства, що ось уже чотири роки не з власної волі хворе війною.

 

Вибір теми поствоєнної травми не має нічого спільного з прагненням, так би мовити, потрапити в мейнстрім, створити щось на злобу дня. Першу частину стрічки знімали у Грузії понад вісім років тому, після російсько-грузинської війни. 

 

Друга, українська, побачила світ напередодні Революції гідності — і тут не обійшлося без сумного пророцтва. Символічною є по­стать батька-повстанця, що вдосвіта залишає рідну оселю, вирушаючи боронити рідну землю... 

 

Вражаючі автентичні локації, самоцінний музичний ряд, несподівана переконливість непрофесійних акторів — це лише деякі з незаперечних переваг кінотвору Ірини Правило.

 

Молодий режисер робить спробу донести до нас своє відчуття справжнього, позавікового, позачасового, безмежного. Робить це часом наївно, але дуже чесно, щиро і відверто.

 

Застерігаючи нас у швидкому плині часу від зволікання, аби не згаяли головного, вона пропускає попереду своїх персонажів.

 

Ті, щоб відповісти на запитання, якого кольору були очі їхніх матерів, можуть покладатися вже на саму лише пам’ять. 

 

Словами своїх кіногероїв, а надто їхнього пронизливою безмовністю, Ірина Правило просить, аби ми встигнули розпитати у найдорожчих для нас людей про все важливе і 

встигли отримати всі важливі відповіді. І, поки ще маємо таку нагоду, роздивились колір материнських очей.